Респу́бліка Середи́нна Литва́ () — залежне державне утворення (жовтень 1920 — березень 1922) на теренах, зайнятих у жовтні 1920 військами польського генерала Люціана Желіговського (східні терени сучасної Литовської Республіки та західні терени сучасної Республіки Білорусь).

З центром в історичній столиці Великого князівства Литовського — Вільно (Вільнюс), протягом 18 місяців державне утворення служило буферною державою між Польською Республікою, від якої воно залежало, та Литвою, яка претендувала на цю територію. Ця територія була засобом тиску на Литву, оскільки Польща намагалася торгувати містом Вільно в обмін на залежність відновлюваної Литви (пропозиція союзу між двома державами) або капітуляції перед Польщею (пропозиція автономії Литви в межах Польщі). Після різноманітних затримок 8 січня 1922 року відбулись спірні вибори, і територія була приєднана до складу Польської Республіки. Спочатку польський уряд заперечував, що несе відповідальність за операцію під фальшивим прапором, але перший очільник відродженої польської держави Юзеф Пілсудський згодом визнав, що він особисто наказав Желіговському робити вигляд, що він діє як заколотний польський офіцер.

Польсько-литовські кордони в міжвоєнний період, хоча і були визнані Конференцією послів Антанти і Ліги Націй, не були визнані Каунасом Литовської Республіки до польського ультиматуму 1938 року. Литва, столицею якої був Каунас, прийняла ультиматум відновити відносини з Польщею. Саме тоді польсько-литовський кордон відродився. Значна частина поляків жила в Литві і могла приїхати до Польщі, включаючи польську Вільну (Вільнюс). Незважаючи на це, Литва все ще не могла визнати того факту, що Вільно є частиною Польщі. До 1939 року, коли німецький Третій рейх висунув Литві ультиматум щодо Клайпеди, та анексував Клайпедський край з порушенням міжнародного права. Тоді через страх перед війною Литва прийняла той факт, що Вільно було частиною Польщі, а у Вільні домінувало польське населення.

Хоча лише у Вільнюсі поляки все ще налічують майже 100 000 осіб (що становить приблизно 20 % усього населення міста), а у Віленській області та околицях Вільнюса поляки становлять більшість — незважаючи на те, що сьогодні це входить до складу Литви та Білорусі. Загальна кількість поляків у Віленській області (з урахуванням литовської та білоруської частин) оцінюється від 400 тисяч до навіть 1 мільйона — найбільшої нації, що населяє Вільнюську область.

Історія

Концепція

Утворення Республіки Серединної Литви стало результатом взаємодії федералістської концепції Юзефа Пілсудського з військовими і політичними реаліями 1918–1920 років. За задумом Пілсудського, держави, що виникли на руїнах Російської і Австро-Угорської імперій (польська, литовська, білоруська, українська) мали утворити федерацію, яка б відтворювала Першу Річ Посполиту. Але в Польській республіці, Литві та сусідніх країнах до завершення Першої світової війни запанувала ідея національної держави. Проте Пілсудський прагнув до створення союзної з Польщею литовської федерації — Литви Північної (Литви Ковенської), Литви Серединної і Литви Південної (із столицею в Новогрудці). Як модифікація цієї ідеї пізніше з'явився «план Гіманса» — висунутий навесні 1921 р. бельгійським дипломатом Полем Гімансом план врегулювання польсько-литовського конфлікту, що передбачав створення держави з двох кантонів, — з центром у Вільно і з центром у Ковно.

Після Першої світової війни Після Першої світової війни як Польща, так і Литва відновили незалежність. Невдовзі між ними виник конфлікт, коли Литва та Польща почали претендували на Віленщину.

Поки Польща за часів Юзефа Пілсудського намагалася створити федерацію під керівництвом Польщі на цій території, яка включала б ряд етнічно непольських територій (Міжмор'я), Литва прагнула створити повністю незалежну державу, яка включала б Віленщину. Два переписи на початку 20 століття показали, що носії литовської мови, мова яких у другій половині 19 століття була придушена російською політикою та мала несприятливі умови в Католицькій церкві, стала меншиною в регіоні. Виходячи з цього, влада Литви стверджувала, що більшість мешканців, які там мешкають, навіть якщо вони на той час не розмовляли литовською, були, таким чином, полонізованими (або зросійщеними) литовцями.

Що ще більше ускладнювало ситуацію існування двох польських фракцій, які мали абсолютно різні погляди на створення сучасної держави в Польщі. Одна партія, очолювана Романом Дмовським, розглядала сучасну Польщу як етнічну державу, інша — на чолі з Юзефом Пілсудським — бажала відбудувати Річ Посполиту. Обидві сторони були твердо налаштовані взяти Вільно. Пілсудський намагався відбудувати Велике князівство Литовське в кантонській структурі, як частина федерації Міжмор'я:

Литва Каунаса з литовською мовою Литва Віленщини або Серединна Литва з польською мовою Литва Мінська з білоруською мовою

Зрештою, план Пілсудського зазнав краху; їй протистояли як литовський уряд, так і фракція Дмовського в Польщі. Станіслав Грабський, представник фракції Дмовського, відповідав за переговори Ризького договору з Радянським Союзом, в яких вони відхилили пропозицію СРСР територій, необхідних для Мінського кантону (Дмовський віддав перевагу Польщі, яка була б меншою, але з більшим відсотком етнічних поляків). Включення територій, де переважають неполяки, послабило б підтримку Дмовського.

Передумови

У 1918—1919 рр. литовці досить успішно побудували свою державу. Спочатку їм активно допомагали німці, а потім союзники. Основним бажанням литовців було включити до своєї держави всю Віленщину разом зі старовинною столицею Великого князівства Литовського — Вільно. Спочатку Радянська Росія однозначно негативно ставилася до створення власної литовської держави. Але після наступу поляків на Літбел ситуація змінилася, оскільки Литва стала союзником більшовиків у боротьбі з Польщею. 11 вересня 1919 р. уряд Радянської Росії погодився визнати Литовську державу та укласти з нею мирний договір.

У липні 1920 р. під час радянсько-польської війни більшовицькі війська перейшли в наступ. Польська держава, виснажена дворічними бойовими діями та експансією на Сході, вирішила звернутися за допомогою до Антанти. Прем'єр-міністр Владислав Грабський вирушив до Спа (Бельгія) на конференцію європейських держав. Країни Антанти ставлять умову перед польським прем'єр-міністром: військова та фінансова допомога Польщі буде надана, якщо Варшава відмовиться від своїх політичних претензій на Вільно та Віленщини. 10 липня 1920 р. було підписано угоду між польською державою та країнами Антанти.

Через два дні, 12 липня, уряд Радянської Росії підписав Московський договір з Литвою, в якому визнав її незалежність і передав в обмін на нейтралітет у радянсько-польському конфлікті Віленщину з Вільно, а також Городню, Ліду, Смаргонь, Ошмяни, Нароч та Браславські озера. 14 липня Червона Армія окупувала Вільно, а у вересні передала його литовцям.

Під час контрнаступу в серпні-вересні 1920 року, після битви при Віслі, польські війська відбили 12 білоруських повітів у Радянської Росії, а також Городню, Ліду, Швянченіс у Литви. Віленщина залишалася частиною Литви, хоча, за різними оцінками, етнічні литовці становили від 5 % до 18 % (у самому Вільно їх було 4,5 %). Жорстоке завоювання регіону польськими військами викликало б різкий протест з боку Європи та Ліги Націй, тому захоплення Вільно та Віленщини мало виглядати як звичайний «бунт». Роль «повстанців» була відведена литовсько-білоруській дивізії під командуванням Люціана Жаліговського. Дивізія Жаліговського складалася з 90 % білоруських солдатів, і значна частина їх, у свою чергу, походила з Віленщини.

20 вересня Пілсудський, головний ініціатор акції, видав наказ направити литовсько-білоруську дивізію на Городнянщину. Зустріч Жаліговського та Пілсудського відбулася у Білостоці 30 вересня. Пізніше Жаліговський згадував:

Прецедент несанкціонованого завоювання регіону вже існував. У вересні 1919 року італійський поет і націоналіст Габріеле Д'Аннунціо на чолі групи добровольців завоював вільне місто Фуме (Рієка), порт на східному узбережжі Адріатики, та оголосив про приєднання його до Італії.

Утворення

Під час Польсько-радянській війни 1920 в ході контрнаступу польської армії, в якій Литва оголосила себе нейтральною, в серпні 1920 польські війська зіткнулися з литовськими частинами на Сувалщині. В останніх числах вересня 1920 в Сувалках почалися польсько-литовські переговори. 7 жовтня було підписано договір, що розмежовує польську і литовську зони. Відповідно договору Вільно виявлявся по литовському боці демаркаційної лінії. Договір повинен був вступити в дію 10 жовтня 1920.

За негласним розпорядженням Юзефа Пілсудського Л. Желіговський сформував оперативне військове угрупування з 15 393 осіб, ядро якого склали частини 1-й Литовсько-білоруської дивізії, і 8 жовтня нібито самостійно рушив її на Вільно, імітуючи непокору верховному командуванню. Дії частин, сформованих з уродженців Вільно і Віленського краю, повинні були імітувати стихійний характер, що виражає волю населення, і виглядати як повернення законних господарів у рідний край.

Розташовані за 50 км від Вільно частини зайняли місто 9 жовтня. Увечері того ж дня генерал Желіговський радіограмою, адресованою урядам Польської республіки, США, інших держав і Лізі Націй, сповістив про те, що солдати родом з Віленського краю відмовилися підкорятися Верховному головнокомандувачу, що він прийняв над ними командування та ним створена тимчасова виконавча комісія. Одночасно було випущено звернення солдатів 1-ї Литовсько-білоруської дивізії, в якому оголошувалося, що поки хоч би один з них у змозі тримати в руках зброю, могили предків не захопить «литовець, більшовик або німець», а «англієць» не вирішуватиме їх долю.

Про утворення Серединної Литви сповіщали три ноти, вислані 12 жовтня 1920 генералом Л. Желіговським уряду Польської республіки у Варшаві, уряду Литви у Каунасі та державам Антанти.

Ліга націй зажадала припинення бойових дій, втрутившись у мить, коли, на думку деяких дослідників, литовським військам після вдалих боїв під Гедройцями (19 листопада) і Ширвінтами (21 листопада) відкривалася дорога на Вільно. За посередництвом контрольної комісії Ліги націй 29 листопада було підписано перемир'я. 17 грудня 1920 р. військова контрольна комісія Ліги націй позначила нейтральну смугу в 10 км, що розділяє Литовську Республіку і Серединну Литву.

Ліквідація

Після провалу переговорів у Брюсселі напруженість у цьому регіоні зростала. Найважливішим питанням була величезна армія, яку виставила Серединна Литва (27 000)Fulvio Fusco, L'ammaliatrice di Kaunas, Youcanprint, 2014, , p.30.. Генерал Луцян Желіговський вирішив передати владу цивільній владі і підтвердив дату виборів (8 січня 1922 р.). Проводилася значна пропагандистська кампанія з виборів, коли поляки намагалися заручитися підтримкою інших етнічних груп, присутніх у цьому районі. Польський уряд також звинувачували в різній політиці сильної зброї (наприклад, закриття литовських газет або порушення виборів, як-от непрохання дійсного документа у виборця). Вибори бойкотували литовці, більшість євреїв та частина білорусів. Поляки були єдиною основною етнічною групою, серед якої голосувала більшість людейSaulius A. Suziedelis, Historical Dictionary of Lithuania, Scarecrow Press, 2011, , p.78: «Вибори в Центральній Литві (...) були бойкотовані значною частиною непольського населення»..

Польські фракції, які отримали контроль над парламентом (сеймом) республіки, 20 лютого передали запит про включення до складу Польщі.