Табіті́ () — у скіфській міфології одна з головних богинь скіфського пантеону, «скіфська Гестія» (), «цариця скіфів» (), відома з «Мельпомени» Геродота (IV, 59; 127).
Щодо статусу Табіті у скіфському суспільстві показовими є відповідь Іданфірса / Ідантура царю Дарію: «…моїми владарями я вважаю лише Зевса, мого предка, та Гестію, владичицю скіфів…»Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993., та констатація Геродотом факту, що присяга на царських Гестіях є найбільш непорушною.;
В індо-іранському колі Табіті скіфів має аналог, який дає підстави для більш впевненої інтерпретації її образу, а саме — Тапаті (вед.Tapatī), одна з дочок сонця, яка одружившись з земним царем, стала матір'ю Куру та бабкою Арджуни, яка відома з «Книги царів», однієї з книг «Махабхарати». Махабхарата, І, 160
Паралелі з персонажами Махабхарати та «Епоса про Нартів» (Сослан та Ацирухс) дали підстави для наступного припущення:
Гіпотетично, на підтримку припущення Ж. Дюмезіля щодо можливого шлюбу між Таргітаєм та Табіті може бути висловлена В. Н. Топоровим думка щодо зв'язку хварна (фарна) з термінологією шлюбних ритуалів. В. Н. Топоров. К происхождению некоторых поэтических символов (Палеолитическая эпоха). Ранние формы искусства. М., 1972. Д. С. Раєвський, аналізуючи певні сюжети скіфського мистецтва («богиня з дзеркалом») та пов'язуючи їх з означеними побудовами В. Н. Топорова, пише: «… разом з іншими даними про фарн вони утворюють струнку систему, яка прямо відповідає реконструйованому скіфському ритуалу:
Загальноіранська традиція Скіфський ритуал 1. Однією з головних функцій фарна є додання владі царя божественної природи. (1) Цар 2. Термінологічно фарн пов'язаний з шлюбними обрядами та колом шлюбних уявлень.(2) вступає в шлюб 3. Фарн має вогняну природу.(3) з богинею вогню. Розглянутий в такому контексті скіфський звичай добре вписується в систему релігійно-політичної ідеології давніх іранців. Він виступає як один із проявів уявлень, пов'язаних з фарном. Прийнявши гіпотезу В. Н. Топорова, ми можемо розглядати цей звичай як найархаїчніше їх проявлення, збережене саме тут у найбільш чистому, первинному вигляді.» Раевский Д. С. Мир скифской культуры (Предисл. В. Я. Петрухина, М. Н. Погребовой). М., Языки славянских культур. 2006.
Тобто, божествене/ небесне право на владу, яке уособлюють небесні золоті дари (скіфо-сколотський «аналог» хварно / фарна іранців Арало-Каспійського коладокладніше: Міфічний Птах та Хварно), разом з другою частиною власних імен (*š/saya- / *xšai̭a-), сини Таргітая отримали внаслідок його шлюбу з Табіті.
Інтерпретацію зазначеного сюжету («богиня з дзеркалом») Д. С. Раєвський резюмує наступним:
Отже,
Окремої уваги заслуговує наступне зауваження:
Етимологія антропоніму < скіф. Tapitī < вед.Tapatī — , одного кореня з та .
Паралелі в українській духовній культурі Для розуміння важливості та сакральності родинного вогнища у скіфів та, ширше, кочовиків іранського кола показовими є архаїчні традиції українців Карпат, пов'язані з вогнищем, так звана «жива ватра», які є певним відлунням цих давніх традицій (й запозичені, найімовірніше, переважно у народів сарматського кола). Докладніше: Іранський елемент в українській духовній культурі
Щодо «живої ватри» у культурі та побуті карпатських вівчарів існують цікаві нотатки українських етнографів,Франко І. Людові вірування на Підгір'ю: Етнографічний зб. Львів, 1898. — Т. 5.Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. Матеріали до українсько-руської етнології. Львів, 1901. а саме: після розбудови у полонині кошари, ватаг (старший вівчар на вигоні) розпалює «живу ватру» (у найархаїчніший спосіб — тертям двох шматків сухої деревини) у день вигону овець у полонину (інколи на старій підкові). «Жива ватра» горить весь час, доки вівці випасаються у полонині — з весни до осені.
Окремої уваги заслуговують забобони щодо «живої ватри»: у жодному разі не можна щоби «жива ватра» згасла під час випасу овець; в жодному разі її не можна виносити, передавати чи розпалювати від неї інші вогнища; в жодному разі не можна приносити до зграї інший вогонь; не можна кидати у ватру сміття, топтати її ногами тощо; коли восени чабани гонять отару з полонини, ватру залишати не можна, вона мусить згаснути сама (гасити її також не можна). И. А. Дзендзелевский. Запреты в практике карпатских овцеводов. Славянский и балканский фольклор. М.: «Наука», 1984.
Примітки. Джерела. Посилання