«Повільна журналістика» — це субкультура новин, породжена розчаруванням у якості журналістики, яку роблять мейнстримні медіа. Повільна журналістика має ті самі цінності, що й інші підмножини «повільного» руху, які декларують за свою мету створити хороший, чистий та справедливий продукт.
У рамках «повільної журналістики» у багатьох країнах світу з'явилися спеціалізовані медіа, які проголошують себе антидотом традиційним ЗМІ, що «наповнені передрукованими прес-релізами, рекламною дурницею та „чурналістикою“». Натомість повільна журналістика схильна зосереджуватися на вдумливих статтях та глибоких журналістських рослідуваннях.
Дослідження повільної журналістики Повільна журналістика неодноразово ставала предметом наукових досліджень: У 2011 році професор Пітер Лауфер видав книгу «Повільні новини: Маніфест для критичного споживача новин» (), яка вийшла у Видавництві Університету штату Орегон () У серпні 2018 року Дженніфер Рауч, освітянка та дослідниця, що досліджує альтернативні медіа, медіаактивізм та популярну культуру, опублікувала книгу «Повільні медіа: чому повільність дає задоволення, є стійкою та розумною» (), яка вийшла в Oxford University Press. У березні 2019 року Даніеле Налбон (італійський журналіст) та Альберто Пуліафіто (італійський журналіст, письменник і режисер, головний редактор італійської онлайн-газети «Slow News») видали книгу «Повільна журналістика: Хто убив журналістику?» ; вона вийшла у видавництві Fandango Libri.
Приклади повільної журналістики До видань, які займаються повільною журналістикою, входять: 24h01, Бельгія De Correspondent, Нідерланди Delayed Gratification, Велика Британія ProPublica, США Slow News, Італія Zetland, Данія
Примітки