Сефевидська імперія  — одна з найбільших іранських імперій з часів мусульманського завоювання Персії, в якій з 1501 до 1736 року правила династія СефевідівHelen Chapin Metz. Iran, a Country study. 1989. University of Michigan, p. 313.Emory C. Bogle. Islam: Origin and Belief. University of Texas Press. 1989, p. 145.Stanford Jay Shaw. History of the Ottoman Empire. Cambridge University Press. 1977, p. 77.Andrew J. Newman, Safavid Iran: Rebirth of a Persian Empire, IB Tauris (March 30, 2006)..

Сефевидську імперію часто вважають родоначальником сучасної історії Ірану, а також однією з «імперій пороху»Streusand, Douglas E., Islamic Gunpowder Empires: Ottomans, Safavids, and Mughals (Boulder, Col: Westview Press, 2011) («Streusand»), p. 135..

Заснування Сафевидськими шахами школу імамітів шиїтського ісламу як офіційної релігії імперіїRM Savory, Safavids, Encyclopedia of Islam, 2nd ed. ознаменувало один з найважливіших поворотних моментів історії мусульман.

Назва Офіційною назвою держави Сефевідів була «Малк аль-Вахід аль-Фазай'і Іран» (Велика земля Ірану). Використання цього політичного терміна в офіційній історіографії держави пов'язували з возз'єднанням, якого Іран досяг за Сефевідів. «Мамалік аль-Махрусе Іран» (Захищена держава Іран) була ще однією подібною назвою, що була створена в період Сефевідів і використовувалася як офіційна назва Ірану. Ця ідея «захищених земель» також відображала відчуття територіальної та політичної єдності в суспільстві, в якому перська мова, культура, монархія та шиїтський іслам стали невід'ємними елементами нової та розвиваючоїся національної ідентичності. Скорочена форма цього титулу була «Мамалек Іран», також використовувалися інші форми, такі як «Мамалек Махрусе Хосраві» та «Мамалек Махрусе Хомаюні».

У ранніх середньовічних джерелах держава частіше називалося державою Кизилбашів (Доулет-е кизилбаш). Кизилбаші (від тюркск. «Червоноголові») — об'єднання тюркських кочових племен устаджли, шамлу, румлу, афшар, зулькадар, текелі, каджар і ін., що говорили турецькою мовоюWillem Floor, Hasan Javadi, The Role of Azerbaijani Turkish in Safavid Iran. David Blow. Shah Abbas: The Ruthless King Who Became an Iranian Legend. — С. 165.Н. К. Корганян, А. П. Папазян. Абраам Кретаци, Повествование. — С. 290.G. Doerfer, «Woher stammte Ibn Muhanna?», стр. 246, були панівною частиною суспільства.

Історія Передумови В період держави Хулагуїдів в Ґіляні і 2-й пол. XIII ст. було засновано суфійський орден Захедом Ґіляні, що втім сам був талишем. Орден отримав нахву Захедіє. Не маючи спадкоємця чоловічої статі, Захед видав свою доньку заміж за свого улюбленого учня, Сефі ад-Діна Ардебілі, і призначив його духовним наступником ордену Захедії. Сефі ад-Дін успадкував титул шейха захедіє у 1301 році. Завдяки його духовній харизмі орден Захедіє здобув величезний вплив у місті Ардебіль. Як наслідок, Захедія поступово стала відома як Сефевія, на честь більш відомого Сефі ад-Діна.

Після Сефі аль-Діна керівництво Сефевією перейшло до сина Садр ад-Діна Муси. У цей час орден перетворився на релігійний рух, який вів релігійну пропаганду по всьому Ірану, Сирії та Малій Азії. За праонука шейха Джунейда, що очолив Сефевію в 1447 році, руху докорінно змінилася, насамперед набуттям світської влади в Ардебілі. Але вступив у конфлікт з Джаханшахом, правителем Кара-Коюнлу, втікши до Узун-Хасана, правителя Ак-Коюнлу. Після загибелі Джунейда у поході проти держави Ширваншахів, васала Кара-Коюнлу, владу над Сефевіє отримав шейх Гайдар, що змінив союз з Ак-Коюнлу, оженившись на доньці Узун-Хасана На той час основну частину Сефевії становили кочові тюркомовні клани огузів з Малої Азії та Азербайджану, відомі як кизилбаши (червоноголові) через свої характерні червоні головні убори. Кизилбаши були воїнами, духовними послідовниками Гайдара та джерелом військової та політичної влади Сефевідів.

Після смерті Узун-Хасана його син Султан-Якуб виступив проти зростаючого впливу Сефевідів, завдавши 1488 року поразки шейху Гайдару, що загинув. Невдовзі також було вбито старшого сина останнього Алі Мірзу. Влада над Сефевіє перейшла до молодшого брата загиблого ІсмаїлаSavory, Roger (2012) . "Ṣafawids". In Bosworth, C. E.; van Donzel, E. J.; Heinrichs, W. P.; Lewis, B.; Pellat, Ch.; Schacht, J. (eds.). Encyclopaedia of Islam. Vol. 8 (2nd ed.). Leiden and Boston: Brill.

Заснування держави У Гіляні та Азербайджані було декілька суфійських братств: хуруфіти, нуктавіти та мушашаї. Серед цих рухів Сефевіє був найбільш політично стійким, і до 1501 року завдяки вправності Ісмаїла вдалося політичний успіхів серед інших тарикатів. Також він скористався боротьбою між правлячим родом в Ак-Коюнлу. У 1500 році Ісмаїл вдерся до сусіднього Ширвана, щоб помститися за смерть свого батька, шейха Гайдара. За цим було укладено союз з грузинськими державами, спрямований проти Ак-Коюнлу. Після цього Ісмаїл у липні 1501 року захопив Тебриз, де він зійшов на трон, проголосивши себе шаханшахом ІрануStefan Sperl, C. Shackle, Nicholas Awde, "Qasida poetry in Islamic Asia and Africa", Brill Academic Pub; Set Only edition (February 1996), p. 193Heinz Halm, Janet Watson, Marian Hill, Shiʻism, translated by Janet Watson, Marian Hill, Edition: 2, illustrated, published by Columbia University Press, 2004, p. 80. Того ж року було захоплено Дербент і Вірменію.

В наступні 10 років здійснювалися постійні військові кампанії: Ерзінджан та Ерзурум потрапили під його владу в 1502 роціSinclair, T.A. (1989). Eastern Turkey: An Architectural & Archaeological Survey, Volume II. Pindar Press. p. 289. ISBN 978-1-904597-75-9., Гамадан у 1503 році, Шираз та Керман у 1504 році, Діярбакир, Наджаф та Кербела у 1507 році, Ван у 1508 році, Багдад у 1509 році та Герат та інші частини Хорасана у 1510 році. У 1503 році царства Картлі та Кахетія також стали його васаламиRayfield, Donald (2013). Edge of Empires: A History of Georgia. Reaktion Books. p. 165. ISBN 978-1-78023-070-2. Водночас узбеки після 1510 року після перемоги над ханом Мухаммедом Шейбані, були витіснені далеко на північ, за річку Амудар'я, де вони продовжували нападати на Сефевідів. Вирішальна перемога Ісмаїла над узбеками, які окупували більшу частину Хорасана, забезпечила східні кордони Ірану, і з того часу узбеки ніколи не розширювалися за межі Гіндукушу.

Перші війни з Османами і узбеками Водночас з початку 1510-х років все більше погіршувалися відносини з Османською імперією через боротьбу за схід Малої Азії, просефевідське повстання Шахкулу 1511 року, напади шиїтських газі з Ердзінджана, яких спонукав Нур Алі Халіфа. У відповідь 1513 року османський султан Селім I влаштував в Анатолії жорстоку різанину шиїтів, знищивши 40-45 000 осіб у віці від 7 до 70 років, щоб очистити від «п'ятої колони» прикордонні області (доти 4/5 населення Малої Азії були шиїтами і співчували Сефевідам). Це стало приводом до відкритої війни. 1514 року у вирішальній битві при Чалдирані Ісмаїл I зазнав нищівної поразки. Було втрачено майже весь Курдистан та частину Вірменії. Незабаром більшу частину Курдистану Ісмаїл I повернув собі назад, але наступного року деякі курдські вожді добровільно перейшли під протекцію султана.

Протягом більшої частини останнього десятиліття правління Ісмаїла внутрішніми справами керував візир Мірза Шах Хосейн до його вбивства в 1523 роціStreusand, Douglas E. (2011). Islamic Gunpowder Empires: Ottomans, Safavids, and Mughals. Westview Press, p. 146. Водночас вдалося змусив визнати зверхність кабуло-кандагарського хана Бабура, який прийняв шиїзм. Смерть Ісмаїла I 1524 року призвело до боротьби за владу між емірами Алі Бега Румлу і вакілем Копек Султан Устаджлу, в якій перемогу здобув його син Тахмасп I лише у 1533 році, а 1534 року стратив еміра Хусейн-хана Шамлу, що набув значної влади.

Разом з тим узбеки під час правління Тахмаспа I п'ять разів атакували східні провінції, а османи під керівництвом султана Сулеймана I чотири рази вторгалися до ІрануSavory, Roger M. (2007) . Iran Under the Safavids. Cambridge University Press, pp. 60–64. 1528 року у битві біля Джаму, неподалік Герату, сефевідське військо завдало тяжкої поразки шейбанідській армії Кучкунджі-хана, що змусило узбеків на тривалий час припинити напади. Але узбеки під проводом Убайдулла-хана протягом 1532—1533 років плюндрували Хорасан, захопивши також Астрабад, Мешхед, Сабзевар і Торбат.

Війна з останнім почалася у 1532 році. 1533 року було втрачено міста Неджеф і Кербела в Іраку, 1548 року — Ван, 1553 року — Єреван, Нахічевань і Карабах, 1554 року — Тебріз. Шх переніс свою столицю до Казвіну. 1555 року було укладено Амасійський договір з Османською імперією, за яким Сефевіди втратили Східну Анатолію, більшість Іраку, в тому числі Багдад, але зберегли свою столицю Тебриз та північно-західні кордони, тобто повернути Єреван, Нахічевань і КарабахStreusand 2011, p. 50.

У 1530-х роках шах не зміг приділяти увагу османським справам через нове вторгнення узбеків, які 1536 року захопили черат, який лише через 4 місяці вдалося відбити. Лише 1538 року було укладено мир з Убайдалла-ханом, визнавши захопленням тим Хівінського ханства.

1559 року прийняв османського шахзаде Баязида, що повстав проти Сулеймана I, але зазнав поразки й вимушен був тікати до Ірану. Тахмасп I зажадав в обмін на шахзаде землі, раніше захоплені османами в Месопотамії. Сулейман I пригрозив війною і в подарунок прислав шаху 400 тисяч золотих. Ще 100 тисяч надіслав шахзаде Селім. У 1561 році шах видав Баязида батькові, а його прихильників, які перебували при казвінському дворі, було вбитоBomati, Yves; Nahavandi, Houchang (1998). Shah Abbas, Empereur de Perse: 1587–1629 [Shah Abbas, Emperor of Persia: 1587–1629] (in French). Paris, France: Perrin, pp. 284–286.

Початок відносин з Великими Моголами Тахмасп I намагався скористатися боротьбою за владу в Імперії Великих Моголів, відправивши 1535 року війська на підкорення Кандагару. Але сефевідське військо зазнало поразки від Камран Мірзи. 1543 року надав прихисток могольському падишаху Хумаюну, якому обіцяв допомогу в обмін на Кандагар. разом з тим змусив Хумаюна прийняти шиїзм. 1545 року Тахмасп I захопив Кандагар та допоміг Хумаюну захопити КабулSavory 2007, p. 66.

Криза Після смерті Тахмаспа I 1576 року почалося протистояння за владу. Ісмаїла підтримувала більшість кизилбашів, а також його сестра Парі Хан-ханум та черкеські сановники, тоді як Гайдара здебільшого підтримували грузини при дворі, хоча він також мав підтримку кизилбаського устаджлуRoemer, Hans Robert (1986). Jackson, Peter; Lockhart, Laurence (eds.). The Safavid Period. The Cambridge History of Iran. Vol. 66: The Timurid and Safavid Periods. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 250–251. Ісмаїла було ув'язнено в Кахкасі з 1556 року ще його батьком за звинуваченням у підготовці заколоті, але його обрання було забезпечено, коли 30 тис. кизилбашів звільнили Ісмаїла. Останній протягом 14 місяців вбив численних родичів, але зрештою його було отруєноSavory 2007, p. 70. Лише завдяки міцної організації місцевого управління, залишеного попередником, вдалося відбити напади узбеків, що поновилися.

У лютому 1579 року новим шахом стає Мухаммад ХудабендеRoemer 1986, p. 253, який виявив слабкість дозволивши сановникам і сестрі Парі Хан керувати державними справами. Невдовзі Парі Хан було скинуто візирем Мірзою Салмана Джабері. Цим скористалися Османська імперія та узбеки. Перша розірвала Амасійський договір й вдерлася на Кавказ, де захопили Картлі, Кахеьію, Ширван і Дербент. 1585 року було втрачено Тебріз. Османські війська з Багдаду захопили Курдистан і Лурестан. Разом з тим узбеки на чолі із Абдуллою-ханом II поновили вторгнення, сплюндрувавши Хорасан, захопивши Герат і Мешхед. В цей час підняли заколот кизилбаські племена текелі та зулькадар, повстання у Фарсі. 1587 року спалахнуло повстання частини кизилбашів, які підтримали сина шаха Аббаса. Шах Мухаммад після нетривалого опору зрештою здався синові. 1588 року Аббас офіційно зійшов на трон.

Піднесення