Гру́швиця Пе́рша — село у Великоомелянській сільській громаді в Україні, у Рівненському районі Рівненської області. За даними перепису населення 2001 року в селі мешкало 940 осіб, станом на 31 грудня 2023 року в селі зареєстровано 877 осіб.
Село лежить в південно-західній частині району, з 2019 року входить до складу Великоомелянської сільської громади. Від села Грушвиця до міста Рівне — 18 км, до міста Здолбунів — 25,4 км, до міста Дубно — 29,4 км. Село розташоване за 2,5 км від міжнародної автомагістралі () Краків — Перемишль — Львів — Рівне — Житомир — Київ.
Назва Назва Грушвиця за кінцевим «иця» відходить до ряду Бережниця, Бійниця, Мощаниця, у яких переважно символізувалась специфіка місцевості, процеси, наслідки суспільної діяльності. З цих міркувань допустимо Грушвицю вважати похідною від первісного наймення урочища Грушва в значенні «місце, де ростуть дикі груші». Така Грушва, як в словах моква, мушва, була виразником чогось негативного, надмірно збільшеного. Можливо, первісно назву Грушва мала тутешня річка, яка за окремими довідниками іменується Грушвиця. Тоді напрошується ідея «річка в заростях груш».
Народне тлумачення Грушвиці різне. Кажуть, що тут, де городище, давним-давно уся висота була покрита лісом, на окраїнах якого залягали густі зарості низькорослої дикої груші, де облюбували собі місце зайці. Мисливці, які сюди підпливали, побувавши тут, нарікали: «Якби не та колюча грушва, то мали б мішки зайців». Так поступово за цим місцем утвердилась назва Колюча грушва, а згодом — Грушва, Грушвиця. Інша оповідь визнає заснування Грушвиці в урочищі Грушвець, де росли груші.
Назва Грушвиця також зустрічається у Волинській області: Річка Грушвиця — права притока Стиру, протікає в межах Ківерцівського та Маневицького районів. Гора Грушвиця — піщане підвищення на правому березі річки Стохід поблизу села Черськ.
ІсторіяІсторія села Грушвиця // Войтович В. М. Пересопниця: Рівненський край: історія та культура. — Рівне, 2011. — С. 787—793
Заснування Околиці Грушвиці заселені здавна. Тут знайдено знаряддя доби бронзи, в 2011 році археолог Олексій Златогорський виявив культурний шар Мілоградської культури ранньозалізної доби. На території села розташовані залишки староруського городища Х — ХІ століття. Знайдені також предмети раннього Середньовіччя. Допускають, що в надріччі могли колись існувати укріплені осади, самобутні осередки різних старовинних деревообробних промислів. Найдавніші вісті про Грушвицю (Першу) маємо від 1565 року. Тоді сатиївська княгиня віддає «имение Грушвицу» Доброгосту, який зобов'язується платити від 1585 десятин культивованих угідь. У наступному 1566 році Грушвиця дістає право на розширення посівних земель за рахунок зрубаної діброви й «теребіжу» — тернових чагарників неподалік Грабника.
XVI—XVII століття Згідно з поборовими реєстрами Луцького повіту 1577 року, Грушвиця була власністю кількох панів. На той час село входило до складу Волинського воєводства Польщі. Того ж року засвідчена повінь, яка знищила греблі в «грушвицьких ставах». У 1585 році «Грушвиця» переходить у власність поміщиці Пацової. Вона, керуючись Литовським статутом, обмежувала селян у розвиткові ремесла, торгівлі.
Жителі села в 1594—1596 рр. брали участь у повстанні під проводом Северина Наливайка. В роки визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького у Грушвиці створили із селян повстанський загін, який успішно діяв в районі Рівне — Клевань. Грушвицькі повстанці зруйнували панський маєток у сусідньому селі Омеляні.
Коли селянсько-козацькі війська у грудні 1648 року залишили Рівненщину, на території Луцького повіту посилились репресії проти повсталих селян. Це позначилось на економічному стані села. Якщо 1629 року тут було 203 дими, то в 1649 р. їх стало 185, а в 1676 р. — 102.
XVIII—XIX століття З 1793 року «Грушвиця» та інші волинські поселення відходять до складу Російської держави. У 1809 році було побудовано дерев'яну римо-католицьку каплицю. 1851 року, після смерті власника М. Яловицького, Грушвиця була розділена між різними кредиторами.Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 442, оп. 290, спр. 92, арк. 129. Напередодні реформи 1861 року в селі проживало 589 чоловік.Центральний державний історичний архів України, м. Київ, оп. 70, спр. 139, арк. 580.
Довго очікувана реформа не принесла бажаних наслідків. Як свідчать викупні акти, землі налічувалось 4533 десятини. Селяни змогли викупити лише 1450 десятин, за які було нараховано 17 тис. крб викупу. В 1865 році 225 селянських господарств мали в своєму розпорядженні 528 десятин землі, а 6 поміщиків — 1175.Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 442, оп. 44, спр. 676, арк. 5, 6.
Під кінець XIX століття околицю Грушвиці заселять чеські, польські, німецькі колоністи. В результаті виникають нові поселення: Грушвиця Друга (Чеська), Дібрівка, Мартинівка, Середній Гай, Омелянщина. 1872 року тут проживало чеського населення значно більше, ніж у будь-якому тодішньому селі Рівненського повіту. Тоді ж створюється й німецьке поселення — колонія за 1,5 км на північ від села.
Примітка: назва Дібрівка є некоректною. Така назва в офіційних джерелах з'явилася після приходу совєтів у 1939 р. До того, та й зараз, місцеві жителі називали цю чеська колонію (нині — село) — Дубрівка. Поляки і чехи називали Дембровка. Дуб на польській мові звучить як «демб» — звідси й Дембровка (на російських картах 1884 р. ця місцева назва при перекладі з польської на російську спотворена на «Домбровка»). І дійсно, чехи заснували цю колонію на місці невеликого дубового гаю (про це є згадка в спогадах чехів). Після приїзду чехів на цю територію в другій половині XIX століття тут були дрімучі праліси, у яких чехам спочатку давали в оренду, а пізніше продали за пільговими цінами невеличкі ділянки цих лісів під розкорчовування для ріллі. На схід від Дубрівки ріс могутній грабовий ліс. Всі дерева цього лісу були вирізані радянськими солдатами у 1943 р., коли повертався фронт. Після цього залишились грабові чагарники по обидві сторони від шосе Рівне-Дубно. Зрізані граби були такі величезні, що на одному пеньку могли сісти четверо хлопчаків щоб грати в карти. Пізніше, в 60-х роках, ці лісочки (десь біля 100 га) були викорчувані і переорані під керівництвом тодішнього голови колгоспу Подранецького (в колгоспі розширювали кількість необлікованих гектарів, щоб можна було приписувати врожайність). До речі, ліс на Грабині в 50-ті роки також був такими ж грабовими чагарниками до 2 метрів висотою.
За даними 1885 року село Грушвиця належало до Дятковицької волості, нараховувало 86 дворів, 632 особи. Другий після Омеляни показник по волості із 27 сіл. Зазначалося, що в селі є православна церква, постоялий будинок, кузня та водяний млин(рос. дореф.) Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя. СанктПетербургъ. 1885. — V + 349 с.
За даними 1889 року село Грушвиця, волості Глинсько-Чешскої, нараховувало 106 дворів, 833 мешканців, серед яких 98 римо-католиків. Крім того, проживало 995 чехів, які мали римо-католицьку каплицю. У селі діяла церква Покрови Пресвятої Богородиці. Її побудували в 1766 році, і в ній зберігалися копії метричних книг з 1779 року.
XX століття Під час першої російської революції 1905—1907 рр. у селі спалахували заворушення сільськогосподарських робітників.
За переписом 1911 року в Грушвиці діяла Однокласна (діалект. одноклясова) школа, було 7 крамниць, горілчана крамниця, паровий млин (15,000 пудів річного помолу). До великої власності Богушевського належало 760 десятин, а до інших власників 306 десятин.
1913 року у селі діяла церковнопарафіяльна школа та відкрилася школа для дітей колоністів на 35 учнів. Ці дві школи охоплювали невелику кількість дітей села, у якому тоді жило 2072 особи.
1918—1920 роки У січні 1918 року розпочався перший період радянської окупації. Але вже в другій половині лютого 1918 року село зайняли німецькі війська. У грудні село перейшло під контроль армії УНР.
На початку червня 1919 року було відновлено радянську окупацію. У серпні 1919 року село окупували польські бойові частини. У липні 1920 року Грушвицю знову окупували більшовики.
У вересні 1920 року село знову перейшло до Польщі.
Просвіта
Як засвідчують архівні документи, Рівненська «Просвіта» має тривалу і славну історію. Виникла вона в 1917 році і проіснувала до 1928 року, залишивши після себе сотні хат-читалень, драматичних гуртків, хорових колективів, чудових активістів.
За спогадами старожилів, Грушвицька «Просвіта» була заснована приблизно в 1927 році. Її засновниками були сільський фельдшер Андрій Обжелян і бухгалтер Роман Дмитришин. Старожили згадують, що поляки не переслідували членів «Просвіти», бо мета в них була благородна — культурне виховання молоді. Просвітяни збиралися в одному із сільських будинків, за оренду якого платили хазяїну. Так відомо, що однією із таких хат, була хата Романа Кисіля.
При товаристві була створена група «Відродження». До неї входили молоді хлопці, які не палили і не вживали спиртних напоїв.
Знайшлися в селі і талановиті співаки, яких Андрій Обжелян і Михайло Гаськевич зібрали й організували прекрасний хор. Хористи розучували українських пісень, гімн «Ще не вмерла Україна», «Боже, Великий і Єдиний», «Заповіт» Тараса Шевченка та багато інших. Особливо не любили поляки, якщо по селі лунав «Заповіт».
Члени «Просвіти» вели в селі просвітницьку роботу, а зокрема: ознайомлювали з історією України, культурою, літературою, читалися лекції, книги М. Старицького, М. Кропивницького, Б. Лепкого, та Івана Франка.
Душею «Просвіти» був драматичний гурток, у репертуарі якого було 16 п'єс. Керівником гуртка був Андрій Обжелян, а незмінним гримувальником і виконавцем «жидівських» ролей — Марко Копаниця.
Ось перелік п'єс, які ставилися з 1928 року аж по 1942 рік: 1. «Жидівка-вихрестка». Головні ролі виконували М. Копаниця і Г. Яськова. 2. «За двома зайцями» — Гаськевич Олена, Яремчук П., Кисіль В.. 3. «Трьох до вибору». 4. «Дай серцю волю — заведе в неволю» — Л. Берецький, О. Гаськевич. 5. «Назар Стодоля» — А. Дячук, П. Горячек. 6. «Про що тирса шелестіла…». 7. «Мати-наймичка» — Т. Гаськевич. 8. «По ревізії» — П. Яремчук, О. Гаськевич, Н. Стецюк. 9. «Безталанна» — А. Дячук, Н. Степаницька, Й. Михальчук, Т. Гаськевич. 10. «За батька» — В. Кисіль, О. Гаськевич, І. Кравчук. 11. «Хмари» — О. Гаськевич, О. Серветник, М. Копаниця. 12. «Кума Марта» Шатковського — Т. Гаськевич, О. Серветник, Н. Стецюк. 13. «Ніч під Іван Купала» — О. Гаськевич, Т. Гаськевич, О. Серветник. 14. «Невольник» — К. Борисюк, Т. Гаськевич. 15. «Сватання на Гончарівці». 16. «За Україну». На цій п'єсі був присутнім сам автор п'єси — Віталій Юрченко.
Традицією стало — кожного року на свято Юрія, церковний хор, який складався переважно з членів «Просвіти», ішов до церкви в українських строях святити воду на урочищі «Городище».
Члени аматорського гуртка: 1. Обжелян Андрій — керівник 2. Мовчанець Михайло — суфлер 3. Копаниця Марко — гример і артист. 4. Гаськевич Леонід 5. Гаськевич Тетяна 6. Стецюк Надія 7. Горячек Пріська 8. Дячук Адам 9. Яремчук Пилип 10. Фурманюк Никанор 11. Борисюк Карпо 12. Кравчук Іван 13. Кисіль Васелина 14. Гаськевич Олена 15. Яськова Галина 16. Музичук Настя 17. Яковлюк Федір 18. Володько Леонід 19. Кисіль Василь 20. Михальчук Йосип 21. Серветник Олекса 22. Баранчук Микита 23. Музичук Арес
1920—1939 роки Згідно покажчика імен землевласників Волині у 1929 році власником земель у селі була Негребецька Антоніна.