Світлана Василівна Левашова (також де Роган-Левашова, до шлюбу Серьогіна, у першому шлюбі — Жімантін, ; 15 грудня бл.1965, Алітус — 13 листопада 2010, Л'Іль-Бушар) — російська письменниця, співачка та кутюр'є литовського походження, авторка книги «Одкровення» (). Дружина та соратниця російського академіка Миколи Левашова (з 1991), засновника і лідера Російського Громадського Руху «Відродження. Золоте століття».
Життєпис Світлана народилася у Литві, в невеликому містечку Алітус у родині Василя Серьогіна (з роду кн. Оболенських і де Роган) та Анни Жукаускайте (). Дитинство докладно описала в перших розділах своєї єдиної книги «Одкровення». Розказані нею у другій частині книги подробиці про події, що ми добре «знаємо», суттєво відрізняються від тих, про які нам розповідали раніше.
У школі Серьогіна була допитливою дитиною. За словами її чоловіка Миколи Левашова, Світлана розповідала, як одного разу вона поставила в незручне становище вчителя литовської мови. Коли він пояснював дітям про те, наскільки велика і могутня литовська мова, про її стародавність і т.ін. Світлана підняла руку і задала йому пряме запитання: «Чому, якщо литовська мова така стародавня, тоді немає жодної литовської книги чи документа раніше XV століття?» Питання поставило його в глухий кут, за що вчитель її сильно не взлюбив. Хоча, незважаючи на це, Світлана все одно і з його предмету мала відмінну оцінку.
Популярний виконавець Закінчивши консерваторію у Вільнюсі, Світлана стала популярним виконавцем. Мала гарний і сильний голос — співала російською, литовською та англійською мовами, дві її пісні потрапили до ТОП-10 кращих пісень Литви ХХ століття. Зі своєю групою Світлана об'їздила весь Радянський Союз — від Далекого Сходу до західних кордонів, від Крайньої Півночі до гір Паміру та Алтаю. Всесоюзна компанія звукозапису «Мелодія» випустила кілька їх платівок. Через розбіжності з колишнім чоловіком (який писав музику для її пісень та акомпанував на гітарі), Світлана пішла зі сцени на піку своєї популярності.
Дизайнер одягу Різко завершивши кар'єру співачки, Світлана не впала в паніку або депресію. Навпаки: вона освоїла нову професію дизайнера одягу, отримавши паралельно другу вищу освіту. Навіть в радянські часи вона досягла на цьому поприщі чи не менших успіхів, ніж на сцені. Світлана сама варила батик, додаючи потрібні барвники, щоб отримати необхідну колірну гаму, різні колірні переливи та переходи на матеріалі. Потім своїми руками шила барвисті костюми за власними скетчами.
Її дизайнерські роботи з батику отримували добрі оцінки і нагороди на багатьох виставках. Згадуючи про це, Левашова нарікала, що в СРСР було практично неможливо знайти матеріали і кольори, які були потрібні для втілення її творчих задумів.
Журналістика На початку 1988 року Світлана переїхала в Польшу, де влаштувалася на работу тележурналістом європейського телеканалу «Антена» — його польського відділення. Навесні того ж року вона приїхала у відрядження до Москви, де їй було доручено зняти матеріал про Російську православну церкву. Серьогіна домоглася зустрічі з Алексієм II, а потім часто зустрічалася і спілкувалася з патріархом. Коли вбили Олександра Меня, Алексій II одним з перших повідомив їй цю сумну новину. Він познайомив Світлану зі старцем Сергієм, який, як вона вважала, швидше за все, був волхвом і носієм древніх знань.
Завдяки теплим відносинам, Алексій II дозволив знімальній групі Світлани зняти на камеру патріарші покої і вівтар у Сергієвому Посаді, чого до цього нікому і ніколи не дозволялося. На європейські екрани в результаті вийшов документальний фільм про РПЦ, під режисурою Світлани, який отримав багато нагород професійного співтовариства.
Після цього Світлана Серьогіна знімала для польського телебачення в Москві також багато, так званих, «диваків»: нею були створені матеріали про астролога Глобу, чаклуна Тарасова, екстрасенса Кашпіровського та багатьох інших. У квітні 1991 року колега-журналіст із Донецька познайомила її з Миколою Левашовим.
Здоров'я В молодості Серьогіна перенесла менінгіт в дуже важкій формі, після чого її переслідував головний біль — настільки сильні, що навіть уколи морфію їх не знімали. Незабаром лікарі сказали Світлані, що вони не можуть далі їй прописувати це знеболювальне, бо відбудеться звикання. Відтоді вона була приречена постійно жити з нестерпним болем без будь-якої допомоги з боку медицини.
Почавши працювати з її хронічним менінгітом навесні 1991 року, Микола Левашов зміг поступово зняти головний біль, що мучив Світлану.
Москва — Нью-Йорк — Париж Через півроку після випадкового знайомства, 1 грудня 1991 р. Микола Левашов і Світлана Серьогіна зіграли весілля. В тому ж році подужжя Левашових емігрувало до США.
Чоловік Світлани займався цілительською практикою, приймаючи пацієнтів в одній із трьох кімнат центру акупунктури Американского коледжу традиційної китайської медицини. American College of Traditional Chinese Medicine. У 1994 році Микола Левашов самостійно опублікував свою першу книгу «Останнє звернення до людства», що ускладнило відносини подружжя Левашових з владою (в Росії книга була надрукована в 1997 р. видавництвом «Русский терем»). Згодом Левашов написав ще кілька книг, виданих як самостійно, так і в сторонніх видавництвах.
Замок Шато-дю-Тампль (Le Chateau du Temple) поблизу Л'Іль-Бушар, за словами друга родини Вагіза Юсупова, Левашови отримали в користування від шляхетного француза — нащадка князівського роду, якого Микола Вікторович вилікував від тяжкого недуга.
«В маєтку Левашових у Франції була величезна бібліотека, з чим ніяк не могла погодитися влада, представники якої намагалися відібрати цінні книги, і манускрипти, і старовинні документи, і гравюри… Ворогам все-таки вдалося дістатися і до замку, і до бібліотеки, і до персональних комп'ютерів Світлани та Миколи. Так безслідно зникли матеріали підготовлених книг і багато іншого», — розповідала Олена Біттнер.
Світлана, за її словами, виявилася спадкоємицею роду Роганов і Оболенських (хоча перетинання гілок цих родів поки що є під питанням). Вона дізналася про це, на жаль, тільки в 1997 році, коли тата вже не було в живих, під час подорожі на Мальту. Левашову, буцімто, запросив відвідати острів її кузен з роду Роганів (de Rohan) та Бріссак (de Brissac), який дуже давно її розшукував. Саме він і повідав їй, звідки насправді походить родина її шляхетного батька.
Отримавши у спадок титул, Світлана жила у Франції, а її чоловік — у Сан-Франциско. Втім до 2003 року вони могли регулярно бачитись, оскільки Світлана мала право перебувати в США скільки завгодно до тих пір, поки Микола Левашов мав право там працювати. Втім, коли в 2003 році, вона пішла отримувати новий дозвіл на в'їзд замість попереднього, їй відмовили, пославшись на те, що статус чоловіка вже анульовано, хоча це було не так.
Світлана вилетіла до Франції, не маючи на руках документа, що дозволяв їй повернутися в США. Прилетівши до Франції, вона пішла в американське посольство, щоб отримати мультивізу, однако їй знову відмовили з тієї самої причини. Таким чином на три роки, з 2003 по 2006 рр. у Левашових залишилася тільки можливість телефонного спілкування. Зустріч подружжя відбулася тільки через три роки в аеропорту Шарля Де Голля, коли її чоловік, нарешті, отримав новий паспорт і повертаючись в Росію із Сан-Франциско, полетів через Париж.
Синдикат високої моди Максимально освоївши ще за радянських часів можливості батика, Світлана стала шукати себе в іншій діяльності, проте її мрія створювати красу нікуди не зникла. Вона реалізувалася дещо пізніше, вже в Америці. Показ її першої колекції, яку вона підготувала практично сама, відбувся в Парижі в 2000 році.
Отримавши позитивні відгуки критики, він, однак, став і останнім: за словами Н.Левашова, паризький світ «високої моди» не хотів пускати в свої ряди талановитого самородка. Світлана була прийнята в так званий Синдикат високої моди, в якому вона була однією з небагатьох представниць з країн СНД. Її номінували на престижні дизайнерські премії, що відразу створило їй багато ворогів в світі високої моди, оскільки вона трималася незалежно, що багатьом не подобалося.
У підсумку паризький бомонд в особі власників провідних Будинків високої моди організував їй бойкот. На цьому Світлана для себе тему моди закрила, хоча, за словами Н.Левашова, глибоко переживала з цього приводу.
Література Світлана розповідала, що вони з батьком Василем Серьогіним були завзятими бібліофілами: заради цікавої для Світлани книги нерідко їздили в Каунас — щоб обміняти її або купити, інколи віддавши за книгу всю його місячну зарплату. Про це і не тільки вона розповіла в своїй першій (і на жаль, останній) автобіографічній книзі «Одкровення». Це історія «маленької самітниці», втраченої в незрозумілому і іноді дуже «колючкуватому» світі людей, що подолала довгий і вельми «тернистий» шлях, але нарешті знайшла свою справжню сутність, розуміння життя і чудес, які так довго її оточували.
У другій половині «Одкровення» вона розповіла не тільки власно про себе, скільки про тих цікавих людей, про яких вона дізналася, завдяки своїм дивовижним талантам. Книга стала гімном дивовижним героям минулого, що жили п'ятсот і тисячу років тому. Імена яких або просто прирекли на забуття (як, наприклад, відунка Ізидора, волхви Сівер та Істень), або чиї справи та пам'ять повністю перекрутили та спаплюжили, як у випадку з волхвом Іоаном, Радомиром та Магдалиною. Левашова встигла повернути їм добре ім'я, повідавши читачеві про їхні реальні справи та подвиги. У книзі показані приклади боротьби справжніх героїв, які гинули заради того, щоб наблизити світле майбутнє для інших. Своїм життям автор довела, що вона має право стати поруч з тими, про кого написала в своїй книзі.
Світлана Левашова перевернула гори джерел (старі фоліанти в бібліотеках та архівах, Інтернет, тощо) в пошуках всього, що могло підтвердити інформацію, яку вона отримувала під час медитацій. Працюючи з історичними документами, у тому числі манускриптами бібліотеки магістрів Мальтійського ордена на о. Мальта, Левашова отримала безліч підтверджень і доказів того, що вона чула і бачила під час своїх сеансів. Наприклад, їй вдалося виявити в архівах відомості і про венеціанську відьму на ім'я Ізидора, і про жорстокого папу римського Карафу. Влітку 1997 року вона була разом з чоловіком запрошена на Президентський бал на острові Мальта.
Взимку 2009 року Світлана писала глави своєї першої (і так вийшло, що останньої) книги «Одкровення», сидячи за комп'ютером в шарфі, рукавичках і самому теплому одязі, який тільки мала. За стінами замку стояли морози, муніципали відключили опалення, і температура всередині була нижче нуля, однак робота над книгою не зупинялася.
Смерть За кілька днів перед тим, як піти, Левашова розповідала про свої плани, обговорювала з чоловіком обкладинки майбутніх книг «Даарія», «Діти Сонця» і «Тамплієри», для яких в архівах зібрала тисячі унікальних фотографій. Вона також мріяла продовжити автобіографічну книгу «Одкровення», в якій, на жаль, встигла висвітлити лише свої дитячі роки.
У 2010 році Левашов повідомив, що 13 листопада Світлана була вбита у Франції спецслужбами. Заяву про вбивство Світлани Левашової він повторив і в інтерв'ю телеканалу «Мир», не уточнюючи, хто саме винен в її смерті.
Сім'я Від першого шлюбу у Світлани залишився син Роберт Жимантас — він живе в Америці. Про його батька наразі відомо лише те, що він був учасником музичного колективу, з яким Світлана Серьогіна виступала за радянських часів (писав музику для її пісень та акомпанував на гітарі).
Другий чоловік Світлани, Микола Левашов помер (за думкою колег — загинув) незабаром після дружини, 11 червня 2012 року.