Си́ро-малаба́рська католи́цька це́рква або церква Малаба́рських сирі́йських като́ликів (; )SANCTI THOMAE APOSTOLI CHICAGIENSIS SYRORUM-MALABARENSIUM — східно-католицьке верховне архиєпископство sui juris, яке перебуває в повному євхаристійному спілкуванні з латинською церквою, так і з 22 іншими східно-католицькими церквами, утворюючи разом католицьку церкву. Церкву очолює Митрополит і брама всієї Індії, Верховний архиєпископ Джордж, кардинал Аленчеррі. Сиро-малабарський Синод єпископів, канонічно скликаний і очолюваний Верховним архиєпископом, становить вищу владу церкви. Офіційно відома як Си́ро-малаба́рська це́рква, «Сиро-Малабар» — це префікс, придуманий від слів сирійська, оскільки в церкві використовується літургія східно-сирійського обряду, і Малабар, що є історичною назвою сучасної Керали. Ця назва використовується в офіційних документах Ватикану з ХІХ століттяSt. Raphael Syro Malabar Catholic Mission of Cleveland (2014).

Сиро-малабарська церква є найбільшою з деномінацій християн Томи з понад 4 мільйонами вірних і веде свій початок від євангелізаційної діяльності апостола Томи в І столітті. George Menachery (1973) The St. Thomas Christian Encyclopedia of India, Ed. George Menachery, B.N.K. Press, vol. 2, , Lib. Cong. Cat. Card. No. 73-905568; B.N.K. Press – (has some 70 lengthy articles by different experts on the origins, development, history, culture… of these Christians, with some 300 odd photographs).Leslie Brown, (1956) The Indian Christians of St. Thomas. An Account of the Ancient Syrian Church of Malabar, Cambridge: Cambridge University Press 1956, 1982 (repr.)Thomas Puthiakunnel, (1973) «Jewish colonies of India paved the way for St. Thomas», The Saint Thomas Christian Encyclopedia of India, ed. George Menachery, Vol. II., Trichur. Найбільш рання організована християнська присутність в Індії датується IV століттям, коли перські місіонери традиції східно-сирійського обряду, члени тієї церкви, що згодом стала Церквою Сходу, утвердилися на території сучасних Керали та Шрі-Ланки.Frykenberg, pp. 102—107; 115. Церква Сходу мала євхаристійне спілкування з Великою Церквою до Ефеського собору в V столітті, передусім розбіжності існували в христології. У Сиро-малабарській церкві використовується індіанізований варіант Літургії святих Аддая та Марі, що належить до східно-сирійського обряду історичної Церкви Сходу, яка бере свій початок з Едеси III століття, Верхня Месопотамія.Addai and Mari, Liturgy of. Cross, F. L., ed. The Oxford Dictionary of the Christian Church. Oxford University Press. 2005 Таким чином, це частина сирійського християнства за літургією та спадщиною. Після розколу 1552 року одна фракція Церкви Сходу увійшла до спілкування з Римським Святим Престолом (Халдейська католицька церква), а друга розпалася через внутрішні боротьби на Ассирійську церкву Сходу та Давню церкву Сходу. Через Діамперський синод 1599 року Малабарська церква була підпорядкована безпосередньо підпорядкуванню латино-католицького архиєпископства Гоа та єзуїтів Падройдо. Після півстолітньої адміністрації під керівництвом Архієпархії Гоа, дисиденти в 1653 році в знак протесту присягнули на клятву Кунан-Хрест. У відповідь на це Папа Олександр VII, за допомогою монахів-кармелітів, що залишилися в живих, до 1662 року зміг об'єднати більшість дисидентів з католицькою церквою. Сиро-малабарська церква походить від цієї ієрархії східно-сирійського обряду, яка возз'єдналася зі Святим Престолом під керівництвом Мар Парамбіл Ченді.Stephen Neill, A History of Christianity in India: The Beginnings to AD 1707, pp. 326-27 Відповідно до подорожі Партмаккала Томи Катанара «Вартхаманаппустакам» (датована 1790 р.), тоді церква була відома як Халдейська сирійська церква Маланкаре (Маланкаре Калдая Суріяні Сабха).

Після більш ніж двох століть під юрисдикцією латинської церкви, в 1887 році Папа Лев XIII повністю відокремив Сиро-малабарів від латинської церкви, встановивши два апостольських вікаріати, Тріссур і Чанганассері, а в 1896 році був зведений і вікаріат Ернакулам, під керівництвом корінних сиро-малабарських єпископів. Сиро-малабарська церква фактично стала автономною східною церквою sui iuris в рамках католицького спілкування. Католицизм в межах Сиро-малабарської церкви унікальний тим, що він інкультурується традиційними індуїстськими звичаями, які є невід'ємною частиною традиційної індійської культури. Вчений і теолог Плейсід Подіпара описує Церкву як «індуїстську (індійську) у культурі, християнську (католицьку) у релігії та східну (східно-сирійський обряд) у поклонінні». Церква є переважно представниками етнічної групи малаялі, які розмовляють малаяламською мовою, хоча серед різних єпархій за межами Керали є таміли, телуги та північні індіанці. Після еміграції її членів єпархії відкрилися в інших частинах Індії та в інших країнах, щоб обслуговувати малаялійську діаспору, яка проживає в західному світі. За межами Індії є чотири єпархії, зосереджені в англомовних країнах, таких як Австралія, Канада, Велика Британія та США. Св. Альфонса — перший канонізований святий церкви, за ним слідують св. Куріакосе Чавара, Св. Євфразія та Св. Маріам Фрезія. Хоча це східна церква, її члени часто розмовно називають римсько-католицькими сирійськими християнинами (RCSC) у штаті Керала. Це одна з двох східно-католицьких церков в Індії, інша — Сирійська католицька церква, яка повернулася до повного спілкування зі Святим Престолом Риму в 1930 році.

Сиро-малабарська церква Індії є другою (після УГКЦ) східно-католицькою церквою за кількістю вірних.

Історія

Походження Відповідно до церковного Передання Євангелію в Індію приніс апостол Фома. За переказами святий Фома висадився на Малабарському узбережжі (сучасний штат Керала) в південно-західній частині півострова Індостан близько 52 року н. е. Фома проповідував Євангеліє в різних провінціях Індії, а в 72 році прийняв мученицьку смерть в місті Меліпура (суч. Ченнаї, раніше Мадрас) — був проткнутий кілками.

Традиція говорить про будівництво апостолом семи церков в містах Керали-Кодунгалооре, Ніранаме, Колламом, Чайалі, Коттакаву, Коккамангаламі і Палайюрі. У цих містах ще до християнської ери існували єврейські колонії та спочатку, склад перших християнських громад в цих містах був змішаним, в них входили навернені юдеї та місцеві мешканці.

Ранній період З перших століть нашої ери малабарські християни тісно взаємодіяли з християнськими громадами, які потім утворили несторіанську ассирійську церкву Сходу. Це призвело до того, що індійські християни використовували в літургійному житті східно-сирійський або халдейский обряд як і Ассирійська церква Сходу, хоча і привнесли в нього деякі свої риси.

У IV столітті з Персії в південно-західну Індію мігрувало велика кількість християн. Вихідців з Персії серед малабарських християн традиційно іменували Хананіти або Жителі півдня, в той час як корінних християн-індусів — Мешканці півночі. Цей поділ зберігся в сиро-малабарській католицькій церкві до теперішнього часу, представники цих груп належать до різних єпархій.

Принаймні, починаючи з IV століття єпископи Малабарської церкви призначалися з Персії Церквою Сходу. У VIII столітті громада отримала власного митрополита, який обіймав десяте місце в ієрархічному переліку Ассирійської церкви Сходу. Оскільки єпископи і митрополити, як правило, не знали місцевої мови, їх функції обмежувалися здійсненням літургії і рукоположенням нових священників, реальна адміністративна влада перебувала в руках індійського священика, званого архідияконом всій Індії.

Громада християн апостола Фоми на Малабарському узбережжі входила в індійське суспільство на положенні особливої ​​кастиР. Роберсон Восточные христианские церкви. Незважаючи на те, що організаційно малабарська церква була влаштована за зразком стародавніх східних церков, а літургійний халдейский обряд був спільним з Церквою Сходу, культурне життя християн апостола Фоми носила чисто індійський характер. Аж до XV століття індійські християни не контактували з європейськими церквами.

Прибуття португальців

У 1498 році на Малабарське узбережжі прибули кораблі португальського мореплавця Васко да Гами. Португальські місіонери, послані в Індію, на свій подив зустріли в нових землях невідому їм давню християнську церкву, яка була прийнята в літургійне спілкування з Римом.

Питання про те, чи була індійська церква несторіанською до прибуття португальців, залишається дискусійним. Католицька енциклопедія 1913 року підтверджує, що цьому є достатньо свідчень, крім того, що церква очолювалася єпископами з ПерсіїMedlycott, Adolphus. «St. Thomas Christians.» // The Catholic Encyclopedia. Vol. 14. New York: Robert Appleton Company, 1912., але самі сиро-малабарці стверджують, що їхня церква ніколи не приймала несторіанство, незважаючи на тривалі контакти з несторіанською церквою Сходу.

Втім при встановленні літургійного спілкування духовенство індійців підтвердило португальським єпископам своє сповідування христології, затверджену Ефесським собором. Проте латинське духовенство ставилося до Сиро-малабарського кліру насторожено, підозрюючи його в єресі. Португальці не поставились з повагою до місцевої традиції та почали діяльність щодо поступової латинізації церкви, яка в підсумку призвела до численних розколів малабарського християнства.

У 1534 році португальцями була заснована єпархія латинського обряду в Гоа, а в 1558 році в Кочині. У 1599 році португальський архієпископ Алексіш Менешес скликав собор в Діампере, на якому було вирішено ввести у малабарців латинську літургію. Власна ієрархія індійців скасовувалася, на чолі церкви встали латинські єпископи. Будь-які спроби чинити опір латинізації придушувалися, колишній глава церкви архідиякон Гіваргхез був кинутий у в'язницю.

Розколи У 1653 році значна частина християн апостола Фоми заявила про розрив відносин з Римом. Група священиків під керівництвом архідиякона дала урочисту клятву про непокору латинському духовенству. Оскільки древні зв'язки з Ассирійською церквою Сходу до XV століття були втрачені, пошуки цією групою союзників привели їх до контактів з патріархом давньосхідної Сиро-яковитською церквою. У 1665 році патріарх цієї церкви погодився послати єпископа очолити громаду за умови, що вона прийме сирійську міафізитську христологію і західно-сирійський (антиохійський) літургійний обряд. Ця група стала автономною Церквою в рамках Сиро-яковитського патріархату і відома під назвою Маланкарська церква. Інші християни апостола Фоми залишилися в сопричасті з Римським єпископом, поклавши таким чином початок сучасної Сиро-малабарської католицької церкви і уникнувши надалі розколів.

Навпаки, Маланкарська церква в подальшому пережила цілу низку розколів, в результаті яких до кінця XX століття з неї утворилися п'ять церков західно-сирійського обряду: давньосхідні Маланкарська сиро-яковитська церква і Маланкарська православна сирійська церква, східнокатолицькі сиро-маланкарська церква, яка зазнала великий вплив англіканської доктрини Маланкарської церкви та непризнана іншими церквами світу (включаючи давньосхідні) Малабарська Незалежна Сирійська церква.

Святий Престол відреагував на розкол 1653 року тим, що усунув від управління сиро-малабарською церквою єзуїтів і послав до Індії місію кармелітів, котрі керували Сиро-малабарськими громадами аж до 1896 року. До 1662 році в єдність з Римом, тобто в Сиро-малабарського католицьку церкву, повернулося 84 громади з 116, включені в створений у 1659 році Апостольський вікаріат Малабара, в 1779 році перейменований в Архиєпископію Вераполі. У 1887 році вони з Архиєпархії Вераполі були виділені сиро-малабарські громади в Апостольські вікаріат Трічура і Коттаяма (з 1896 року Чанганачеррі), в 1896 році з них був виділений Апостольський вікаріат Ернакулама, а в 1911 році з них всіх був виділений Апостольський вікаріат Коттаяма.

Новітній час