Рабство у Стародавньому Римі було використанням праці людей у статусі рухомого майна та мало важливе місце в суспільстві та економіці. Окрім ручної праці, раби виконували багато побутових обов'язків та могли бути висококваліфікованими професіоналами. Рабська праця включала широкий спектр робіт від сільського й домашнього господарства чи роботи на шахтах до ведення бухгалтерії, медицини та забезпечення розваг для вільних громадян. Становище рабів дуже різнилося, залежно від виду роботи та ставлення їхніх хазяїв. Тоді як одні раби отримували лише мінімум необхідного для життя, інші могли володіти власними грошима та майном. Рабами ставали військовополонені, злочинці та боржники, а також люди, чиї батьки були рабами. Римські раби, на відміну від грецьких, могли бути відпущені на волю та мати обмежений захист з боку держави. Так, у пізніші часи, заборонялося безпідставне вбивство рабів, їхнє ув'язнення та продаж для проституції чи гладіаторських боїв.
Апогею рабство в Стародавньому Римі досягло в час із II ст. до н. е. по I ст. н. е. В II—III ст. н. е. воно майже цілком змістилося у сферу послуг і практично зникло в IV ст. н. е., трансформувавшись у кріпацтво.
Загальна характеристика рабства у Стародавньому Римі
Джерела рабів Основним джерелом рабів було захоплення в полон іноземців. Саме вони становили більшість рабів у Стародавньому Римі, про що свідчать аналізи численних письмових джерел, зокрема, надгробних написів. Наприклад, як вказує відомий французький історик Клод Ніколе, більшість рабів на Сицилії наприкінці II ст. до н. е. (коли рабство на острові досягло найбільших масштабів) були уродженцями Малої Азії, Сирії, Греції, котрі були до цього захоплені Римом.Rome et la conquete du monde mediterraneen, ed. par C.Nicolet. Paris, 1979, tome 1, p. 213
«У розумінні римлян, — пише історик, — раб асоціювався з іноземцем. Також як древні греки вважали всіх варварів нижчою расою, у котрих єдиним станом було рабство, такі ж погляди розділяли і римляни. Наприклад, Марк Туллій Цицерон писав про поширену думку, згідно якої деякі раси призначені для рабства».Rome et la conquete du monde mediterraneen, ed. par C.Nicolet. Paris, 1979, tome 1, p. 208
Другим джерелом рабів було морське піратство, котре досягло кульмінаційного пункту у епоху першого тріумвірату (середина I ст. до н. е.), котре у окремі періоди римської історії також значно сприяло збільшенню числа рабів.
Третім джерелом рабів було право кредитора віддати в рабство свого боржника. Зокрема, таке право було легалізовано Законами дванадцятьох таблиць (V ст. до н. е.). По закінченню строку займу боржнику надавався один місяць пільги; якщо борг не сплачувався, суд віддавав боржника кредитору і останній тримав його у себе вдома в оковах впродовж 60 днів. Закон визначав для таких нагод кількість хліба, що отримував полонений (не менше 1 фунта на день), і вагу кайданів (не більше 15 фунтів). За час ув'язнення кредитор три разу міг виводити свого боржника на ринок і оголошувати суму боргу. Якщо ніхто не мав бажання викупити його, він перетворювався на раба (), котрого кредитор міг продати, але тільки за межі римського терену. Ті ж Закони дванадцятьох таблиць давали батьку право продавати у рабство своїх дітей.
Разом з тим, у IV столітті до н. е. у Римі був прийнятий закон Петелія, котрий забороняв обертати на рабство римських громадян — віднині рабами могли бути лише іноземці, і лише в особливих випадках (наприклад, здійснення серйозного злочину) ними могли стати громадяни Риму. Згідно цього закону римлянина, що публічно оголошував про своє банкрутство, позбавляли всієї худоби, забираючи її у сплату боргів, але зберігали особову свободу. К. Ніколе пише про це у зв'язку зі «скасуванням боргового рабстваМоммзен Т. История Рима. Москва, 2001, т. 1 кн. 1, 2, с. 326» у Римі у 326 році до н. е. Хоча є згадки про те, що цей закон обходили, але, як припускають історики, мова йде не про особисте боргове рабство, а про якісь форми відпрацювання боргу, без формального рабства.Rome et la conquete du monde mediterraneen, ed. par C.Nicolet. Paris, 1979, tome 1, p. 215
У період римського завоювання Середземномор'я у II—I ст. до н. е. боргове рабство знову стало важливим джерелом поповнення рабів, але вже за рахунок жителів покорених країн. Відомо багато випадків масового обернення в рабство на завойованих Римом теренах за неспроможність сплатити високі римські податки, а також борги римським лихварям.
Бували і такі випадки, коли держава піддавала громадянина maxima capitis deminutio, тобто перетворювала його на раба за скоєні ним злочини. Засуджені на страту злочинці формально зараховувались у розряд рабів (. ) тому, що в Римі тільки раба можна було передавати в руки ката. Пізніше для деяких злочинів кара було пом'якшена, і «рабів кари» засилали у копальні або каменоломні.
Якщо, нарешті, вільна жінка вступала у зв'язок з рабом і не припиняла її, не дивлячись на трикратний протест пана (. ), вона ставала рабинею того, кому належить раб.
До всім перерахованих джерел рабства потрібно додати ще певний природний приріст невільного населення за рахунок народження дітей у рабинь. У зв'язку з повільним ростом і великим попитом встановилась работоргівля. Раби ввозились у Рим частково з Африки, Іспанії і Галлії, але переважно з Віфінії, Галатії, Каппадокії і Сирії. Ця торгівля приносила великий дохід казні, оскільки ввезення, вивіз і продаж рабів були обкладені митом: з євнуха стягувалась 1/8 вартості, з інших — 1/4, при продажі стягували 2—4 %. Работоргівля була одним з найвигідніших занять; нею займалися найзнатніші римляни, наприклад, Катон Старший, який рекомендував заради більшої прибутковості скупати й дресирувати рабів для перепродажу. Перше місце у работоргівлі належало грекам, за котрими була перевага досвіду. Для відокремлення інтересів покупців здійснювалися численні заходи. Ціни на рабів постійно коливались у залежності від попиту і пропозиції. У пізній імперії (IV—V ст.) ціна здорових дорослих рабів становила у середньому 18—20 золотих солідів (для порівняння: за 1 солід у V ст. можна було купити 40 модій = 360 літрів зерна). Але ціна рабів була набагато нижче за кордонами імперії, звідки надходили полонені варвари. Діти-раби також коштували набагато менше, як правило, всього лише кілька солідів.Jones A. The Later Roman Empire (284—606). A Social Economic and Administrative Survey. Baltimore, 1964, pp. 852—854, 446
Функції рабів Голландський учений Помпа («Titi Pompae Phrysii de operis servorum liber», 1672) нарахував принаймні 147 функцій, які виконували раби у домі багатого римлянина. Зараз, після нових досліджень цю цифру доводиться значно збільшити.
Всіх рабів ділили на дві категорії: сільські (familia rustica) і міські (familia urbana). У кожному маєтку на чолі familia rustica стояв управитель ( )) з числа особливо довірених рабів, що слідкував за виконанням рабами своїх обов'язків, владнував їх сварки, задовольняв їх законні потреби, заохочував працьовитих і карав винних. Цими правами управителі часто користувалися вельми широко, зокрема там, де пани або зовсім не втручалися у справу, або не цікавились долею своїх рабів. Управитель був помічником із штабом наглядачів і майстрів. Нижче стояли численні групи робітників на полях, виноградниках, стадниках і скотарнях, прялі, ткачки і ткачі, валяльники, кравців, теслярі, столяри і т. д. У великих маєтках кожна така група ділилась, у свою чергу, на декурії, в голові котрої стояв декуріон. Іноді не менш численна була і familia urbana, що ділилась на персонал керуючий (. ), що користувався довірою пана, і персонал для послуг пану і пані як у домі, так і за його межами (. vulgares, mediastini, quales-quales). До числа перших належав домоправитель, касир, бухгалтер, що керував будинками, котрі здавали в найми, покупці припасів і т. д.; до числа других — воротарі, замінники сторожового пса, що сиділи на ланцюзі, охорона, придверні, хранителі меблів, хранителі срібла, гардеробники, раби, котрі вводили відвідувачів, раби, котрі приймали перед ними портьєри, і т. п. У кухні тіснився натовп кухарів, пекарів. Одна служба за столом багатого римлянина вимагала чималої кількості рабів: обов'язки одних — накривати на стіл, других — накладати страву, третіх — куштувати, четвертих — наливати вино; були такі, об волосся котрих пани витирали свої руки, натовп красивих хлопчиків, танцівників, карликів і блазнів, що розважали гостей за обідом.
Для особових послуг до пана були приставлені камердинери, купальники, домашні хірурги, цирульники; у багатих домах були четці, секретарі, бібліотекарі, переписувачі, вичинщики пергаменту, педагоги, літератори, філософи, живописці, скульптори, лічильники, агенти з торговельних справ і т. д. У числі крамничників, розносчиків, банкірів, міняйл, лихварів було немало рабів, котрі займались тим або іншим ділом на ужиток свого пана. Коли пан з'являвся будь-де у публічнім місці, перед ним завжди крокував натовп рабів (. ); другий натовп замикав ходу (.); nomenclator називав йому імена зустрічних, котрих належало вітати; distributores і tesserarii розподіляли подачки; тут були носії, кур'єри, посильні, красиві юнаки, котрі становили почесну варту пані, і т. д. У пані були свої вартові, євнухи, акушерка, годувальниця, колисальниця, пряхи, ткачки, швеї. Беттіхер написав цілу книгу («Сабіна») спеціально про штат рабів при пані. Рабами були переважно актори, акробати, гладіатори. На підготовку рабів освічених (. ) витрачались великі суми (напр. Крассом, Аттиком). Багато рабовласників зумисне навчали тій або іншій професії своїх рабів, щоб відтак надавати їх за плату у розпорядження охочим. Послугами найманих рабів користувалися лише небагаті доми, а заможні намагались всіх спеціалістів мати у себе вдома.
Окрім рабів, що належали приватним особам ( ), були раби суспільні (. ), що належали або державі, або окремому місту. Вони будували вулиці і водогони, працювали на каменоломнях і у копальнях, чистили клоаки, служили на бойнях і у різних громадських майстернях (військових знарядь, мотузок, снастей для кораблів та ін.); вони ж займали при магістратах найнижчі посади — посильних, вісників, прислужників при кораблях, тюрмах і храмах; вони бували державними касирами і писарями. З них ж утворювалась свита, котра супроводжувала кожного провінційного чиновника або полководця на місце його посади.
Становище рабів
Древні письменники залишили багато описів скрутного становища, у котрім перебували рядові римські раби. Харч їх за кількістю був обмеженим, низькоякісним: видавалося саме стільки, щоб не померти з голоду. А їхня праця була виснажлива і тривала з ранку до вечора. Особливо тяжким було становище рабів на млинах і у пекарнях, де нерідко до шиї рабів прив'язували до жорен або дошки з отвором посередині, щоб завадити їм їсти борошно або тісто, — і у копальнях, де хворі і знівечені, вони працювали під бичем, поки не падали від виснаження. У разі хвороби раба його відвозили на занедбаний «острів Ескулапа», де йому надавали повну «свободу помирати». Катон Старший радив продавати «старих бугаїв, хвору худобу, хворих овець, старі візки, металевий брухт, старого раба, хворого раба і взагалі все непотрібне».
Жорстоке поводження з рабами було висвітлено й переказами, звичаями, і законами. Лише під час Сатурналій раби могли відчувати себе більш вільно: вони вдягали шапку відпущеників і сідали за стіл своїх панів, до того ж останні іноді навіть надавали їм почесті. Весь інший час над ними вчинялось свавілля панів і управителя.