Клара Степанівна Лучко (1 липня 1925, Чутове, Полтавська область, Українська РСР, СРСР — 26 березня 2005, Москва) — радянська і російська акторка театру і кіно українського походження. Лауреатка Сталінської премії ll ступеня (1951). Народна артистка СРСР (1985). До числа найвідоміших фільмів акторки потрапили «Кубанські козаки» (1949), «Велика родина» (1954), «Дванадцята ніч» (1955), «Червоне листя» (1958), «Циган» (1979), «Скринька Марії Медичі» (1980), «Ми, що нижче підписалися» (1981) і «Повернення Будулая» (1985).

Життя і творчість

Ранні роки Клара Лучко народилася 1 липня 1925 року в селищі Чутове (за іншими даними — в селі Старі Санжари) на Полтавщині в українській родині. Її батько — Степан Григорович — був родом з села Лучки (звідси і прізвище — Лучко), працював директором радгоспу села Яківці під Полтавою. Мати — Ганна Іванівна була вольовою жінкою і мала гарний голос, через що отримала прізвисько «срібний голос»: у молодості вона співала в церкві разом з Іваном Козловським. Також мати брала участь у самодіяльності: після революції були театри — актори ходили по селах і грали українську класику. Клара вважала, що від матері їй передалася тяга до мистецтва. Своє ім'я майбутня акторка отримала на честь знаменитої революціонерки Клари Цеткін. Через постійну зайнятість батьків, вихованням дівчинки займалася її тітка, сувора та безграмотна жінка, в родині її називали «баба Кіля». Батько і дядько Клари (Терентій Манько) в 1930-х роках опинилися в рядах «парттисячників», людей спрямованих партією на навчання до вищих навчальних закладів, через що сім'я переїхала до Полтави. Степан Лучко, закінчивши Полтавський педінститут, надалі став викладачем історії партії в Школі міліції, а Терентія Манька після закінчення будівельного інституту рекомендували на посаду директора цього учбового закладу.Біографія Клари Лучко libgonchar.org Процитовано 7 грудня 2022Даже став знаменитой, клара лучко заказывала наряды у полтавской портнихи, которая и раньше обшивала всю ее семью fakty.ua Процитовано 7 грудня 2022

Галина Манько, двоюрідна сестра, відзначала, що Клара «була схожа на свою бабусю — маму батька, про яку розповідали, що коли вона заходила до церкви, всі дивилися тільки на неї». За спогадами шкільної подруги Галини Бертовської, крім навчання в школі, вони з Кларою активно відвідували Палац піонерів і зустрічалися на лижному трампліні, який прокладали взимку навколо Корпусного парку.«В Полтаве открыли комнату Клары Лучко» novostiukrainy Процитовано 7 грудня 2022 Любили кататися і на ковзанці, що заливали близько 2-ї полтавської школи, де вони навчалися. Також серед спільних захоплень того часу Клари — були стрибки з вишки з парашутом, яка до війни розміщувалася посеред Полтави. У школі Клара вчилася досить старанно і добре. Як і мільйони її однолітків, вона захоплювалася кінематографом. Її улюбленими акторами були Марк Бернес, Павло Кадочников, Любов Орлова, Зоя Федорова, Тамара Макарова. Одним з найулюбленіших фільмів був «Учитель» 1939 року, де головну роль грала Макарова. У дитинстві Лучко довелося зустріти Орлову, яка була в Полтаві на гастролях. А після концерту з подружками довго йшла слідом за кінодивою. Клара росла боязкою і замкнутою дівчиною. Дивлячись на неї, ніхто з її оточення не міг припустити, що вона стане зіркою радянського екрану. За її словами, вона виглядала дуже безглуздо, погано одягненою, за довгу і нескладну фігуру носила серед однолітків прізвисько «Жирафа». Але одного разу все змінилося, коли вона одягла свої перші модельні туфельки блакитного кольору і гарне плаття, які перетворили її з «Попелюшки» на «принцесу». Помітивши захоплені погляди молодих людей, вона раптом зрозуміла, що може подобатися.

Навчання акторській майстерності

У 1941 році Клара закінчила сьомий клас, менше ніж через місяць по тому, почалася Німецько-радянська війна. Сім'ю Лучко евакуювали в Казахстан, де в місті Джамбул Клара закінчила школу-десятирічку. Остаточно обрати професію акторки Кларі допомогла газета з оголошенням про набір студентів на перший курс ВДІКу. До цього у школі вона займалася в театральному гуртку і мріяла стати акторкою, такою, як її кумир Тамара Макарова. З газети Клара дізналася, що Сергій Герасимов набирає в Алма-Аті акторський клас. Вона написала лист в Москву з проханням пояснити, що потрібно для вступу до інституту, незабаром їй прийшла відповідь. Мати Клари, дізнавшись, що її дочка зібралася їхати у ВДІК, спочатку була проти цього рішення, адже їй хотілося, щоб дочка стала лікарем або юристом, але тільки не акторкою. Але «тиха і слухняна» Клара, раптом з твердістю заявила, що обов'язково буде акторкою, бачачи наполегливість дочки, мати здалася. Думки батька запитати було не можна — він був на фронті. Сусідкою сім'ї Лучко в евакуації була Юлія Солнцева, дружина Олександра Довженка, вона і допомогла Кларі підготуватися до екзаменів, займаючись з нею декламуванням. Так у 1943 році Лучко опинилася в Алма-Аті, де тоді в евакуації перебував ВДІК. Був великий конкурс, на п'ятнадцять місць поданих заяв виявилося більше трьохсот претендентів. Лучко вивчила для екзаменів уривок із роману Івана Тургенєва «Батьки та діти» та главу з поеми Маргарити Алігер «Зоя». Однак прочитати їх Кларі так і не довелося, коли вона увійшла в кабінет і стала перед обличчям екзаменаційної комісії, її раптово охопив панічний страх, і вона не змогла вимовити жодного слова. На щастя, їй на допомогу прийшов знаменитий педагог Борис Бібіков, який очолював приймальну комісію. Він не став вимагати від неї читання віршів і байок, а попросив зіграти незвичайний етюд. «Уявіть собі, що в річці тоне ваша улюблена подруга. Що б ви стали робити?» — вимовив Бібіков і з зацікавленням глянув на абітурієнтку. Після цих слів заціпеніння, що охопило Лучко, пройшло, і дівчина сміливо кинулася виконувати запропоноване завдання. Вона так природно заметушилася «по березі», так переконливо плакала і заламувала руки, що приймальній комісії нічого не залишалося, як поставити їй «відмінно» і зарахувати на перший курс. Клара була прийнята у ВДІК, в майстерню Бориса Бібікова і Ольги Пижової. Незабаром ВДІКу дозволили повернутися в Москву, і Клара продовжила там навчання на курсі Сергія Герасимова і Тамари Макарової. Роки навчання йшли з усіма відповідними труднощами: брудний і замерзлий взимку гуртожиток, копійчана стипендія і постійне недоїдання.

Під час навчання, Лучко довгий час не могла по-справжньому розкритися як акторка. Вона не вважалася ні серед «обдарованих», ні серед «талановитих» учнів. Але педагоги вірили в ученицю. Макарова, порівнювала Лучко з квіткою-петунією. Як пояснювала згодом Лучко, біля будівлі ВДІКу була клумба, і одного разу вона попросила показати невідому їй до цього петунію. І на подив побачила — «нещасний, засохлий, хирлявий блідо-бузковий грамофончик, який пробивався з потрісканої землі». Тоді вона зрозуміла, що педагог мала на увазі її незламний характер. Через сильний український акцент, Макарова вчила її правильної вимови російської мови. Особливо він проявлявся, коли студентка поверталася після канікул, проведених в Полтаві. За спогадами двоюрідної сестри, вдома Клара завжди розмовляла українською, ніколи не забувала рідної мови. Як тільки чула її голос у телефонній трубці, то завжди переходила на українську.

Зніматися в кіно Лучко почала ще будучи студенткою. Першою її роботою стала невелика роль геолога Белли у фільмі «Три зустрічі» 1948 року, участь у цій картині дозволила починаючій акторці вперше побувати за кордоном, адже знімання відбувалися у Празі (Чехословаччина), на студії «Баррандов». Фільм виявився невдалим, що дуже розчарувало молоду акторку. Вона навіть задумалася про відхід з кіно.

В студентські роки Лучко, грала переважно романтичних героїнь і на майбутнє визначала для себе саме таке амплуа, її цікавили складні, психологічні характери, для яких потрібні «яскраві, насичені кольори». І згодом їй чимало довелося грати саме такі ролі. Після інституту у акторки в дипломі стояла рекомендація: «Лучко — тургенівська героїня, їй підійдуть ліричні класичні ролі…». Але дипломна роль акторки Лучко була дуже далека від образу «тургенівських панянок». Дипломною виставою Лучко стала «Молода гвардія» Олександра Фадєєва, в якому вона зіграла Уляну Громову. Цю роль вона зіграла настільки яскраво і талановито, за що отримала оцінку «відмінно» від Сергія Герасимова. У 1948 році Герасимов взявся за постановку художнього фільму за цим твором. На головні ролі він взяв студентів свого курсу, які брали участь в дипломній виставі. У залі, де проходила вистава, майже щовечора, крім Герасимова, сиділи Олександр Довженко і Олександр Фадєєв, які вирішували кого затвердити на головні ролі у фільм. Лучко розраховувала отримати в цій постановці роль Громової. Герасимов взяв її на знімання «Молодої гвардії», але не на головну роль — Громової, а на епізодичну — тітоньки Марини. Надалі фільм став щасливим квитком для багатьох радянських акторів. Роль Уляни дісталася Нонні Мордюковій, ця робота принесла їй не лише визнання, але і Сталінську премію, як і всім іншим акторам, що зіграли головні ролі. Герасимов хотів, щоб Лучко вийшла зі свого звичного амплуа, яке було зумовлене її зовнішніми даними. Але для молодої акторки це рішення стало великим потрясінням. Вона довго не могла забути і зрозуміти педагогічного прийому свого вчителя. Затверджуючи свою ученицю на цю роль, Герасимов сказав їй: «Оскільки ти українка, я тобі повністю довіряю — потрепоч у фільмі на своїй». Як пізніше зізнавалася Лучко, вона легко увійшла в цей образ тому що це було «її, рідне». За словами кінокритика Маргарити Кваснецької, цей персонаж акторка зіграла «в образі ставної жінки, з білозубою посмішкою і співучим голосом, яка уособлювала собою народний український тип та випромінювала добро і красу». Ця роль у «Молодій гвардії» вважається першою значною роллю Лучко.

Перший успіх. «Кубанські козаки» Після закінчення ВДІКу Лучко запросили працювати в Театр кіноактора, який тоді був дуже популярний в Москві. Вистави на його сцені ставили відомі режисери, а грали в них багато зірок радянського кіно, коли були вільні від кінозйомок.

Одного разу, в театр, де працювала Лучко, прийшов режисер Іван Пир'єв і став читати сценарій фільму «Веселий ярмарок» — так спочатку називалися стрічка «Кубанські козаки», що вийшла 1949 року. Усім присутнім на читанні, як і Кларі, яку помітив Пир'єв, запропонували взяти участь у фотопробах до фільму. Лучко не сподівалася на головні ролі, тому що вважалася «тургенівською героїнею», але акторка все ж зважилася з великим небажанням прийти на проби, зніматися в масовці вона категорично не хотіла. Попри скептичні сподівання Лучко, її затвердили на роль Даші Шелест, цю звістку їй першим повідомив Олександр Довженко, додавши: «Вітаю і бажаю успіху. Ви будете багато і успішно зніматися в кіно». Перше знайомство Лучко з Довженком відбулося ще до знімання «Кубанських козаків», вони зустрілася в коридорі студії «Мосфільму», де він запросив її на знімання фільму «Мічурін», що вийшов у 1948 році. Довженко пройшов повз Лучко і раптом повернувшись сказав: