Тибетська імперія (тибетське письмо བོད་ཆེན་པོ, вайлі bod chen po «Великий Тибет») — велика і потужна імперія, яка існувала в VII—IX ст., об'єднуючи в собі весь Тибет. Займала територію значно більшу, ніж Тибетське плато, поширюючи свою владу на частини Східної, Середньої та Південної Азії.
Традиційна тибетська історія, насамперед «Світле свічадо царських родоводів» Дампи Сонам Г'ялцена, описувала подвиги чималого списку правителів. Зовнішнє підтвердження цьому можна знайти в китайських літописах уже з VII ст.Китайські літописи називали цю країну 吐蕃, що сьогодні вимовляється як Tǔfān або Tǔbō З часів імператора Сронцангамбо влада імперії поступово охоплювала все нові місцевості, а за правління імператора Ралпачана у перші роки ІХ ст. вона володіла територіями, що простягалися від Таримського басейну до Гімалаїв і Бенгалії та від Паміру до теперішніх китайських провінцій Ганьсу і Юньнань.
787 р., в добу найбільшого розквіту Тибетської імперії за царя Тисрондецан, її державною релігією було визнано буддизм. Попри те, що через 50 років після цього імперія розпалася, буддистська релігія поширювалася і зміцнювала своє становище. Саме тоді зародився ламаїзм.Релігієзнавство : навчально-методичний посібник / авт.-укладач Н. І. Гончарова. — Одеса : Астропринт, 2017. — 116 с.
Територіальна різноманітність імперії та труднощі пересування у поєднанні з новими віяннями, що потрапляли в імперію внаслідок її розширення, спричинилися до створення напруженості та центрів влади, які часто суперничали з правителем у столиці імперії. Так, наприклад, прибічники релігії Бон і прихильники давніх дворянських родів поступово опинилися в ролі конкурентів нещодавно введеному буддизму.
Імперія розпалася в ході громадянської війни у 840-х рр.
Історія Утворення Політична сутність, яка дала початок Тибецькій імперії, виникла з долини Ярлунг та сусідніх долин річок Лхаса, Нямчу та Ням, де існували від вождівства та племенні союзи — Шангшунг, Нямрочегар, Норбо, Нямрошамбо, Чомонамсун, Г'їройамен, Ямбочасунг, Лхонгмороясун, Яроюсі, Ерюбамгар, Ейючусі, Гонгбоджена, Нямюдасун, Табоджхусі, Шеньюгуй, Собіясун, Шебойє.
Справу об'єднання розпочали Тагрін'єнсіг, вождь племені ярлунг і володар вождіства Шебойє, та його син Намрісронцан. Вони змогли підкорити племена долин річок Ярлунг і Лхаса, а потім кинути виклик державі ШангшунгChristopher I. Beckwith The Tibetan Empire in Central Asia. A History of the Struggle for Great Power among Tibetans, Turks, Arabs, and Chinese during the Early Middle Ages, 1987, Princeton: Princeton University Press. (ISBN 0-691-02469-3), p. 14, 48, 50, відправивши 608 року посольство до імперії Суй. Надалі Шебойє стало відоме як Тубо (звідси походить назва Тибет)Chabeicetanpingcho Tibetan History, Tibetan Ancient Books Publishing, 1989. Після загибелі останнього у 618 році внаслідок повстання підкорених племен, його справу продовжив син Сронцзангамбо, до 625—627 року підкорив усі провідні вождіства, насамперед Шангшунг. Надалі продовжив війни з утворення імперії.
Сронцзангамбо Оплотом і символом нової держави стала нова столиця Лхаса («земля небожителів»), закладена засновником імперії Сронцзангамбо 639 року. Династичні шлюби ценпо (імператора) з танською принцесою Вень-чень (637 р.) та лічхавською княжною Бгрікуті — донькою магараджи Удаядеви (621 р.), якому допоміг повалити узурпатора Аншувармана ТхакуріShaha, Rishikesh. Ancient and Medieval Nepal. (1992), p. 18. Manohar Publications, New Delhi. ISBN 81-85425-69-8, кожна з яких прибула до Лхаси з натовпом буддійських радників, озброєних священними сувоями, реліквіями і т. ін. закріпили державний статус буддизму. Влада одержала досвідчених політиків, дипломатів, психологів. Стараннями буддиста Тхонмісамбхоти на базі індійського письма деванагарі було створено першу тибетську абетку (з 34 знаків). Лхасу прикрасили чудові храми, а з Китаю прибули фахівці з виготовлення шовку, вина й будівництва млинів. Пожвавилася тибетська зовнішня торгівля: з Китаю ввозили чай, порцеляну, папір і шовк, із Індії — книжки, парчу, корали й ліки; а експортували — золото, срібло, сіль та добротні вовняні тканини. Священні буддійські книги почали масово перекладати на тибетську мову. Проте армію Сронцзангамбо в буддизм не навертав, адже ця релігія заперечує вбивства. Військо очолювали криваві бонські жерці, і вояки під бойовими прапорами з грізним левом завоювали весь Тибет, Бутан, Ассам та 643 року поневолили Державу Лічхавів, встановивши на троні швагера Нарендрадеву. Війни задовольняли й годували військо, а воно вірою і правдою служило володарю, придушуючи будь-які вияви невдоволення. Парадний ґанок імператорського палацу Лхаси постійно прикрашали вирвані очі, відрізані голови, кінцівки та інші частини людських тіл.
Однак засилля чужоземних радників при дворі й укладання династичних шлюбів із сусідами (з якими тепер неможливо було воювати) викликало незадоволення серед знаті, а вільним простолюдинам (яким раніше теж дещо перепадало з військової здобичі) замість походів, що приносили славу й зиск, тепер пропонували не вживати м'яса, обходитися пісною їжею та спасати душу, гублячи тіло. Войовничим тибетцям це не могло подобатися — і 639 р. «одягнуті в біле» шени повалили владу Сронцзангамбо й посадили на престол його сина Гунрігунцзана (639—644). 644 р. Сронцзангамбо надзусиллями відновив себе на троні, але не зумів повернути колишню могутність, а коли 649/650 р. він помер — посада ценпо виявилася цілком номінальною.
Манронманцан і Дудсрон До влади прийшов онук попереднього Манронманцан, але регентом став типовий бонець, «великий радник» Донцзан із роду Гар, який «не знав грамоти», зате поновив успішні війни з Китаєм та індусами і захопив Східний Туркестан — а отже, й контроль над відрізком прибуткового «Великого шовкового шляху». Та влада тибетців невдовзі розчарувала гордих дардів і монів, багатих купців Центральної Азії та невловимих нголоків. Тани в цей час суттєво збільшили своє військо в регіоні, дозволивши місцевим намісникам «вербувати хоробрих людей для організації нападу на Тибет». 670 року було знищено державу Туюхунь, володіння якої було приднано до Тибецької імперії.
М'якший режим Танів за цих обставин видавався набагато привабливішим, тому війни з Китаєм перестали бути переможними й вигідними для Тибету, а рід Гар за зовнішньополітичною експансією не помітив внутрішнього ворога: 679 року зійшовши на трон малолітнім, ценпо Дудсрон, підрісши, зібрав 699 р. всіх вірних ратоборців під приводом облавного полювання і, скориставшись відсутністю основних сил уряду братів Н'яцандембу та Тагракхонлона Гар (130-тисячна тибецька армія воювала з імперією Тан), зненацька атакував і перебив понад 2 000 поборників мілітаристської диктатури. Рід Гар вирізали, але міжусобиці тривали. Тибет ослаб, напади на Китай у 700-702 рр. обернулися поразкою горян. 703 року було захоплено Західну Маґадгу й встановлено зверхність налд східногуптським магараджахіраджею Вішнугуптою II. Але того ж року ценпо Дудсро зазнав поразки і загинув від кашмірського царя Лалітадітья.
Меагцом Знову за малолітнього ценпо Меагцома панували регенти. 705 року знатні родини Ба і Дро силою зброї відновили у державі порядок. Виграли від тансько-тибецької виснажливої різанини тільки «блакитні тюрки», які відродили свій каганат на межі VII — VIII ст. Але Тибету в подальшому вдалося перейти у наступ. У 717 році тибетці захопили Кашгар, а у 720 році уйгурське ханство в оазі Дунгуанг. У 727 році Меагцом захопив важливі китайські форпости на Великому шовкому шляху — Квацу та Тазіг.
Лише 720 р. війни між Танами і Тибетом поступово стихли, а кордони визначив природний рельєф: на рівнині китайська кіннота зминала піхоту тибетців, а в горах закуті в залізо з ніг до голови горяни посипали танців хмарами стріл і градом каміння з пращ — і так громили ворожу кавалерію. Природним рубежем між двома войовничими імперіями став гірський хребет Чілін (Улан-Шара-Даба). Надалі тибецько-танські війни спалахували ще неодноразово, хоча істотно так і не змінили географію кордонів. У 738 Тибет спробував захопити всю область Хесі, проте імперія Тан відбив наступ тибецької армії. Проте війна продовжувалася з перемінним успіхом. Водночас відбувається боротьба з кашмірською державою Каркота. 747 року вдерся до Кашміру, але Лалітадітья відбив напад. У 751 році тибецькі війська допомогли арабській армії розгромити китайців у битві при Таласі. 752 року укладено союз з племенами мань (сучасна провінція Юньнань) проти імперії Тан. 754 року за підтримки тайських племен Меагцом встановив зверхність над державою Наньчжао.
755 р. в Тибеті спалахнула епідемія віспи. Ценпо помер, залишивши тільки малолітнього спадкоємця. Скориставшись певним політичним вакуумом, шени списали пошесть на чари іноземців — і всіх буддистів силоміць вигнали з країни.
Тисрондецан Ценпо Тисрондецан (755— 797) на час коронації досяг лише восьмирічного віку, тому владу очолили регенти — аристократи Машан (Мішан Домпаке) і Такралукон (Такра Лугонг) — рішучі противники буддизму. Вони видали закон, що забороняв сповідувати буддизм, а також ужили низку інших заходів із викорінення буддизму. Серед іншого, було зруйновано буддійські храми, а центральну кумирню Лавран показово перетворили на бійню. У Центральному Тибеті зникли будь-які монастирі, а народ і правитель зрівнялися в необізнаності з законом Будди.
Під час заколоту Ань Лушаня Тани самі закликали тибетців на підмогу для придушення «бунту». Скориставшись нагодою, тибетці розграбували й випалили половину території імперії Тан, 763 року загарбали Чан'ань (заволодівши там багатою здобиччю), а потім уклали з Танами мирний договір за бонським ритуалом (із принесенням у жертву коней, биків, собак, свиней та овець). Проте ніякі зовнішньополітичні успіхи не змогли прибрати буддійсько-бонські суперечності, тим більше, що адептами буддизму залишалися чужинці, а корінні тибетці, як і перше, сповідували бон.
Знаючи, що буддистам заборонено вбивати, Машан утратив пильність. Його хитрі супротивники заманили всевладного міністра у підземну печерну гробницю й завалили вихід камінням. Замурований живцем Машан помер, але формально ніхто його не вбивав. Далі, скориставшись відсутністю 130-тисячної пробонської армії генерала Мачун'їна, яка в той час плюндрувала Китай, «придушуючи» заколот Ань Лушаня, прибічники буддизму повернули до Лхаси своїх сподвижників, спалили частину бонських книг (залишок включили до буддійського канону), провели чистку державного апарату й оголосили ценпо Тисрондецана всесильним самодержавним володарем. У Тибеті запанувала напівтеократична буддійська деспотія на чолі з обожнюваним імператором. Коли обтяжене багатими трофеями військо повернулося додому, було вже пізно: переворот відбувся. Знешкодивши опозицію, молодий ценпо діяв швидко й рішуче. Для активізації буддійської пропаганди до Тибету були запрошені сотні впливових проповідників. Із Непалу прибули монахи Шантіракшита й Камалашила, з Індії — «великий учитель» Падмасамбхава, а з Китаю — апологет чань-буддизму Хешан. Проте влада потребувала війська, а воно складалося з бонів. Сам же ценпо був життєлюбним, войовничим, гордим і владним правителем — тому й бон не забував, твердячи: «щоб мені самому втриматися, бонська релігія потрібна так само, як буддизм; щоб захищати життя підданих, обидві потрібні; щоб здобути блаженство, обидві потрібні. Страхітливий бон, шанобливий буддизм; тому я зберігатиму обидві релігії».
Спочатку такий політико-релігійний інфантилізм дав непогані плоди. В умовах відносного внутрішнього примирення розквітло мистецтво тибетського іконопису (тапки), портретної скульптури, масштабної монументальної архітектури (уособленням якої став величний царський палац-фортеця Потала у Лхасі, який почали будувати в VII, а завершили аж у XVII ст.).