Чесні́вка — село в Україні, в Уланівській сільській громаді Хмільницького району Вінницької області. Населення становить 283 осіб.

Географія Селом протікає річка Брод, яка на південно-східній околиці Уланова впадає у річку Сниводу.

Історія Матеріали взято з  книги Є. І. Козюка «Чеснівка. Історія та сьогодення»

На схилі Волинсько-Подільської височини, над берегами річки-витоку Самця розкинулося село Чеснівка. Здавна його називають козацьким, бо споконвіку жили в селі вільні люди  — не було тут поміщицьких володінь. За переказами старожилів село Чеснівка розташувалося поблизу так званого «Чорного шляху». Там було перше поселення, в народі його називають «Горби». Ще й нині там можна знайти черепки глиняного посуду, уламки будівельних матеріалів, шматки сільськогосподарського інвентарю, каміння жорен та інші предмети побуту.

Населенню Поділля доводилося відбиватися і тікати від нападу орд султанської Туреччини і кримських татар (1541—1589 рр.). Напад кримських татар примусив жителів села Горби ховатися в лісах. Нові поселення втікачів отримали назви Сміла, Безпечна, а згодом  — Чеснівка. Поселення розташовані на берегах річок Самця і Сниводи. В трьох верстах на південний захід від с. Смілої розташоване на рівнині приписне село Чеснівка.

Кліматичні умови місцевості сприятливі. Епідемічних хвороб майже не було ніколи. Ґрунт — глибокий чорнозем. Копнувши в глибину кілька лопат, зразу побачиш, як струмує джерельна чиста вода.

В половині версти від Смілої на південний захід в урочищі Галендри знаходять черепки битого посуду, уламки скла, та інші побутові речі. Можна уявити, що перше поселення було там. 1763 року власником маєтку Іосип-Колюна Чеснівецький, який отримав прізвище від назви висілку: Чеснівка. Він був старостою села Уланів та Вінниця.

Пізніше власниця маєтку І. Добровольська переселила багатьох селян з Галичини, тому й досі одна з вулиць називається Галіція. Там мешкали переважно Бойки, Гринчуки, Гнєди, Міщуки, Дранчуки, Юрківські та інші.

1901 року в Чеснівці проживало православних 300 чоловіків та 402 жінки католиків — 30 душ чоловічої статі і 29 душ жіночої, юдеїв — 2 чоловіки і 3 жінки. За національністю населення було українцями.

помітний рух до переселення в Томську губернію, оскільки земельні наділи від батьків ставали дедалі меншими, орної землі в Чеснівці було церковної 15 десятин, а всього — 2152 сажні. Мешканці Чеснівки домоглися «вольниці», землі всі були розподілені між селянами.

Школа  у селі була церковно-приходською, з 1897 року мала власне приміщення, до цього школярі розміщалися у найманих домівках. Навчалися там діти священника та заможних селян.

З кожним днем вільна державна Чеснівка ставала заможнішою. У селі панували  лад, грамотність, порядність, доброчинність. 1913 року в селі мешкало 1242 особи, було понад 300 дворів. Люди в основному жили в достатку і свято шанували народні звичаї, обряди і людські чесноти.

А ввечері на кожному кутку села линули чарівні українські пісні, голосила гармошка чи скрипка. Дівчата щедро виспівували свою долю. Хлопці ходили до дівчат на вечорниці і взимку — на досвітки. Таким чином молоді, перш ніж одружитися, придивлялись одне до  одного.

У тогочасному суспільстві в родинах панувала висока повага до батьків, літніх людей. Чоловіки, вітаючись, знімали головний убір, а до тата чи мами, дідуся чи бабусі й старших себе зверталися тільки на «Ви».

У селі діяв «старостинський» час. Нічну варту по черзі несли господарі домівок. Після півночі вже заборонялося блукати сонними вулицями села. За порушення « старостинського» часу суворо карав суд громади.

На «віче», яке скликав староста села на вигін біля церкви, сходилася громада. Тут відбувався суд, і жорстоко карали винуватця за будь-яке порушення. За присудом сільського суду звинувачений отримував всяке покарання: примусову працю на користь громади біля церкви чи кладовища, впорядкування належних доріг для проїзду у селі — знаходилося всілякої роботи. Або порушник отримував кілька «ціпів» по тілу. А за якийсь особливий прояв накладали кайданки і відправляли за межі села. Тому в селі проявів непокори, хуліганства, злодійства зовсім не було.

Заможні селяни мали свої вітряки, де перемелювали зерно на борошно. В Чеснівці їх було аж шість з обох сторін села — у Марка Бойка, Віктора Дранчука, Маркіяна Мовчанюка, Юхрема Мовчанюка, Івана Балюка, Якова Свінціцького, у якого була ще й молотарка, кират (кінний привід), січкарня, лимарня( майстерня по виготовленню ремінної збруї), 150 пнів бджіл, коні, корови й інше. У селі було зовсім мало людей, які не мали робочої худоби. Кожна родина мала певний наділ землі. Визначалися чергування полів — де сіяти, де орати землю, а де випасати худобу.

А коли наставали святкові дні, селяни родинами йшли до храму Божого, який стояв у центрі села. Мелодія церковних дзвонів вабила, кликала людей до храму, який був збудований на свято Олександра Невського. Кругом височіли будівлі, тягнувся вгору кремезні ялинки.

Пізніше все понищить війна з німецькими загарбниками. Церкву люди відвідували, слухали молебень священника Тарнавського, цінували життя, працювали на власній землі, а часом ходили на заробітки до заможних селян, їздили на роботу до панів у села Веселе, хутір Поштовий, де господарювали пани Терличі. Село було і тим знамените, що в ньому народжувалися і виростали майстри ткацького промислу, з виготовлення музичних інструментів та мистецького виконання чарівних мелодій, танців, пісень. Багато було майстрів ткачів, кравців, шевців, столярів, будівельників, які виготовляли полотно, ряднини, шили взуття, одяг, робили дерев'яні вироби, зводили будівлі.

Серед майстрів знаними були:

- ткачі — Хома Пилипович Мовчанюк, Андрон Андрійович Бойко, Галина Демидівна Бартюк, Олекса Микитович Бригас, Іван Півонович Козюк, Євмень Омельянович Женний, Авакум Бартюк, Міхей Прокопович Мовчанюк, Фелікс Андрійович Юрківський, Август Гордійович Яцюк, Іван Оксентович Конарський, Павло Спиридонович Жданюк, Сергій Борисович Патлатий;

- шевці — Яків Юхремович Мовчанюк, Софрон Лисейович Скоропад, Адам Курівський, Іван Політович Женний, Василь Феодосійович Лавренюк, Півон Феодосійович Лавренюк, Омелько Феодосійович Лавренюк;

- будівельники — Юхим Роганчук, Купріян Дранчук, Петро Коренівський, Ігнац Коренівський, Андрій Семенович Бригас, Гнат Арехтович Присяжнюк, Півон Лавренюк, Василь Лавренюк, Фелікс Тросцінський, Олександр Жданюк, Іван Жданюк, Трофим Павлюк, Петро Якович Бригас, Герман Петрович Бригас;

-  ковалі — Василь Мовчанюк, Захар Гнєд, Василь Никонович Короліщук, Никифор Павлович Бартюк, Юхим Роганчук.

Одним з умільців у селі був Яків Свінціцький. З допомогою односельців він викопав на своєму городі глибоку яму і змайстрував піч, де власноруч випалював цеглу. З цієї цегли змайстрували собі та ще двом односельцям будинки.

Майже кожен чоловік села умів щось робити: виготовляти сніпки для покриття хати, мурувати груби, печі, майструвати погріб для зберігання картоплі та овочів.

Жінки переважно шили спідню одежу для малюків, вишивали, гаптували сорочки, блузки, рушники, скатертини, святкові фартухи та полики, килимки для оздоблення домівки.

Село багатшало, мужніло, розвивалося за законами природи. Сільські жінки були майстринями на всі руки — вирощували на городі різні овочі, вміли їх консервувати на зиму. А довгими зимовими вечорами пряли пряжу на спідню одежу, ряднину й рушники, або вишивали рушники, скатертини та блузки, жіночі й чоловічі сорочки. І все це робили при тьмяному світлі каганця. Більшість збиралися на такі собі посиденьки. Приходили й хлопці до дівчат.

Далі настали для села страшні часи. Буря жовтневого перевороту у Петрограді докотилася й до державного вільного козацького села Чеснівка Уланівського району Літинського повіту.

Восени 1919 року в козацьке село Чеснівку вдерлися будьонівці, почався хаос. Вони робили все, що хотіли: різали людську худобу, свиней, телят, рубали птицю, забирали робочих коней. Усе «в ім'я революції».

Згодом настали найважчі й жорстокі часи, коли розпочалася колективізація. Хто не мав бажання «добровільно» йти в колгосп, забирали в тієї сім'ї нажите роками і важкою працею майно, корову, коней конфісковували «в ім'я революції».

Державні органи разом з комнезамами (сільським непотребом — нездарами, ледацюгами, п'яницями) розбирали у гарних господарників їхні домівки. Ходили селом і били жорна, щоб не було де людям змолоти на хлібину борошна.

Боротьба за владне панування комуністів велася щоденно. Саме в ті роки 50 жителів села репресували і відправили на каторгу. Списки цих безневинних жертв комуністичної сваволі склав літописець, мешканець села Чеснівка Іван Филимонович Ткачук. Тоді уповноважені райкому партії «агітували» до вступу в колгосп. Серед них суддя району — Курков, полковник НКВС Березовський та його помічник Скоробагатько, сільський голова Микола Федоришин, голова колгоспу Петро Козерук із сільськими сатрапами Андрієм Школьником, Капітоном Тимчуком, Саком Королщуком. Вони ламали хребти українським селянам, Загнали і розстріляли односельців як «ворогів народу»: батюшку Анатолія Каленьковича Костюка, колгоспника Фелікса Антоновича Коренівського, Кирила Семеновича Бригаса, Уляна Юхремовича Мовчанюка, Яніну Марцинівну Зброжко, братка Остапа Никодимовича Бельського, середняка Павла Миколовича Мовчанюка, коваля Захара Якимовича Пасічника, працівника радгоспу Янка Зброжка. Мордували, стріляли, морили голодом ні в чому не винних селян — українців.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 230 жителів села.

1932 рік. Як розповіли свідки минулого лихоліття Фелікс Юрківський, Параска Магерко, Параска Пасічник, Ганна Женна, в селян забирали все: квасолю, насіння, квасину, картоплю, буряки столові й кормові, сушені фрукти, гарбузове насіння, зерно. Все йшло в ім'я зміцнення держави «світлого майбутнього». Держави, яка вчинила саме тоді небачений  злочин — геноцид українського люду. Люди пухли, вмирали з голоду щоденно. Голодна, страшна смерть забирала в кожній домівці цілі сім'ї, малих дітей. Всюди лежали трупи — у ровах, на дорозі та подвір'ях, їх звозив підводою і скидав у рів Андрій Ткачук. Бувало, їздовий брав і напівживих людей, промовляючи: «Немає часу чекати, коли ти помреш, бо возити є кого». Пізніше через кілька років, після масового знищення нашого українського народу, в газетах прочитають люди: «Радянська влада і колгоспи назавжди визволили селянство від куркульської кабали, злиднів, розорення. Колгоспний лад зробив селян забезпеченими людьми, упевненими у завтрашньому дні. Видача на трудодень на одного працездатного колгоспника самого тільки зерна і грошей (не враховуючи інших продуктів) зросла з 1936 року по 1940 рік у півтори рази. Середня видача хліба на трудодні в зернових районах країни збільшилася з 1934 року по 1938 рік з 61 пуда на один колгоспний двір у 1933 році до 144 пудів у 1937 році. Прибутки колгоспників у середньому підвищилися з 1934 року по 1938 рік в два з половиною рази.

Створення колгоспного ладу — це найглибший революційний переворот, стрибок зі старого, якісного, стану в новий якісний етап рівнозначний за своїми наслідками революційному перевороту 1917 року. Ця революція в сільському господарстві розв'язала три корінні питання соціалістичного будівництва." Короткий курс історії ВКП(б)

Раднаркому СРСР В. Молотов у відкритому листі роз'яснив, що „доведений Україні і її регіонам план хлібозаготівлі — посильний!“. У Постанові Колегії Державного політичного управління УРСР від 5 січня 1933 року читаємо: „За зраду справи партії, куркульський саботаж, розкрадання державного і колгоспного хліба заточити до концтаборів…“. А далі списки наших безневинних людей.

Під тиском московських комісарів В. М. Молотова та Д. М. Кагановича керівники України В. Я. Чубар і С. В. Косіор остаточно зламали хребет нації, вивели нещасних на Голгофу, організувавши штучний людомор — геноцид