Медичні сили Збройних Сил України (раніше медична служба ЗСУ, МСл ЗСУ) — рід сил у складі Збройних Сил України для медичного забезпечення військ (сил) в мирний і воєнний час. Організаційно складається з органів управління і різноманітних медичних підрозділів, частин і закладів. Дана служба має необхідні сили і засоби, що дозволяють здійснювати лікувально-профілактичні, санітарно-гігієнічні і протиепідемічні заходи, кваліфіковану і спеціалізовану медичну допомогу, а також евакуацію поранених і хворих.
Історія
За років Визвольних змагань та Радянської України (ХХ ст.)
З 18 травня 1917 року в Україні діяв медико-санітарний відділ, як структурна частина Генерального військового комітету (прообраз Військового міністерства), затверджений 1-м Всеукраїнським з'їздом. Його очолив Дмитро Одрина, який таким чином став першим керівником всієї військово-медичної служби молодої Української держави.
12-14 жовтня 1917 року в Києві пройшов Всеукраїнський з'їзд військових лікарів. Результатом роботи форуму стало створення Генерального воєнно-санітарного управління. Його головою став лікар Дмитро Одрина, який до цього очолював медико-санітарний відділ при Генеральному військовому комітеті. Основною задачею цього управління було об'єднання всіх військово-медичних сил фронту і тилу у єдину систему. В основу становлення і діяльності був закладений принцип колегіальності і виборчого права.
У січні 1918 року, після проголошення незалежності Української Народної Республіки, Генеральний секретаріат військових справ був реформований у новий орган управління військовою медициною — Головне санітарне управління. Відбулися кадрові зміни в уряді Центральної Ради, що відобразилось як на кадровій політиці так і на системі роботи. Зокрема в армії впроваджується жорстке адміністрування на зміну демократичним принципам (виборчому праву, гласності та ін.). Не згідний з цим Дмитро Одрина полишає пост начальника Генерального санітарного управління. Недовгий час санітарний відділ Воєнного генерального секретаріату очолював лікар Орловський. Посаду начальника управління спочатку тимчасово (у лютому), а пізніше постійно (з 21 березня 1918 р.) займає Яків Карабай. Вирішенням багатьох завдань, у новоствореному управлінні займались наступні відділи: загальний, санітарно-гігієнічний, евакуаційно-демобілізаційний, фармацевтичний, господарський і персональний. Помічником начальника управління 25 квітня 1918 року був призначений лікар Андрій Журавель. Розміщувалось Головне військово-санітарне управління за адресою Хрещатик, 3.
Одразу ж після гетьманського перевороту була проведена реорганізація міністерств по старим російським зразкам, і ключові пости в адміністративному і військовому апаратах зайняли ті ж чиновники, що і до 1917 року. Не стала винятком і військова медицина. Наказом військового міністра отамана Олександра Рогози по армії української Держави від 5 червня 1918 року начальником Головного військово-санітарного управління замість Якова Карабая призначався генеральний значковий Федір Яницький. Лікар Яницький, ще до революції займав пост начальника військово-санітарного управління Київського військового округу. Будучи українцем за походженням, розділяв погляди проросійськи налаштованих офіцерів у армії гетьмана Скоропадського. Зокрема, Яницьким та його однодумцями був підготовлений наказ № 416, за яким було заборонено залишатися на військово-медичній службі так названим «некадровим» лікарям, що були призвані на службу до армії вже під час Першої світової війни. Таким чином здійснювався наступ на багатьох військовиків-українців, що відбудовували армію за Української Народної Республіки.
Станом на листопад 1918 року українська армія була забезпечена у 10600 ліжкомісць в шпиталях у восьми корпусних районах дислокації. Всього у розпорядженні Військового відомства на теренах України знаходилось 14 постійних шпиталів, 26 тимчасових, 11 дезінфекційних загонів, 3 постійних (у Києві, Харкові, Одесі) і 4 тимчасових аптечних магазини (склади), 35 санітарних поїздів.
З кінця 1918 до початку 1921 року включно медично-санітарну службу військ УНР очолювали Василь Совачів, Олександр Даїн, Юрій Добриловський. Помітну роль у становленні тогочасного українського війська та відповідно військової медицини відіграв і військовий лікар Іван Луценко.
У той же період, з формуванням у січні 1919 року Ради народних комісарів Української РСР у Харкові, медична служба з їхньої сторони була представлена Головним військово-санітарним управлінням яке очолила лікарка Раїса Азарх.
У грудні 1920 року, з утворенням Збройних сил України та Криму, першим керівником санітарної частини армії (даного формування), став Сергій Бурштин. Пізніше, з утворенням Українського військового округу, Сергій Бурштин продовжував керувати санітарною частиною аж до початку 1926 року. Хто був начальником Військово-санітарного управління після нього достеменно не відомо. В 1928 році медичну службу округу вже очолював лікар Борис Суслов. Можливо він і є наступником на посаді після Сергія Юхимовича. У 1930-х роках Суслов, як і багато інших радянських військовиків того часу, став жертвою сталінського Великого терору.
На травень 1935 року, з відновленням декількох військових округів на теренах України (Київський, Харківський і з 1939 р. Одеський), керівництво медичною службою тут було представлене вже виключно у вигляді розрізнених санітарних управлінь даних округів, що у єдиній системі підпорядковувались Головному військово-медичному управлінню медичної служби РСЧА (пізніше Радянської армії) у Москві.
Відновлення та становлення (1992—2002)
Після відновлення незалежності у 1991 році Україна отримала всю громіздку машину військово-медичного забезпечення Збройних Сил СРСР на своїй території.
Для створення української військової медицини необхідним було реформування медичної служби трьох військових округів (Київського, Одеського, і Прикарпатського) та частин, з'єднань і об'єднань Військово-Повітряних Сил, військ Протиповітряної оборони, 43-ї ракетної армії, Залізничних військ, військово-будівельних органів та Чорноморського флоту на теренах України у єдину медичну службу ЗС України. Медичні служби зазначених вище військових об'єднань були самостійними і підпорядковувались начальникам тилу військових округів, а зі спеціальних питань — Центральному військово-медичному управлінню МО СРСР (ЦВМУ). Постачання медикаментів і медичного майна було повністю централізованим і також залежало від рішень ЦВМУ МО СРСР.
На вимогу директиви МО України від 14.02.1992 року на базі медичної служби Київського військового округу було сформовано Управління медичного забезпечення штабу Тилу ЗС України, що надалі (12.09.1992) було перейменовано у Військово-медичне управління штабу Тилу ЗС України. Основу управління склали офіцери, що служили раніше в управлінні військово-медичної служби Київського військового округу: начальник медичної служби округу полковник м/с Георгій Циганок, головний терапевт і головний хірург округу полковники м/с Микола Вовкодав і Володимир Білий, підполковники м/с В. А. Баркевич, В. Л. Пашкович, А. В. Люцкевич, А. К. Токарь, А. П. Писаренко, полковники м/с запасу Костянтин Іваненко, Е. В. Попов та ін. Потім до них доєднались і деякі офіцери, які прибули з інших колишніх радянських республік: полковники м/с Володимир Пасько, А. С. Кухленко, підполковник м/с Л. К. Давидюк. Всього у штаті управління було 25 офіцерських посад і 7 службових.
Першим начальником нового управління став полковник м/с Георгій Циганок. З 16 листопада 1993 року Військово-медичне управління штабу Тилу ЗС України очолив полковник м/с Анатолій Лурін. У травні 1994 року Військово-медичне управління Тилу ЗС України було переформовано у Центральне військово-медичне управління Тилу ЗС, а з 20 жовтня 1994 року — у Головне військово-медичне управління (ГВМУ) Генерального штабу ЗС України чисельністю 39 військовослужбовців (генералів — 2, офіцерів — 36, прапорщиків — 1) та 48 працівників ЗС України.
Наказом Міністра оборони України Валерія Шмарова № 250 від 20 жовтня 1994 року «Про проведення організаційних заходів у Збройних Силах України» Центральне військово-медичне управління Тилу ЗС України було виведено зі складу тилу і переформовано у Головне військово-медичне управління Генерального штабу Збройних сил України (ГВМУ ГШ ЗС України) і підпорядковано його начальнику.
Тим же наказом в апараті Міністра оборони України створювалось Управління охорони здоров'я військовослужбовців (чисельністю 3 військовослужбовці та 11 працівників ЗС), начальником котрого було призначено доктора медичних наук, професора Геннадія Апанасенка. Таким чином, було розділено керівництво військово-медичною службою і охороною здоров'я військовиків. Перше підпорядковувалось Генеральному штабу, друге — Міністерству оборони. Проте, дане управління невдовзі було розформовано.
З 17 жовтня 1994 року начальником Центрального, а далі Головного військово-медичного управління ГШ ЗС України був призначений доктор медичних наук, професор, полковник м/с Володимир Білий. На той час стало очевидним, що медична служба не може залишатися без змін, коли вони вже відобразились на структурі і чисельності Збройних сил України.
Негативним явищем тих років, було необхідне скорочення чисельності військово-медичних частин і закладів. Скорочення чисельності медичної служби відбувалось в основному за рахунок скорочення санаторіїв і будинків відпочинку, інших закладів, що не мали життєво важливого значення для військово-медичної служби. Виправданою була і передача десятків дитячих садочків, що перебували на балансі військово-медичної служби, в систему місцевих органів влади. у результаті чого, до 2001 року було скорочено 128 військово-медичних частин, 17 тисяч цивільних посад і 350 військових, а загальна чисельність особового складу медичної служби ЗС України зменшилась на 62 %.
Період реформувань (2003—2013) Наприкінці 2003 року, у зв'язку з посиленням цивільного контролю над діяльністю ЗС України, Головне військово-медичне управління МО України було перейменовано у Департамент охорони здоров'я (ДОЗ) МО України. Генерал-лейтенант м/с Володимир Білий звільнився з армії, на його посаду призначено цивільного керівника (директором) — Володимира Юрченка. Така політика призвела до того, що невдовзі, посади, які раніш займали офіцери медичної служби були перетворені на такі, що могли займатися цивільними спеціалістами (часто тими ж звільненими у відставку офіцерами). Що у свою чергу було негативним явищем, багато перспективних офіцерів позбувались можливості кадрового зростання в управліннях медичної служби.
В червні 2006 року директором Департаменту охорони здоров'я МО України призначений генерал-майор м/с Петро Мельник.
Показником роботи Департаменту у той період стала низка підготовлених наказів. Найпоказовішим з яких є наказ МО України № 678 від 24.11.2006 р. «Про затвердження Програми розвитку системи медичного забезпечення ЗС України на 2006—2011 роки» були затверджені основні заходи і показники фінансування медичної служби. Серед них найважливіші: переформування Центральних військових клінічних госпіталів ОК у Військово-медичні клінічні центри (ВМКЦ) регіонів (Західного, Центрального, Південного, Північного, Кримського) і Головного з визначенням територіальних зон відповідальності; створення при ВМКЦ регіонів п'яти Військових мобільних госпіталів (ВМГ); створення при ДОЗ МО України Вченої медичної ради; створення при ВМКЦ регіонів евакуаційно-транспортних відділень (по 10 спеціальних автомобілів); створення авіаційно-транспортного підрозділу санітарної авіації тощо.
Протягом 2007 року відповідно до Концепції розвитку військової медицини в Збройних силах України на базі п'яти військово-медичних клінічних центрів у містах Севастополь, Вінниця, Одеса, Харків і Львів були сформовані п'ять окремих військових частин — 57-й, 59-й, 61-й, 65-й і 66-й військові мобільні госпіталі (ВМГ).