Микуличин

Микули́чин — село в Яремчанській міській громаді, Надвірнянського району, Івано-Франківській області. Низькогірний кліматичний курорт, розташований у долині річки Прута.

Загальний опис Микуличин відомий антифеодальним рухом селян, який отримав назву опришківства. У наш час село відоме завдяки рекреації, зеленому та сільському туризму. У селі збереглися дерев'яна Троїцька церква з дзвіницею (1863 р.).

У XIX столітті Микуличин носив неофіційний статус найбільшого села в Європі і найбільшого в Австро-Угорщині. Численні туристичні путівники вказують, що його територія простягалася на 44 кілометри — від Яремчого до кордону з Закарпаттям. Так тривало до 1927 року, коли польський уряд від’єднав від Микуличина Татарів, Ворохту і ще чимало дрібніших поселень, як-от знану нині Поляницю (Буковель). Однак і нині розміри села вражають. Воно розкинулося у долині Пруту на десять кілометрів.

Перші відпочивальники з’явилися в Микуличині ще наприкінці 1890-х одразу після того, як в ці куточки Карпат прийшла залізнична колія. Село стало розвиватися як кліматичний курорт. Власниками розкішних вілл були мешканці Коломиї, Львова та навіть Відня. За польських часів побудовано дитячі табори, які використовуються дотепер. Та загалом Микуличин завжди перебував у тіні своїх більш розкручених сусідів — Яремчи та Ворохти.

Символіка Герб села Микуличин являє собою геральдичний щит вписаний у декоративний картуш золотистого (жовтого) кольору, увінчаний короною у вигляді тризуба, що свідчить про приналежність до України. У верхній частині герба зелені гори (чотири характерні злами), примикають до синього неба, що символізує розташування села у Карпатських горах. У нижній частині герба зображено гуцула (одягнений у вишиту сорочку, кресаню, петик, штанях гуцульських (вишитих) капчурах, постолах, заперезаний поясом — чересом та з топірцем у руках), що веде нав'юченого коня (кінь-гуцулик) та символізує одне з основних занять жителів села — населення Микуличина займалося кінним, в'ючним транспортуванням купецьких товарів на гірських шляхах в сторону Закарпаття. Тоді й тепер кінь є тяговою і комунікативною силою. У нижній частині картуша розміщено рік заснування села. До нижньої частини картуша примикає стрічка (синьо-жовта та червоно-чорна) з написом «Микуличин». Колір синій і золотавий (жовтий) символізує кольори українського прапора. Червоний і чорний символізує визвольну боротьбу за незалежність нашої держави у ХХ ст.

Розташування

Микуличин знаходиться на висоті близько 750 метрів над рівнем моря. Село розташоване в долині річки Прут.

Найближчі населені пункти: Яремче, Татарів, Ворохта, Яблуниця, Поляниця (Буковель).

Через село проходить залізниця із Рахів-Івано-Франківськ та автошлях Мукачеве — Львів.

На залізничній станції Микуличин зупиняються приміські поїзди до Ворохти, Рахова, Франківська, Коломиї та Яремчого. Частину приміських рейсів уже замінили сучасним дизель-поїздом Pesa з усіма вигодами. Поїзди далекого сполучення курсують до Львова (№ 606), а також до Києва через Хмельницький-Вінницю (нр 144).

Найближчі гори в околицях Микуличин: г. Круглий Явірник (1221 м), г. Явірник-Ґорґан (1467 м), г. Маковиця (985 м), г. Рокита Велика (1100 м), г. Костел (1049 м), г. Ягідна (1216 м)Гора Костел.

Річки: Прут, Женець, Прутець Чемигівський. В східній частині села розташований водоспад Соколовий, а на межі з Татаровим розташовані водоспади Женецький та Нарінецький.

У селі річка Хичка, Копчик та струмок Форещинка впадають у Прутець Чемигівський.

Охорона природи Микуличин лежить у межах Карпатського національного природного паркуКравчинський Р.Л., Хільчевський В.К., Корчемлюк М.В., Стефурак О.М. Моніторинг природних водних джерел Карпатського національного природного парку / За ред. В.К Хільчевського. – Івано-Франківськ: Фоліант. – 2019. – 124 с. - ISBN 978-6177496-79-2.

Історія Археологічне минуле У 1960-1980-х роках у долині верхнього Пруту, куди входить і територія Микуличина з присілками, виявлено понад 50 археологічних пам'яток, що дозволяють відтворити історію цієї території за останні 40 тис. років. Найстаріші сліди життя мають 40 тисяч років, коли тут проживали нечисленні представники неандертальської людини, що характеризувалась низьким ростом, зігнутими в ліктях руками та в колінах ногами, відсутністю підборіддя, великими надбрівними дугами під нахиленим назад чолом.

З кінця палеоліту — початку мезоліту походять численні знахідки з урочищ Кливка і Чопа, Царина, Поляна, Жбир. Знахідки представлені довгими призматичними ядрищами, шкребками, різцями, наконечниками стріл у вигляді вербових листків.

Населення палеолітичних та мезолітичних часів займалось, насамперед, ловецтвом, харчувалось м'ясом диких звірів, одягалося в шкіри. Мешкали невеличкими родовими групами у колибах дерев'яної конструкції, вкритих шкірами мамонтів. Наступні сліди життя людини у долині верхнього Пруту зафіксовані з часів Київської Русі.

Перші згадки За архівними документами першу письмову згадку про цей населений пункт датовано 1412 роком. У давнину воно було власністю князя Микули, від імені якого і походить його назва. У 1437 році в галицькому суді село згадується як Mykolincze. У 1448 році згадане село у Коломийському дистрикті. У податковому реєстрі 1515 року документується 1/2 лану (близько 12,5 га) оброблюваної землі.Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 173 – Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. - 252 s. За селом було затверджено волоське право.

Антифеодальна боротьба

Шляхтич Анджей Белжецький був власником маєтків у Микуличині.

Перші дані про кількість населення Микуличина та всіх його великих присілків відносяться до XVII століття. Тоді тут було 86 будинків, у яких проживало 473 особи. У Микуличині та Ямні нараховувалось 3,5 ланів та 60 голів великої рогатої худоби.

Щотижня для магнатів Белжецьких відробляли 1-2 дні пішої чи тягової панщини, часто працювали при обслузі дворів, будівництві замкових укріплень, брали участь у сімейних війнах феодалів. Антифеодальний рух розпочався стихійно, незалежно від загальнополітичних обставин, у надії на власні сили, що якісно відрізняє його від селянських виступів 1648 р. в околицях Делятина. Цей рух отримав назву опришківства.

Першим ватажком опришків, що діяли у верхів'ях Пруту, був Нестор, покараний за свою діяльність судом у Делятині в 1681 р. Великого розголосу наробили операції хороброго опришківського ватажка Івана Пискливого. У 1703 році його опришки діяли в Фотинії і Березові, у Микуличині, де на подвір'ї вбили зненавидженого отамана Гната і слугу, що інформував шляхту про рухи опришків.

У 1738 році вперше в долині Пруту появились опришки Олекси Довбуша, які напали і пограбували багачів з Чорних Ослав. У 1741 р. цей загін вів кількаденний бій з микуличинцями, що охороняли на рокитнянській дорозі кутських купців. З обидвох сторін були жертви, а в Микуличині спалено кілька будинків. У перших роках опришківської діяльності Довбуша в його ватазі знаходилися і деякі мешканці Микуличина, зокрема брати Яворівці, Федір Никорак та Іван Кошак. Відтак, до ватаги Довбуша пристав його сестрінок Павло Орфенюк з Ямни та Василь Баюрак з Дори. Довбушеві побратими мали по селах таких своїх однодумців як Павло та Степан Дроніви з Ямни та дрібних шляхтичів з Ослав, що постачали загін харчами та зброєю.

У Ворохті смолякам вдалось залучити до висліджування опришків найбагатшого жителя у селі Мочерняка, у Космачі Дзвінчука. У 1745 році Довбуш постановив розправитися з ними. З Ясіні, де певний час перебував, він з своїми товаришами Орфенюком та Баюраком подався до сестри в Ямні. Тоді ж Баюрак відвідав своїх рідних у Дорі. Після цього вони верхами повернулись до Ворохти, вбили там Мочерняка, його господарство спалили. Звідти направилися до Космача щоби розправитися з Дзвінчуком, але останній заздалегідь довідався про наміри Довбуша, підготувався його зустріти кулею і убив ватажка опришків. Це сталось вночі з 23 на 24 серпня 1745 року. Після смерті тіло Довбуша пошматували, куски на пострах населенню повісили на палях у Микуличині та Чорному Потоці.

Після смерті Довбуша на деякий час рух опришків припинився. Лише в 1749 р. Семен Баюрак з Дори разом зі своїм сином та дорянами Ільком Семеновим і Андрієм Дроботяковим організували загін, до якого пристали один легінь з Микуличина та два легіні з Ямни і вчинили напад на корчмаря у Стопчатові. Напад був невдалим, Семен з деякими побратимами попалися до рук переслідувачів. На цьому основні виступи опришків проти феодалів закінчилися.

Під Австрійською владою У 1781 році з 775 мешканців було 763 українців та 12 євреїв, у 1900 — із 4306 жителів — 3429 українців, 268 поляків та 608 євреїв. За даними в Микуличині у 1880 році було 75155 моргів землі, у тому числі: 366 — рілля, 5089 — луки, 25 — городи, 8418 — пасовища, 5322 — полонини, 54279 — ліси. Така площа, не могла забезпечити потреби населення у зернових культурах та городині, тому у горах селяни займалися, насамперед, тваринництвом.

Поступове збідніння було викликане ростом населення і підвищенням податків. Якщо в 1886 році сума податків Микуличина з Татаровом і Ворохтою становила 5206 золотих, то через 10 років ця цифра збільшилась до 8737 золотих, тобто в 1,7 рази. Життя населення у гірських селах було важким.

Початки будівництва шосейної дороги через Микуличин сягають 1825 року. У XIX ст. у Микуличині діяла скляна гута, на якій працювали по 160 днів на рік 22 чоловіки, 4 жінки та 6 підлітків і виробляли листове скло. У кінці століття гута припинила свою діяльність.

За даними 1877 року у Микуличині діяв 1 тартак, де працювали 2 пилорами, 2 річкові пилки та циркулярка. Щорічно тут перепилювалось 2820 м² деревини та отримувалось 1700 м³ пиломатеріалів.

В 1848 році селяни отримали довгождане повне звільнення від панщини і юридично стали рівноправними громадянами Австро-Угорщини. Це викликало в селян велику радість, вони на пам'ять про скасування панщини встановлювали спеціальні пам'ятники. Звільнення селян фактично не давало їм свободи і рівноправ'я, — цьому перешкоджала убогість та неграмотність. В 1880 р. читати і писати вміло лише 3,2% населення.

Населення другої половини XIX ст. сильно розпиячилось, тратило свої маєтки, не дбало про навчання своїх дітей. По селах діяли малоефективні школи. До 1912 року у краї було 16 читалень з 700 членами, у тому числі і у Микуличині.

У 1901 році в Микуличині було відкрито перший український готель. Львівське товариство «Народна Гостинниця» орендувало в пароха о. Тадея Галайчука віллу поблизу залізничного вокзалу. Вілла мала два поверхи, великий зал — гостинницю і вісім кімнат.

1900–1904 років було зведено будівлю залізничної станції Микуличин.

Міжвоєнні роки

24 травня 1919 року загони польської армії генерала Галлера окупували західне Прикарпаття до верхньої половини Лоєви. Гуцульщину на короткий час окупували румунські війська, які погано забезпечувалися харчуванням, солдати були вкрай нужденно одягнені, тому часто опоряджалися до належного вигляду коштом місцевого населення.

Важким було життя населення краю в перші післявоєнні роки. Під час війни було знищено багато житлових та господарських споруд. За офіційними матеріалами у Микуличині з присілками в 1921 році проживало 5130 осіб.

В 1919–1939 роках у Микуличині було одне лісництво. Незайвим буде згадати, що у 1941–1942 роках Микуличинським лісничим був чоловік відомої української письменниці Ірини Вільде — Е. Полотнюк, якого розстріляли нацисти.

У 1927 році від Микуличина від'єднали ВорохтуRozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 30 lipca 1927 r. o utworzeniu gminy wiejskiej Worochta w powiecie nadwórniańskim, województwie stanisławowskiem. , у 1931 — ТатарівRozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 13 października 1930 r. o utworzeniu gminy wiejskiej Tatarów w powiecie nadwórniańskim, województwie stanisławowskiem. , а Яремче і Ворохта одержали статус курортів.