Документована історія Гаяни починається з 1499 року, коли Алонсо де Охеда прибув в устя річки Ессекібо з Іспанії. Спочатку населена племенами араваків і карибів, територія Гаяни формувалася за участю багатьох націй і етнічних груп, а також під впливом колоніальної політики Іспанії, Франції, Голландії та Великої Британії. 26 травня 1966 року Гаяна здобула незалежність від Великої Британії.

Доколоніальний період Перші люди проникли на територію Гаяни з Центральної Америки близько 35000 років тому. Це були нащадки вихідців з Азії, що розселялися по американських континентах з півночі на південь. Хоча на інших територіях Північної і Південної Америки незабаром виникли могутні цивілізації, індіанська спільнота в Гаяні залишалася відносно примітивною. До моменту відкриття Америки Христофором Колумбом на території Гаяни населення поділялося на дві великі групи: араваки, які жили на узбережжі, і кариби, які займали внутрішні простори. У спадок від корінних жителів дісталося саме слово «Гаяна», що означало регіон, що включав сучасні Гаяну, Суринам (колишня Голландська Гвіана) та Французьку Гвіану. Значення цього слова — «земля води» — вказує на численні водні потоки, що перетинають територію.

За припущенням вчених, араваки і кариби прийшли в Гаяну з півдня, з саван басейну Оріноко, після чого продовжили розселення на Карибські острови. Араваки, які були землеробами, мисливцями та рибалками, першими опинилися на островах. Але їх спокійне існування було порушено з приходом з глибини материка войовничих карибів. Вторгнення карибів та їх насильницьке просування на північ досі є приводом для дискусій. До кінця XV століття кариби замінили собою аравакське населення Малих Антильських островів. Їх поселення також впливали на розвиток Гаяни. Іспанські мандрівники і поселенці, які прийшли після Колумба, з більшою легкістю підкорювали араваків ніж карибів, які запекло боролися за свободу. Цей жорстокий опір разом з браком на Малих Антильських островах золота зумовили колонізацію іспанцями насамперед Великих Антильських островів і материка. Щодо Малих Антильських островів і Гаяни іспанці зробили лише боязкі спроби підпорядкування (можливим виключенням може вважатися лише Тринідад).

Колоніальна Гаяна

Рання колонізація

Перші європейські поселення на території Гаяни заснували голландці. Нідерланди здобули незалежність від Іспанії наприкінці XVI століття і на початку XVII століття стали однією з головних комерційних держав, які торгували з англійськими і французькими колоніями на Малих Антильських островах. 1616 року з'явилося перше голландське поселення в Гаяні — факторія на 25 км вгору від гирла річки Ессекібо. Незабаром з'явилися й інші поселення, як правило, на великих річках за декілька кілометрів від узбережжя. Початковим завданням цих поселень була торгівля з місцевим населенням, але незабаром голландці змінили мету і стали брати під контроль території, як і інші європейські держави в цьому регіоні. Хоча Гаяну вважала своєю Іспанія і періодично надсилала загони, голландці отримали над нею контроль на початку XVII століття. 1648 року суверенітет голландців був офіційно підтверджений за Мюнстерським мирним договором.

У 1621 році уряд Нідерландів передав щойно сформованій Голландській Вест-Індійській компанії повний контроль над факторією на річці Ессекібо. Компанія управляла новою колонією, що отримала назву Ессекібо понад 170 років. Іншу колонію Голландська Вест-Індійська компанія заснувала на річці Бербіс. Хоча обидві колонії підпорядковувалися одній комерційній групі, Бербіс користувався внутрішнім самоврядуванням. У 1741 році між Ессекібо і Бербісом з'явилося поселення Демерара, яке в 1773 році було перетворене в окрему колонію, що знаходиться за прямим управлінням Голландської Вест-Індійської компанії.

Хоча голландські колонізатори спочатку були орієнтовані на торгівлю в Карибському регіоні, незабаром їх основною метою стало виробництво зернових. Все зростаюча важливість сільського господарства характеризується показниками експорту: в 1623 році Ессекібо поставила 15 тонн тютюну. Із збільшенням сільськогосподарських площ в колоніях виявилася нестача робочої сили. Корінне населення було погано пристосоване до роботи на плантаціях, крім того, індіанці масово вимирали від хвороб, завезених європейцями. Внаслідок цього Голландська Вест-Індійська компанія вдалася до завезення африканських рабів, які швидко стали ключовим елементом місцевої економіки. До 1660 року кількість рабів становило 2500 осіб; корінне населення оцінювалося в 50000, при цьому більшість пішло вглиб материка. Попри важливість для економіки, умови праці рабів були суворими. Смертність серед них досягала високої величини, а важкі умови життя призводили до повстань.

Найвідоміше повстання рабів, Бербіське, почалося в лютому 1763 року. На двох плантаціях на річці Каньє в Бербісі раби кинули роботу і захопили контроль над регіоном. Плантація за плантацією приєднувалися до повсталих, європейці в паніці бігли. Від колишнього білого населення залишилася лише половина. Ведені , що став згодом національним героєм Гаяни, африканські борці за свободу зібрали в свою армію близько 3000 осіб і стали загрожувати європейському пануванню в колонії. Проти них були кинуті війська сусідніх французької і британської колоній і підкріплення з Європи, які придушили виступи.

Перехід під британське правління Бажаючи залучити більше поселенців, у 1746 році голландська адміністрація дозволила селитися біля річки Демерара іммігрантам з Великої Британії. Британські плантатори на Малих Антильських островах страждали від виснаження ґрунту і багато хто переселилися в голландські колонії, які пропонували родючі землі і обіцяли право власності на ділянки. Приплив британців був настільки великий, що в 1760 році вони становили більшість населення Демерари. 1786 року внутрішні справи колонії перейшли під британський контроль.

Прискорення економічного розвитку Демерари і Ессекібо призвело до зростання суперечностей між британськими плантаторами і Голландською Вест-Індійською компанією. Адміністративна реформа 1770-х років різко збільшила витрати на управління. Компанія періодично підвищувала податки, щоб покрити зростання потреб, і тим самим провокувала невдоволення плантаторів. 1781 року між Британією та Нідерландами почалася війна, внаслідок якої британські війська окупували Бербіс, Ессекібо і Демерару. Через кілька місяців Франція, яка уклала союз з Голландією, взяла території під свій контроль. Французька адміністрація керувала колоніями протягом двох років, за які побудувала нове місто, Лоншампс, в гирлі річки Демерара. Коли голландці повернули собі території в 1784 році, вони перенесли колоніальну столицю в це місто, перейменувавши його в Стабрук. 1812 року місто, яке стало британським, отримало назву Джорджтаун.

Повернення голландської адміністрації знову розпалило конфлікт між плантаторами Ессекібо і Демерари з одного боку, і Голландською Вест-Індійською компанією з іншого. Стривожені планами збільшення податку на рабів і зменшенням представництва в судових і політичних радах, колоністи звернулися зі своїми потребами до нідерландського уряду. У відповідь було сформовано спеціальний комітет, який почав розробку плану перетворень. Цей документ, спрямований на конституційну реформу, став основою структури управління, пізніше використаної британцями. За планом органом, що приймає рішення, повинен був стати Політичний суд. Судова влада здійснювалася через два окремих суди: для Демерари і для Ессекібо. В обидва органи входили офіційні представники Голландської Вест-Індійської компанії і представники плантаторів, які мають більше ніж 25 рабів. Голландська комісія, якій доручили ввести в дію нову систему, повернулася в Нідерланди з вкрай несхвальними відгуками щодо Голландської Вест-Індійської компанії. В результаті в 1792 році права компанії на управління територією були визнані закінченими і новий план вступив у дію в Демерарі і Ессекібо. Перейменована в Об'єднану колонію Демерари і Ессекібо, територія перейшла в пряме підпорядкування голландському уряду. Бербіс зберіг статус незалежної колонії.

Каталізатором формального переходу Гаяни під британське управління стала Французька революція і наступні за нею Наполеонівські війни. 1795 року Франція окупувала Нідерланди. Велика Британія оголосила Франції війну і в 1796 році направила експедиційні сили з Барбадосу в голландські колонії. Вторгнення британців пройшло безкровно і місцеве управління практично не було порушено, залишившись в рамках раніше реалізованого плану.

Бербіс і Об'єднана колонія Демерари і Ессекібо перебували під британським управлінням з 1796 по 1802 роки. Відповідно до Ам'єнського мирного договору всі вони були повернуті голландцям. Але мир виявився недовгим, всього через рік війна між Францією і Британією відновилася. 1803 року британські війська знову зайняли Об'єднану колонію і Бербіс. 1814 року за обидві колонії були формально передані Великій Британії. 1831 року Бербіс і Об'єднана колонія Демерари і Ессекібо були об'єднані в одну Британську Гвіану. Новостворена колонія залишалася під британським управлінням до 1966 року, коли було проголошено незалежну державу Гаяна.

Витоки територіального спору з Венесуелою

Коли Британія в 1814 році формально отримала контроль над територією Гаяни, вона виявилася залучена в одну з найтриваліших територіальних суперечок в Південній Америці. За Лондонською конвенцією 1814 року голландці передавали управління Бербісом і Об'єднаною колонією Демерари і Ессекібо британцям. Західною межею цієї території була річка Ессекібо, за якою починалася Венесуела — іспанські володіння. Хоча Іспанія, як і раніше претендувала на регіон, вони не стали заперечувати договір, оскільки були зайняті в протистоянні з борцями за незалежність власних колоній. 1835 року британський уряд звернулося до німецького дослідника з проханням скласти карту Британської Гвіани і визначити її межі. За вказівкою британської адміністрації, Шомбург почав проводити західний кордон Британської Гвіани з Венесуелою від гирла Оріноко, хоча всі венесуельські карти того часу позначали східним кордоном країни річку Ессекібо. Карта Шомбурга була опублікована в 1840 році. Венесуела заявила протест, претендуючи на території на захід від Ессекібо. Відбулися переговори між Великою Британією і Венесуелою про кордон, але компроміс не був знайдений. 1850 року було укладено угоду, за якою обидві країни відмовлялися від окупації спірної території.

Виявлення наприкінці 1850-х років на спірних землях золотих родовищ знову розпалило колишній спір. У район висунулися британські колоністи, а для розробки родовищ була створена British Guiana Mining Company. Кілька років Венесуела направляла повторні протести проти подібної діяльності і пропонувала звернутися до , але британський уряд зацікавленості не виявляв. Зрештою, в 1887 році Венесуела розірвала дипломатичні відносини з Великою Британією і звернулася по допомогу до Сполучених Штатів. Спершу британці відкинули пропозицію США виступити в якості арбітра, але президент Гровер Клівленд пригрозив втрутитися в диспут у відповідності з Доктриною Монро, після чого Велика Британія погодилася вдатися до допомоги міжнародного арбітражу в 1897 році.

Протягом двох років арбітражний трибунал, в який увійшли двоє британців, двоє американців і росіянин, Федір Федорович Мартенс, одноголосно обраний головою, вивчав справу і вислуховував аргументи сторін. 1899 року трьома голосами проти двох було прийнято рішення: 94 % спірної території відходила Британській Гвіані, решта, включаючи стратегічно важливе гирло Оріноко, — Венесуелі. Венесуела не була задоволена таким рішенням, однак у 1905 році новий кордон було затверджено. Наступні півстоліття спір вважався вирішеним.

Проблема робочої сили