Інтерперсональна теорія психіатрії Гаррі Салліван, автор інтерперсональної теоріі Гаррі Саллівана виникла в рамках психіатрії, але її ідейний фундамент мав відношення до соціальної психології, антропології, політології.
Гаррі Стек Салліван (Harry Stack Sullivan) почав свою кар'єру як військовий лікар. Через кілька років після отримання медичної освіти та участі в першій світовій війні став психіатром і домігся успіхів у цій галузі. Його першим керівником був В. Уайт - відомий нейропсихіатр з вашингтонської лікарні св. Єлизавети, психіатричного закладу Уайта в Нью-Йорку, де згодом Салліван буде президентом десять років. Цей заклад і до цього дня продовжує традицію Саллівана (і Е. Фромма), їх принципи та методи.
Поряд з психіатричною практикою і роботою в клініці Салліван читав лекції з психіатрії в США і за кордоном, працював в ЮНЕСКО, вивчав фактори, що впливають на міжнародну напруженість, цікавився проблемами розумового здоров'я, видавав журнал з психіатрії. Все це забирало у нього багато часу і заважало оформленню його думок. Тому лекції, записані учнями і колегами Саллівана, склали один-єдиний том його робіт, в якому представлена інтерперсональна теорія як цілісна система.
Р. Вудвортс пише, що внесок Саллівана в терапевтичну техніку був досить значним. Багато його робіт виконані на основі спостережень за хворими на шизофренію - і це в той час, коли медицина ще не знала методів, які наближали шизофреніків до людського статусу в спілкуванні.
Після деякого періоду проб і помилок у Саллівана викристалізувалися ідеї про важливість інтерв'ю, яке передбачає міжособистісну ситуацію. Лікар, який здійснює інтерв'ю, повинен активно спостерігати за тим, що робить хворий, як і що він говорить, але не допускати при цьому власного вторгнення в хід психічних процесів хворого, не нав'язувати йому своїх спотворень або персоніфікацій, які можуть привести хворого в стан виборчої неуважності . «Вчувствування» у взаємні емоції є характерними рисами такого інтерв'ю. Воно контрастує з тією об'єктивною роллю терапевта, яка була представлена в теорії Фрейда.
Г. Уеллс вважає Саллівана одним з провідних психоаналітиків-реформаторів. Відкинувши фрейдівську термінологію, він розробив свою власну, що робить його твори малозрозумілими для непосвячених. Він застосовує «культурну модель» міжособистісних відносин як засіб встановлення компульсивного динамізму, який нібито зумовлює психічну діяльність. Такі основні поняття психоаналізу, як несвідома мотивація, цензура, пригнічення і катарсис, випливають саме з його «міжособистісних» передумов.
Він повністю відмовився від поняття вроджених сил або потреб, поклавши в основу своєї психоаналітичної теорії міжособистісні відносини. На його думку, у дитини розвиваються компульсивні механізми, необхідні для встановлення контакту з соціальним середовищем. Вони згодом і складають основу тієї чи іншої структури характеру дорослої людини. Свідомість зрілого індивіда спирається на несвідомі механізми «Я», так звані самодинамізми, і здійснює опір будь-якій загрозі, звідки б вона не йшла, в тому числі від психоаналітика.
Згідно Салливану, людську свідомість уподібнюється сприйняттю водія в темну ніч. Фари його машини спрямовані тільки на частину ландшафту, хоча якщо водій захоче, він зможе висвітлити і решту, яка до того не сприймалася, або, висловлюючись термінологією Фрейда, перебувала в сфері підсвідомого. Але позаду машини лежить повна темрява, яка не може бути освітлена ніякими маневрами водія. Тут приховані мотиваційні системи або комплекси, які знаходяться в стані дисоціації. Вони проявляються (розряджаються) в снах, помилках, фантазіях і в стосунках з іншими людьми. Без такої розрядки відбулася б дезінтеграція особистості в результаті нестерпного тиску з боку несвідомої мотивації.
Малюючи цю картину, яка копіює фрейдівську модель, Салліван вважає, що від інтерперсональних відносин залежить, розкриє індивід своє справжнє інтегроване «Я», чи ні. Те, що ми думаємо про себе, залежить від того, що інші думали про нас в роки формування нашої особистості. Весь внутрішній світ в особистості, таким чином, береться з історії її спілкування з іншими людьми.
Він вносить корективи в теорію класичного фрейдизму. Навіть запропонований ним метод терапії радикально відрізнявся від фрейдівського. Лібідо не входить в його систему, секс розглядається в його вузькому сенсі, хоча і впливає на психічний розвиток індивіда, починаючи з раннього підліткового віку. Едипів комплекс редукується до ефекту, який впливає на дитину через владну поведінку з боку батька однієї з ним статі.
Салліван підкреслює соціальний аспект розвитку особистості, хоча і не ігнорує біологічний фактор. Його теорія, що стосується «Я-системи» відображає вплив Дж. Міда, а також антропологічних концепцій Р. Бенедикта та Е. Сепіра. Основні принципи интерперсональной теорії Г. Саллівана'''' Головним об'єктом психіатричного виявлення неврозів і психозів повинна бути не психічна структура (розум, особистість і т.д.), а ті види поведінки, які виникають між людьми.
Розвиток і функціонування пізнавальних процесів у людини представлені в трьох формах: прототаксиса, паратаксису і синтаксису.
Прототаксис - непов'язаний «потік свідомості», низка окремих, невпорядкованих і неорганізованих відчуттів, емоцій, образів. Він характерний для немовлят, дорослі його переживають в сновидіннях і в змінених станах свідомості.
Паратаксис фіксує причинні зв'язки подій, що відбуваються одночасно, але не обов'язково пов'язаних між собою. На паратаксисі засновані забобони і забобони. Як і прототаксис, це архаїчна форма мислення, що є і у тварин.
Синтаксис - специфічно людська форма організації досвіду, заснована на використанні символів (мови). У ній присутні логічні зв'язку, загальноприйняті значення.
Перше міжособистісне (інтерперсональне) відношення виникає між дитиною і матір'ю. Звідси і перші дитячі реакції на соціальне оточення. Заспокоєння після народження, гарне годування, тепло, ейфорія періодично перериваються неприємними відчуттями, такими як голод, холод, біль і т.п .. Виникає напруженість, але ейфорія відновлюється, коли потреби дитини адекватно задовольняються. Це щось на зразок фрейдівського принципу задоволення - найбільш бажаний стан буття, вільний від збудження.
Згідно з інтерперсональною теорією, якщо мати знаходиться в напрузі, піклуючись про дитину, таке положення прямо зв'язується з явищем емпатії ( «вчувствованням»). Цей термін має свою історію в психології. Зокрема, Т. Липс позначав їм наше ставлення до творів мистецтва або розуміння почуттів інших людей на основі кінестетичних відчуттів, які виникають, коли ми свідомо чи несвідомо переймаємо пози уподібнення. Іншими словами, емпатія - це вираз інтуїції щодо почуттів інших людей, хоча в цьому сенсі термін втрачає певну наукову точність.
Салліван цікавився не так механізмами емпатії, як її ефекторними проявами. Перший ефект впливу на дитину - це втягнути його в напружений стан і таким чином позбавити його задоволення, яке могло б іншим шляхом прийти до нього через годування, обійми і т.п.
Спочатку джерело фрустрації не може бути пізнаним як особистісною або характерною рисою оточення дитини. Поступово крізь напругу різних дослідів дитина засвоює певну культуру, в якій вона розвивається, пізнаючи здатності і його оточення в цілому. Дитина робить відкриття, що при затримці задоволення його потреб він може применшити значення для нього «інших» людей. Тобто забезпеченість потреби в людях оцінюється в такій мірі, щоб віддати перевагу тієї напруги, яку легше витримати і яка тимчасово пов'язана з незадоволеністю фізичних потреб більшою мірою, ніж посилення тривоги в зв'язку з соціальною нестабільністю.
Тут можна знайти паралель між інтерперсональною теорією і фрейдівськими компромісами між «ід» і «его». Однак Фрейд розумів компроміс як спосіб використання лібідо, в той час як Салліван пояснює його гіпотезою особистісного динамізму. Особистісний динамізм і самість
В теоріях К. Юнга і А. Адлера вже було присутнє поняття самості, хоча і зі своїми відмінностями. Але загальне полягало в тому, що мова йшла про певні зв'язки всередині самого організму. Не заперечуючи цього, Салліван, проте, вважав за краще трактувати самість як систему звичок, які характеризують інтерперсональні реакції індивіда. Страх, що виникає в стані напруги, вчить його відрізняти схвальну і несхвальну поведінку. У зв'язку з цим дитина розвиває такі способи поведінки, які розраховані на впевненість в найбільшому забезпеченні його потреб.
«Я-система», або «Я-динамізм» (терміни, що вживаються в рівній мірі), являє собою сукупність таких звичок, які ґрунтуються на схвалення або несхвалення з боку інших. Якщо дитина діє в згоді з соціальними вимогами, «позитивне-для-мене» є підконтрольним йому. Якщо він порушує правила, «негативне-для-мене» підпорядковує його страху. Третя персоніфікація - «не-для-мене» виникає з метою здійснити дитячий досвід терору або відрази, що дозволяє вступити в комунікацію без нестерпного страху. Крім того, «Я-система» містить інші зразки поведінки, які розвиваються від тієї частини «Я», з якою індивід може вступати в комунікацію без почуття страху, а також розвиваються за посередництва навчання і інтересів, і не мають необхідного зв'язку з потребою уникати страху. <ref>Способи експерименту</ref>
Епістемологічна проблема, тобто питання про те, як ми розуміємо самих себе у ставленні до навколишнього, завжди була важкою як для психологів, так і для філософів. На це питання Фрейд відповів в плані взаємодії між первинними і вторинними процесами. Салліван ж більше описував, ніж пояснював. Він визначив три способи досвіду, які реалізуються успішно, але, раз виникнувши, продовжують діяти за певних обставин на рівнях, де вищий спосіб дії займає місце кожного з попередніх.
Найпростіший спосіб - прототаксіс - характеризує найраніший, невпорядкований і неорганізований досвід дитини. Цей досвід і є світом дитини. У нього ще немає уявлення про час і простір, тому він не може успішно організовувати події і предмети. Його досвід складається з ізольованих, безвідносних інтелектуальних станів, в яких ще немає ні об'єкта, ні суб'єкта. Такий поділ виникає пізніше. У своєму «океанічному» характері цей прототаксичний досвід має щось спільне з фрейдівським первинним процесом. Ж. Піаже використовував аналогічні факти для наукового відтворення раннього досвіду дитини.
Поступово світ дитини починає набувати рис організованості. Дитина усвідомлює, наприклад, що певні звуки - доброзичливий голос матері або її кроки - обіцяють швидкий і найбільш солодкий з усіх об'єктів - її груди, пляшечку з молоком тощо. Інший звук є сигналом радісної появи хорошого друга - собаки. На основі такої послідовності дитина починає передбачати події і пояснювати їх. Якщо «Б» відбувається після «А», «Б» тлумачиться як результат останнього - форма думки, яку Гаррі Салліван називає нереалістичною. Але дитина таким шляхом починає застосовувати мову символів до певних об'єктів і до людей. Він відкриває, що витяганням певних звуків можна домогтися панування над матір'ю, а за допомогою інших їм самим можуть нехтувати. Він також дізнається про те, що певні сигнали не можуть бути залежними від його дії постійно. Його надії не завжди реалізуються паратаксічним способом, тому що вони мають «особливе значення» більшою мірою, ніж «послідовно обгрунтоване значення» попереднього синтаксичного способу.
На наступних рівнях, яких дитина досягає, застосовуючи логічні засоби міркування, сприймаючи в результаті загальні відносини, він усвідомлює, що інші люди можуть погоджуватися з його точкою зору і що спілкування з іншими на цій основі легше і спокійніше.
Однак навіть після досягнення цієї стадії розвитку і тривалого вживання узгоджених і обґрунтованих символів деякі індивіди можуть деградувати психічно, чи не реалізуючи паратаксичний спосіб дії.