Театрально видовищний заклад культури «Український малий драматичний театр» — це сучасна київська театральна інституція, що працює в постійному репертуарному режимі. Основною платформою для показів є власна сцена на вулиці Гончара 33.

У фокусі творчої діяльності театру — переосмислення української та світової класики, підтримка молодих митців, постановки, що реагують на сучасний контекст.

Окрім сценічної діяльності, театр реалізує освітні й інтерпретаційні проєкти. Зокрема, має ініціативу «Театр у контексті», що включає публічні лекції перед виставами, які знайомлять глядача з додатковим, культурним, літературним чи історичним, контекстом творів.

З 2024 року театр є організатором щорічного міждисциплінарного камерного фестивалю локального мистецтва «Культ Києва» — події, що поєднує театр, музику, поезію, візуальні формати та лекції. Фестиваль завершує театральний сезон і створює простір для осмислення Києва як культурного феномена.

Малий театр є активним учасником фестивалів, бере участь у гастролях, культурних обмінах, партнерських програмах, реалізує благодійні ініціативи.

Історія Театр створено у квітні 1989 року Валентиною Кімберською за сприяння Спілки театральних діячів України та Головного управління культури м.Києва .

Спочатку театр діяв у приміщенні ТЗВК «Київський академічний Молодий театр». З 2017 року театр функціонує у приміщенні Музею шістдесятництва по вулиці Олеся Гончара 33а. Зал розрахований на 50 місць.

З 2017 року директор-художній керівник театру — Дмитро Весельський. Курс розвитку визначається у філософії #ВСЕПОЧИНАЄТЬСЯЗМАЛОГО. Театр проводить ребрендинг, працює над власним візуальним стилем, наповнює контентом довідкові та енциклопедійні джерела.

Будівля Малого театру — маєток 1907 року, зразок київського модерну. У 90-х роках у цій же споруді розташувалась штаб-квартира Народного Руху — політичної організації, яка об’єднала українських радянських дисидентів та відіграла визначну роль у здобутті Україною Незалежності. Нині, окрім Малого театру, у будівлі розміщений також Музей шістдесятництва.

Філософія театру Як зазначено на сайті театру, його філософія ґрунтується на розумінні театру не як інструменту прямої дії, а як простору формування чуттєвого досвіду. Театр не змінює світ безпосередньо: не розв’язує соціальних чи економічних проблем і не дає миттєвих відповідей. Натомість він працює з людиною — через переживання, пам’ять і внутрішні стани, які виникають у процесі перегляду вистав. Кожна вистава розглядається як окремий чуттєвий досвід і культурна «цеглинка», з яких поступово складається людина. Саме ці досвіди з часом впливають на здатність людини взаємодіяти з іншими, ухвалювати рішення та змінювати середовище довкола себе.

Так, найголовнішими для театру є якість переживань та думок, з якими люди йдуть після вистави. А для забезпечення належного рівня цих переживань команда керується низкою засад:

Віра в гуманізм і прогрес. Для постановок обираються історії, що переповнені складними, але важливими питаннями і провокують до пошуку відповідей. «І хоч наші вистави і не завжди життєрадісні, персонажі часто не є ідеалами для наслідування, а вистав з хепі-ендом менше, ніж трагедій, ми віримо в те, що емпатія, співчуття та всі емоції, отримані на наших виставах, трансформуються після перегляду в любов, направлять увагу кожного глядача в глибини власної особистості та надихнуть на розвиток».

Головний засіб виразності — актор.

«Найголовнішим засобом виразності вважаємо щиро наповнені акторські очі на відстані декількох кроків. Адже театр в першу чергу — це не про сюжет, не про візуальну красу, а про особистість актора або акторки, яка живе, відчуває та збагачується новим прямо тут і зараз».

Українська ідентичність та локальний контекст. Театр є частиною урбаністичного та культурного простору Києва, прагне відповідати естетичним і культурним потребам киян та брати активну участь у житті міста.

«Ми український театр. Маленька частинка української культури. Ми створюємо український контент, намагаємося формувати спільні цінності, укріплятися в самоідентифікації, бо розуміємо, що ми і є Україна. Мова наших вистав — українська. Особлива увага українським творам».

Поважне ставлення до глядача та відкритість до діалогу. Театр прагне бути простим і прямим у спілкуванні, підтримує творчий діалог з митцями та діячами публічної сфери, які поділяють його цінності.

Вистави в репертуарі

Serendipity Анотація: одна біла картина, придбана за дуууже велику суму, зруйнує рівновагу між трьома подругами та виведе на поверхню приховані раніше конфлікти. Біле полотно перетвориться на поле бою поглядів і сенсів, а також породить хвилю запитань. Що є справжнім мистецтвом? Як його оцінювати: розумом, серцем чи інтуїцією? Не кожна картина, скульптура, кіно чи мюзикл є мистецтвом. І не кожна вистава…  Мистецтво існує там, де виникає справжнє переживання: емоційне, інтелектуальне, духовне. Це те, що змінює: змушує задуматися, сумніватися, сміятися чи плакати.

А чи можна вважати мистецтвом дружбу? Адже людина поруч також здатна зворушити, надихнути, іноді навіть вразити до глибини душі. Справжня дружба, як справжній витвір мистецтва — не старіє, а з роками набуває ще більшої цінності. Друзі змінюють наш світогляд, допомагають побачити себе та життя під іншим кутом. Проста телефонна розмова з другом або подругою може стати найяскравішим катарсисом у житті. Тільки дружба часом може виявитись складнішою за ринок contemporary art, а мистецтво стати єдиною формою правди, яка не вимагає вибачень за твою щирість.

Про світлі й темні кути дружніх стосунків, про красу та абсурд мистецтва, про те, що ми бачимо і про те, що боїмося побачити. Serendipity — здатність випадково знаходити щось цінне або вдале, особливо, коли людина шукає щось інше. Інколи саме випадковість стає куратором нашого життя, створюючи виставку найчесніших і найуразливіших людських портретів.

Натхненно п’єсою Ясміни Рези «Мистецтво», але не є постановкою цієї п’єси.

Команда вистави

Режисерка: Марія Шварньова. Акторський склад: Марія Моторна в ролі Сабіни, Лариса Шелоумова в ролі Мадлен, Христя Дейлик у ролі Івонни. Артисти: Олександр Чишій, Володимир Щур, Данило Коток. Сценографиня: Катерина Кардель. Художниця з костюмів: Вікторія Шавурська. Художниця з гриму: Катя Скорих.

Відгуки про виставу«Серендипіті» — чисте мистецтво. Лагідне, усміхнене, таке, що огортає й залишає після себе відчуття внутрішнього світла. Після нього хочеться по-дитячому стрибати, сміятися й любити. Навіть целофановий пакетик. І це – справжнє театральне диво.Театральна оглядачка Ольга Кіпніс, Театр Медіа.У Serendipity є над чим посміятися, але п’єса і версія Марії Шварньової набагато сильніші, глибші, складніші за «комедію› у її простому розумінні. Трагікомедія? Драма з елементами комедії? Хай так. Те, що почалося як непорозуміння, поступово стає дійсно життєвою драмою. Характери героїнь розкриваються, вистава набирає сили, енергійності, відвертості. Є над чим подумати й навіть пустити сльозу. Редакторка медіа Inший Kyiv, Марина Полякова.Режисерка Марія Шварньова робить акцент не стільки на самому арт-ринку (хоча порція стьобу теж є), скільки на тому, як люди реагують на чужу думку зараз — в нашому суспільстві. Умовно кажучи, «біла картина» стає тестом на толерантність для героїнь, а фактично маркером для суспільства в цілому.Театральна критикиня Ірина Голіздра, Український театр.

Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію Анотація: прекрасний майбутній глядачу чи глядачко, що зараз наміряється придбати квиток у подорож і неодмінно його придбає, адже той, хто в цю мить не вирушає в подорож  — той позбавлений елементарнісінької людської цікавости!

Абсурдний маршрут цієї мандрівки через гарячий херсонський степ, барселонський базар, поле гречки, човном на Бахтині у місто Зміїв, приведе тебе, любий глядачу чи глядачко до Слобожанської Швайцарії або, ймовірно, у місце, де з легкістю закортить провалитись у тартарари. Готуйте ваші (клясичні) носи, за які вас нахабно водитимуть ефемерні, створені нашою нестримною фантазією, персонажі, щоб не так вже й легко було одразу розібратись, чому в цій історії живі люди знаходяться в декоративних пейзажах, а картонні людські фігури у справжнісіньких ляндшафтах.

Пропонуємо вам зрозуміти причинно-наслідковий звʼязок усіх подій, які трапляться під час цієї подорожі, адже  «нічого не буває у цьому світі без причини - це зветься закон причиновости». Живі абстракції, розфарбовані умовними фарбами у пригодницькій історії з доброю іронією та абсурдним гумором за однойменним романом харківʼянина Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» в постановці харківʼянина Артема Вусика в самісінькому центрі Києва, у Малому театрі.

Команда вистави

Режисер: Артем Вусик. Акторський склад: Станіслав Весельський, Марія Моторна, Богдан Куліш, Лариса Шелоумова, Ігор Чебан, Ігор Лагай, Максим Кущов. Сценограф: Андрій Хворостьянов. Композитор: Стас Кононов. Художник з костюмів: Саша Шай. Художниця з гриму: Катя Скорих.

Відгуки про виставуМоже здатися парадоксальним, що постановка роману, яка декларує зумисну «картонність» своїх персонажів, така актороцентрична. Проте це цілком органічне переосмислення, адже герої Йогансена ніби прийшли з різних сюжетів, написаних раніше. Так і актори у різний спосіб будують історію власних персонажів, розповідають глядачам і глядачкам, які вони, краєвиди Слобожанської Швайцарії. Ландшафти дійсно постійно змінюються, навіть якщо це відбувається лише в уяві, а актори дійсно постійно в русі, часом ледь-ледь помітному, часом — такому швидкому, що ледь встигаєш крутитися на стільці, щоб не випустити з поля зору персонажа. Воно й закономірно, історія ж про подорож.Редакторка медіа «Сенсор» Марина Губіна.Костюми Саші Шая – то окремий шок! Вони максимально абсурдні, але вражаюче деталізовані! Жабо, циліндр, собачі вушка, іспанські банти, ажурний капор, сітки, блискітки, стрази, парча, бороди – все змішано у шалений карнавал на фоні аскетичної сценографії Андрія Хворостьянова.

На ваших очах звичайна дошка перетвориться на човен, потім на дерево, де кроною стане зелена рибальська сітка. Розхитуючись, дерева обертаються на старовинні годинники-маятники. Образ лихоліття.Театральна оглядачка Ольга Кіпніс, Театр Медіа.Із назви розуміємо, що прекрасна Альчеста має стати коханкою доктора Леонардо, проте між ними відбувається конфлікт, бо газета «Воче-Дель-Пополо» повідомляє, що доктор Леонардо — не той, за кого себе видає. Цей епізод нагадує, що Майк Йогансен був одним із творців авангардного видання свого часу — «Універсального журналу», справжнього медіа, яке теж помилялось — і вибачалося за свою помилки перед читачами. Глядачі можуть забрати із собою фрагмент реквізиту із вистави — цілком реальне число газети зі вступним словом від режисера, статтею про автора, коментарями акторів, нотатками з роману, які перегукуються зі сценами з вистави, філвордом і світлиною голого Йогансена наприкінці.Літературознавиця Анастасія Євдокимова, Vogue.

Пісні Полісся Анотація: Молоді прогресивні містянки тимчасово полишають кавʼярню третьої хвилі та «йдуть в народ» на пошуки скарбів декоративно-ужиткового мистецтва та власної ідентичності. Ця благородна ціль приводить їх у глибочінь Полісся… Та чи повірять місцеві жителі та духи у «хароші намєрінія» подорожніх? Цей край вміє боронити себе та випробовувати чужинців на щирість.

Звучить, як початок класичного голівудського горору? То, можливо, так і є? Хоча ні! Цей горор – не класичний, він базується на питомо українському тру краймі. Міські легенди та сільські історії, від яких холоне кров у жилах. Кожна з них – чорна сторінка літопису Поліського краю, але з кожної з них ми трохи більше дізнаємося про себе самих.

Вистава за популярною пʼєсою сучасної української драматургині Людмили Тимошенко.

Команда вистави