«Червона загроза» (англ. Red Scare) — існувала в першій половині XX століття антикомуністична ідеологія, згідно з якою жовтневий переворот 1917 року в Росії міг би спричинити загрозу настання світового комунізму за рахунок свого повтору в інших країнах. Найбільшого поширення набула в США, де розділяють два етапи боротьби з «червоною загрозою»: 1917 — 1920 роки й післявоєнний період з кінця 1940-х років до кінця 1950-х.
Перша «Червона загроза» (1917—1920)
Уперше вираз «Червона загроза» з'явилося під час Першої світової війни, в якій США брали участь в 1917—1918 роках. Усвідомлення загрози, яку несе комунізм Америці, посилилося через масового насильства в Росії під час Громадянської війни. Історик Левін Б. Мюррей характеризує першу «Червону загрозу» як «загальнонаціональну істерію, спрямовану проти радикалів, істерію, спровоковану страхом перед неминучою більшовицькою революцією, яка знищить власність, церкву, будинок, шлюб, цивільні права та американський спосіб життя» .
Ще в 1903 році в США приймається закон «Про виключення анархістів» (), який передбачав депортації іммігрантів, які симпатизують анархістським ідеям. У 1918 році цей закон доповнюється також законом «Про імміграцію» (), який передбачав заборону в'їзду і депортацію негромадян, які «не вірять або протистоять будь-якому організованому уряду» ("who disbelieve in or are opposed to all organized government ").
16 травня 1918 року президент Вудро Вільсон підписує антиіммігрантський закон «Про підбурюванні до заколоту» (), покликаний підтримати військові зусилля Сполучених Штатів в першій світовій війні, і забороняв образи уряду або армії Сполучених Штатів у воєнний час. Поштою також дозволялося не доставляти адресатам листи, що містять такі образи. Крім тюремного ув'язнення і значних штрафів, закон також передбачав депортації небажаних іммігрантів.
Крім того, в зв'язку з вступом США у війну в 1917 році приймається закон «Про шпигунство» (), відповідно до якого влітку 1918 року за виступи проти призову в збройні сили був засуджений на 10 років тюремного ув'язнення Юджин Дебс, п'ятиразовий кандидат на пост президента США. Після відбуття 3 років ув'язнення був звільнений на Різдво 1921 року.
Відповідно до того ж законом було засуджено до депортації анархісти Емма Гольдман та Олександр Беркман.
У 1919 — 1920 ряд штатів приймають закони про заборону виправдань насильства заради соціальних змін. У 1920 році з нижньої палати законодавчих зборів штату Нью-Йорк 140 голосами проти 6 виключаються п'ятеро законно обраних соціалістів за звинуваченням в тому, що вони обрані «на платформі, яка суперечить інтересам штату Нью-Йорк і Сполучених Штатів».
24 штату прийняли закони про заборону на своїх територіях червоних прапорів. Разом з тим, штат Огайо зробив виняток для вимпелів коледжів, Вісконсін — для історичних музеїв, Міннесота — для залізниць і попереджень про небезпеку на автомагістралях.
6 штатів ще до 1919 року прийняли свої власні варіанти федерального закону «Про підбурюванні до заколоту», в 1919—1920 подібні закони приймаються ще в 20 штатах, і, в ряді випадків, також окремими містами (наприклад, в одному тільки штаті Вашингтон таких міст налічувалося до 20). Подібні закони носили, як правило, назва «анти-синдикалістських», і оголошували злочинними, зокрема, загальні страйки.
У 1919—1920 роках агенти генерального прокурора США Палмера впроваджуються в ряд радикальних організацій, і в 1920 році Едгар Гувер виступає з попередженням про нібито плановане радикалами на 1 травня 1920 року поваленні уряду США. Після того, як ніяких виступів радикалів не відбулося, преса почала практично одностайно знущатися над «галюцинаціями» Палмера, і загальний психоз зійшов нанівець.
За підсумками першої «Червоної загрози» відбулося зменшення числа членів Комуністичної партії США і аналогічних партій на 80 %.
Одним з основних наслідків «Червоної загрози» стала масова анти-іммігрантська ксенофобія, заснована на страху народжених в США громадян (так званих «корінних» — «nativists») перед тим, що існувала раніше політика необмеженої імміграції в кінцевому підсумку призведе до руйнування традиційної американської ідентичності («американський спосіб життя»). Страхи «корінних» американців концентруються на анархістів, в 1901 році вбили 25-го президента США Вільяма Мак-Кінлі, і на радикальній профспілці Індустріальні робітники світу, що проголосила своєю метою «оволодіння засобами виробництва» і «знищення системи найманої праці».
Перша помітна спроба будь-яким чином обмежити еміграцію в США приймається (якщо не брати до уваги заборони на імміграцію китайців, ухваленої раніше — див. Акт про виключення китайців 1882 року) в 1917 році з обмеженням в'їзду осіб з «Азіатської забороненої зони», для іммігрантів з Європи був заборонений в'їзд осіб, що не вміли читати. У 1921—1924 роках вперше вводиться квотування імміграції в США. Разом з тим обмеження імміграції мали виразний расовий мотив, і мали на меті боротьби зі зміною вже існуючих пропорцій серед населення США. Імміграція громадян ряду країн Південно-Східної Азії заборонялася зовсім, вже в'їхали іммігрантам заборонялася натуралізація, а для країн Латинської Америки взагалі не було виділено ніяких квот.
86 % з 155 тисячною квоти 1924 року був виділено на країни Північної Європи, в першу чергу — Німеччина, Британія та Ірландія, в подальшому Північна Європа продовжувала зберігати цю перевагу, тоді як еміграція з країн Східної та Південної Європи сильно скоротилася. Італійська імміграція була різко обмежена від 200 000 чоловік в рік до тільки 4000. Так само різко падає єврейська імміграція, так як більшість євреїв прибувало з країн, які отримали дуже малі квоти — Польща, Радянський Союз, Румунія та інші. Якщо в період 1881—1923 в США прибуло близько 2 500 000 євреїв, то за 1924—1933 — всього близько 30 000 — 40 000.
19 вересня 1918 року розпочинає роботу Комісія Оверман під головуванням демократичного сенатора від штату Північна Кароліна Лі Слейтера Оверман. Комісія Оверман стала предтечею маккартистського " Комісії з розслідування антиамериканської діяльності ", і отримала від Сенату Сполучених Штатів завдання розслідувати німецьку, більшовицьку та іншу «антиамериканську діяльність», а також можливі наслідки впровадження більшовизму в США.
У червні 1919 року Комісія Оверман опублікувала свій фінальний звіт довжиною 35000 слів. За висновками комісії, в разі заміни в США капіталізму на комунізм результатом повинні стати злидні, голод, масові конфіскації і терор. За результатами розслідування комісія звинуватила ряд пов'язаних з Німеччиною організацій в Америці (Національний Німецько-Американський Альянс та інші) в спробі захопити контроль над американською пресою, виборами і громадською думкою.
Основним висновком Комісії Оверман стала рекомендація депортувати зі Сполучених Штатів радикально налаштованих іммігрантів, посилити контроль над оборотом вибухових речовин, і за публікаціями на іноземних мовах.
Теракти в квітні і червні 1919 року. Зіткнення 1 травня 1919 року
У квітні 1919 був розкритий широкомасштабну змову з розсилкою поштою 36 вибухових зарядів. У числі одержувачів значилися імміграційні чиновники, верховний суддя Олівер Уенделл Холмс, голова сенатської комісії з досліджень більшовизму, генеральний прокурор, ряд бізнесменів (зокрема, Джон Д. Рокфеллер), а також польовий агент ФБР Р. В. Фінч. Частина бомб була приурочена до дня праці 1 травня, і призначалися, зокрема, для мера Сіетла Гансона, який активно боровся зі загальним страйком в цьому місті. Ця бомба прибула занадто рано, Хансон не постраждав. Інша бомба була відправлена 29 квітня, і призначалася для прихильника Закону «Про виключення анархістів» 1903 роки (що передбачав депортацію іммігрантів, запідозрених у «анархізм»), сенатора від штату Джорджія Томаса В. Хардвік. Під час вибуху були поранені його дружина і домробітниця. 30 квітня працівники пошти виявили 16 інших бомб в посилках різним адресатам в Нью-Йорку, і перервали їх доставку. В інші дні було виявлено ще 12 інших бомб.
Із закінченням Першої світової війни 11 листопада 1918 року, в березні-травні 1919 року американські ветерани засновують правоконсервативну патріотичну організацію Американський легіон, яка вже в листопаді проводить свій перший національний з'їзд. Легіонери виганяють «воббліс» (членів радикального профспілки Індустріальні робітники світу) з міста Централія, штат Вашингтон, в ході зіткнень легіонерів з озброєними робітниками загинуло три людини, одного робітника лінчували на місці. У штаті Західна Вірджинія поліція змусила 118 «воббліс» цілувати американський прапор.
1 травня 1919 пройшли масові робочі демонстрації. Демонстрація в Бостоні не отримала офіційного дозволу, і була розігнана поліцією, причому один поліцейський загинув, 116 соціалістів заарештовані. Натовп атакував передбачувану штаб-квартиру соціалістів, причому жоден нападник не був заарештований. У Нью-Йорку солдати спалили видрукувані соціалістичні матеріали, і змусили іммігрантів співати патріотичний американський гімн.
Найсерйозніші зіткнення пройшли в Клівленді. Конфлікт між соціалістами і легіонерами призвів до жертв: двоє вбитих і четверо поранених. Поліція відновила порядок за допомогою важкої техніки, заарештувавши 106 осіб. Міська преса звернула увагу, що тільки 8 осіб з числа заарештованих народилися в США.
У червні 1919 року відбулася нова серія розсилок бомб поштою. 2 червня в один і той же час пролунали вибухи в восьми різних містах. Однією з цілей став генеральний прокурор Палмер, чий будинок в федеральному окрузі Колумбія був підірваний. Людина, яка скоїла замах, загинув під час вибуху; залишилися свідоцтва, що він був італійцем, які проживали в Філадельфії.
Після теракту генеральний прокурор Палмер провів рейди, які представляли собою масові арешти і депортації іммігрантів, підозрюваних в приналежності до лівих угрупованнями і радикалізмі. Були проведені арешти від 4 до 10 тис. чол. Операцією керував Едгар Гувер, якому тоді було 24 роки. Багатьом заарештованим не був наданий доступ до адвоката під час допиту, ряд осіб були побиті під час арешту і під час допитів.
Газета «Вашингтон Пост» назвала подію «не варто втрачати час на плач щодо порушень свободи, від якого волосся стає дибки», а «Нью-Йорк Таймс» назвала сліди побиття «сувенірами нової політики федеральних агентів по відношенню до червоних». Ці дії зустріли опозицію в особі 12 високопоставлених юристів, в тому числі 4 суддів Верховного Суду, що склали доповідь «про незаконні дії департаменту юстиції Сполучених Штатів», в якому було зазначено на порушення 4-й, 5-й, 6-й і 8- й поправок до Конституції. Палмер повідомив про плановане на 1 травня 1920 року антиурядовій змові, однак ця дата пройшла без будь-яких пригод. Підстави для депортації були знайдені тільки для 600 осіб з тисяч заарештованих.
Результатом став спалах ксенофобії в американському суспільстві, спрямована також на різні угруповання радикальних анархістів, найчастіше складалися з недавніх іммігрантів. Під прицілом опинився також профспілка Індустріальні робітники світу, який провів в 1919 році сотні загальнонаціональних страйків. Консервативна преса називала їх «злочинами проти суспільства» і «змовами з метою встановити комунізм». У 1919—1920 кілька штатів вводять закони проти «кримінальних профспілок».
В Протягом 1919 року Сполучені Штати стрясає цілий ряд страйків, в тому числі і кілька великих. Згідно з даними дослідника Андре Каспі, в 1919 році в США проходить 3630 страйків, в яких беруть участь до 4 160 осіб. (уточнити цифри)
У січні 1919 року страйкують докери Нью-Йорка і робочі легкої промисловості, які вимагали 44-годинного робочого тижня, і підвищення заробітної плати на 15 %.