Лицарська миза (, , , ) — тип мизи в Остзейських губерніях Російської імперії, у Пруссії і деяких інших країнах Європи . Володіння лицарською мизою було пов'язано з певними правами, привілеями і обов'язками.

Основні поняття Спочатку лицарською називалася васальна миза, що належала лицареві, який в разі війни був зобов'язаний нести верхову службу або платити спеціальний податок.

Протягом багатьох століть тільки дворянство мало право купувати лицарські мизи (). Цей принцип був в деяких країнах змінений приблизно після 1820 року. Зберігаючи мизу протягом багатьох років в руках однієї дворянської родини, власники великих миз в середині XVIII сторіччя створили так звані родові володіння, або фідеїкоміси (), до складу яких могла входити як одна миза, так і більше. Ці мизи не можна було обтяжувати або дробити, а відчужувати їх можна було тільки шляхом наслідування. Найчастіше такі володіння переходили у спадок виходячи з принципу першородства (). В такому випадку фідеїкоміс називався майоратом.

Лицарська миза була головним типом приватної мизи (, ). Інший тип лицарської мизи — державна миза (, , ), яка була передана володарем особі благородного походження, яка отримала права, пов'язані з лицарською мизою, але не був її власником.

Лицарська миза могла мати економічно самостійні і відповідаючі установленим вимогам підлеглі одиниці — розташовані на відстані від головного маєтку господарства або виробництва: побічні мизи (, ) і скотарські мизи (, ).

Площа лицарської мизи У 1864 році в Російській імперії була вперше видана третя частина «Зводу місцевих узаконеній губерній остзейських» — Балтійський закон про приватне право. У статті 599 закону давалося визначення лицарської мизи і фіксувався її мінімальний розмір, який міг дозволити благородному власнику бути незалежним і вести гідне його положення існування; можливе додаткове здійснення державної служби не мало значення. В Естляндії площа лицарської мизи повинна була складати не менше 150 десятин (в це число не входила площа сінокосів і пасовищ). В Лівонії мінімальним розміром було 300 десятин (в це число не входила площа водойм, боліт та інших непридатних для сільського господарства земель); третина з цієї площі повинні були складати сільськогосподарські землі (). На Сааремаа лицарською вважалася миза, чия площа дорівнювала мінімум 162 десятин, і третина цього становили хороші сільськогосподарські земліWhelan, Heide W. Adapting to Modernity. Family, Caste and Capitalism among the Baltic German Nobility. Köln, Weimar, Wien: Böhlau Verlag, 1999. Стор. 88, примітка.. Мизи, які не відповідали цим мінімальним вимогам, були включені до поземельної книги як півмизи.

У той же час мизи, які не відповідали встановленим вимогам по площі і повинні були мати статус півмиз, але які раніше вже були внесені в поземельну книгу (на Сааремаа — в 1819 році, в Естляндії — в 1856 році і в Лівонії — в 1860 році), права лицарської мизи все-таки не втратили. У зв'язку з цим іноді якась лицарська миза могла бути за площею менше, ніж півмизаRosenberg, Tiit. Eesti mõisate ajalooline ülevaade. — С. 7-55. — Eesti mõisad. Tallinn: Olion, 1994. — С. 17..

В Пруссії встановлений мінімум для лицарських миз наприкінці XVIII століття становив від 40 до 80 акрів (від 10 до 20 гектарів) в залежності від якості ґрунту і виходячи з законодавств окремих провінційRené Schiller: Vom Rittergut zum Grossgrundbesitz. — Berlin, 2003. — S. 183f.. Однак, наприклад, у лицарствах Ганноверського королівства існувало чимало старих садиб, які були перераховані в земельних книгах як лицарські мизи, але ніколи не мали великої власності на землю і часто складалися тільки з невеликого будинку↑ So zum Beispiel das Stillhorner Lehnskapital im Fürstentum Lüneburg. Siehe hierzu: Ulrike Hindersmann: Rittergüter der Lüneburger Landschaft: Die Rittergüter der Landschaft des vormaligen Fürstentums Lüneburg, 2015..

Іншою вимогою до лицарських миз був так званий castrum nobile, тобто обов'язкова наявність особняка.

Права лицарської мизи

У власника лицарської мизи (мизного старости, мизника) в межах його мизних земель були такі права (): Право мати мизний суд і мизну поліцію, Одноосібне право володіти млином (до 1871 року), Право володіти корчмою, виготовляти горілку (до 1900 року), займатися пивоварінням, Право на полювання і рибальство (до 1916 року). Право на тілесне покарання або короткостроковий арешт свого селянина без суду (,  — «право на домашнє покарання»).

До 1881 року лицарські мизи були звільнені від земельного податку та інших прямих державних податків, вони платили тільки місцеві і церковні податки. Мизники були звільнені від обов'язку в разі війни розміщувати в своєму маєтку солдатів і виділяти своїх селян на примусову працю. Крім того, у них був постійний мандат в національному парламенті (, ), і на них поширювався Закон про станову підсудність.

Обов'язки лицарської мизи Мизний староста був зобов'язаний виконувати покладені на нього в разі обрання або призначення управлінські функції. Також у нього існувала ціла низка натуральних господарських повинностей: Обов'язок будувати дороги, Обов'язок будувати мост та ін.

Мизники були зобов'язані брати участь у засіданнях національного парламенту, які проводилися зазвичай кожні 3 роки; за відсутність призначалися великі штрафи. На цих засіданнях вирішувалися питання місцевого управління, складалися законопроєкти, які представлялися потім на затвердження правителю (в Естляндії це спочатку був шведський король, потім — Російський імператор).

Лицарські мизи в Російській імперії 3 травня 1783 року російська імператриця Катерина II найвищим указом передала усі лицарські мизи в повноправну приватну власність, і з цього часу приватною мизою могла володіти тільки особа, включена до складу місцевого дворянства. В Курляндії і Лівонії недворянин отримав право покупки лицарської мизи в 1866 році, в Естляндії — в 1869 році. Власники лицарських миз до 1917 року були основою станової організації місцевого самоврядування.

Лицарські мизи, як одиниці приватного землекористування, було ліквідовано в Росії Декретом про землю від 9 листопада 1917 року. Під час Першої світової війни, на початку 1918 року, німецькі окупаційні власті повернули прибалтійським мизнікам їхні колишні права.

Лицарські мизи в Прибалтиці В Естляндській губернії обсяг поліцейської влади мизніків зменшився в 1802—1804 роках після створення волосних судів відповідно з Селянським законом Естонії (). У 1865 році мизники були позбавлені права на домашнє покарання селян. З 1866 року Закон про волосне право (Vallaseadus) ще більше обмежив поліцейську владу мизніків; з 1888 року, у результаті прийняття Закону про поліцейської реформи, це право зникло повністю.

У 1913 році на землях Естонії було близько 109 лицарських миз, що входили до складу родових володінь. У зв'язку з встановленим забороною на поділ і відчуження було неможливо придбання селянами хутірських земель цих миз. Для вирішення цієї проблеми були тимчасово ліквідовані фідеїкоміси, відокремлені від них призначені для продажу землі, і найчастіше на мизних землях, що залишилися, знову ґрунтувався фідеїкоміс.

10 жовтня 1919 года Естонські Установчі збори, у яких більшість становили соціал-демократи, прийняло Земельний закон, на основі якого пройшла земельна реформа, у ході якої за символічну плату були експропрійовані 874 лицарські мизи, а безземельним селянам були виділені земельні наділиMaaseadus. Riigi Teataja. — 1919. — 79/80. — Р. 156.. Також були відчужені і півмизи, що належали власникам лицарських миз.

В Латвії аналогічна земельна реформа пройшла у 1920 році, у Литві — у 1922 році.

Лицарські мизи в Пруссії У Пруссії лицарські мизи залишалися незалежними одиницями господарського адміністрування до 1929 року. Назва ріттергут зберігалася до 1945 року.

Див. також Миза Півмиза Приватна миза Державна миза Церковна миза Міська миза Миза лицарства Побічна миза Скотарська миза

Джерела

Література Deutsches Rechtswörterbuch. — Heidelberg, 1912. Schlesisches Güter-Adreßbuch. — Verzeichnis sämtlicher Rittergüter sowie der größeren Landgüter der Provinzen Nieder-Und Oberschlesien. — Breslau, 1937. Manfred Wilde: Die Ritter- und Freigüter in Nordsachsen. Ihre verfassungsrechtliche Stellung, ihre Siedlungsgeschichte und ihre Inhaber (= Aus dem Deutschen Adelsarchiv. Bd. 12). C. A. Starke, Limburg/Lahn 1997, ISBN 3-7980-0687-3 (Zugleich: Chemnitz, Technische Universität, Dissertation, 1996). Axel Flügel: Bürgerliche Rittergüter. Sozialer Wandel und politische Reform in Kursachsen (1680—1844) (= Bürgertum. Bd. 16). Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 2000, ISBN 3-525-35681-1 (Digitalisat). René Schiller: Vom Rittergut zum Grossgrundbesitz. Ökonomische und soziale Transformationsprozesse der ländlichen Eliten in Brandenburg im 19. Jahrhundert (= Elitenwandel in der Moderne. Bd. 3). Akademie-Verlag, Berlin 2003, ISBN 3-05-003449-1 (Digitalisat). Sabine Bock: Gutsanlagen und Herrenhäuser. Betrachtungen zu den historischen Kulturlandschaften Mecklenburg und Vorpommern. Hrsg. von der Landeszentrale für politische Bildung Mecklenburg-Vorpommern. Thomas Helms Verlag Schwerin 1996, 2. erweiterte und überarbeitete Auflage 2001, 3. überarbeitete Auflage 2007. Wolf Reinecke: Landstände im Verfassungsstaat, Göttingen 1975, ISBN 3-509-00610-0.

Ресурси Інтернету

Примітки