Порцеляно-фаянсова промисловість — галузь керамічної промисловості України.
Історія В Україні вперше випуск порцеляни був організований наприкінці XVIII століття. Розвитку фаянсової й порцелянової справи сприяли великі поклади каоліну на Волині та Чернігівщині. У цих місцях і будувались заводи.
Річ Посполита та Російська Імперія Порцелянові та фаянсові заводи на Правобережжі Історія порцеляно-фаянсової промисловості в Україні тісно пов'язана з історією розвитку порцеляно-фаянсових заводів у невеликому районі Правобережної України, яка входила до складу Волинської губернії (Коростенський, Довбишанський, Баранівський, Корецький, Олевський та Кам'янобрідський). Це було зумовлено наявністю сприятливих економічних умов, як то наявність лісових масивів — паливних покладів сировини, каоліну, пегматиту, відносна близькість до Західної Європи. Збереглися дані про наявність таких підприємств, які випускали фаянс та (або) порцеляну починаючи з XVIII ст.Також існували давні підприємства по виготовленню "фарфуру" на теренах Галичини. Нижче наведені дані по населених пунктах та прізвищу засновникаBisier Gustaw O fabrykach ceramiki w Polsce. — Warszawa: Nakładem Towarzystwa Opieki nad Zabytkami Przeszłości, 1913. — 32 s. та роки заснування.
Барановка — порцеляна, брати Мозери (засновано 1803 р.) Бараші — порцеляна, А. Рациборська (1854—1910 рр.) Бердичів — фаянс, О. Зусман (1890—1899 рр.) Білотин — порцеляна, кн. Яблоновський (близько 1850—1880-ті рр.) Горошки (нині частина Полонного) — А. Бахмутський (засновано близько 1865 р.) Городниця — спочатку фаянс, потім — порцеляна, кн. Ю. Чарторийський(засновано 1807 р., за іншими даними — 1799 р.Городниця // ) Житомир — дві фабрики фаянсу (одна на початку ХІХ ст., інша заснована близько 1880 року Менчинським). Жовква з передмістям Глинське — фаянс, кахлі, порцеляна — Собеські-Радзівілли (XVIII—ХІХ ст.) Довбиш — порцеляна, брати ПржибильськіШкольна О. В. Художні особливості порцеляни Баранівського фарфорового заводу кінця ХІХ—початку ХХ ст. // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архітектура. — № 8. — 2008. — 132 с. (засноване 1840 р.) Ємільчине — порцеляна, гр. Уваров (1820—1852 рр.) Залізці — фаянс (середина ХІХ ст.) Кам'яний Брід — фаянс, Ф. Зуссман (засноване 1876 р.) Корець — порцеляна, кн. Ю.Чарторийський (1784—1831 рр.) Коростень — порцеляна, Пржибильський. Олевськ — порцеляна, А. Карант, М. Кушнірський (1909 р.) Полонне — фаянс, санітарні вироби, пізніше порцеляна, М. Шапіро (засноване 1889 р.) Потеличі — фаянс (близько 1850—1890-ті рр.) Романів — порцеляна, (1860—1880-ті рр.). Чуднів — кн. Прот Потоцький (кінець XVIII ст.). Смолків (?) — кн. А. Радзівілл, перша половина XVIII ст.. Топорівка (?), Новоград-Волинського повіту — М. Обухов, фабрика електротехнічних виробів (заснована близько 1902 р.). Хоровець (?) повіту острозького — Фінкельман (заснована близько 1880 р.)
Корецька порцеляна
Перша порцелянова мануфактура в Україні була сформована в 1784 році у володінні найбільшого магната Правобережжя Юзефа Чарторийського на околиці Корецького замку. Виробництво виявилось вигідним. Першим директором фабрики став польський інженер Франтішек Франциск Мезер. У травні 1790 року Мезеру вдалося отримати вироби з місцевого матеріалу. Після Мезера фабрику очолив кераміст з Севрської порцелянової мануфактури — Шарль Меро. Завод успішно випускав посуд, аптекарське приладдя. В 1810 році після смерті Чарторийського становище погіршилося. Виробництво проіснувало до 1832 року.
Лівобережжя На Лівобережній Україні склалася зовсім інша ситуація. Широкого розповсюдження порцеляно-фаянсове виробництво у цьому регіоні не набуло, а було представлене лише кількома заводами, продукція яких зараз дуже поціновується колекціонерами. Першим порцеляновим заводом тут став завод у селі Волокитине Глухівського повіту (нині Путивльський район Сумської області)
Волокитинська порцеляна Село належало Андрію Миклашевському, багатому поміщику польського походження, спадкоємцю Стародубського полковника Михайла Миклашевського. За гетьмана Мазепи останній був осавулом і в 1688 році отримав село Волокитине.
В цей час глухівська або полошкинська глина широко використовувалася на одному з перших в російській імперії заводі Ф. Гарднера, який було засновано під Москвою в 1754—1759 pp., а також і на заводі в Петербурзі й на заводі Ауербаха.
У 1839 році, бажаючи використати глину, яка здавна видобувалася в с. Полошки того ж повіту, Миклашевський побудував великий порцеляновий завод. Для його облаштування був запрошений із Франції технік Дарт, який побудував завод та керував виробництвом до 1851 року, але потім був замінений російським майстром з числа тимчасово зобов'язаних селян пана Миклашевського.Крутенко Н. Розповідь про кераміку. — К., 2002. с 90 Початково справа йшла досить вдало, господарські розрахунки, засновані на дешевій праці кріпаків, і спрямованість заводу на виготовлення дорогоцінних предметів розкоші принесли значні прибутки власнику. Чудовий посуд, вази і дорогоцінні прикраси, вироблені його заводом, у великій кількості розходились по всій Російській імперії. Він мав депо в Петербурзі, його лавки були на головних ярмарках, магазини в Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Нижньому Новгороді.
Порцеляна поставлялася до Імператорського двору і вже на самому початку роботи фабрики її продукція була відмічена великою срібною медаллю на Всеросійській виставці 1839 року, а на виставці 1849 року популярність Волокитинської порцеляни була підтверджена вже золотою медаллю.Нариси з історії українського декоративного прикладного мистецтва за ред. П. М. Жолтовського, Ю. П. Лащук. — Львів, 1968. — С. 4.
Проте, ці успіхи були тимчасовими. Передчуття Селянської реформи призвело до погіршення збуту виробів. Починаючи з 1856 року попит на вироби Миклашевського значно впав: колись нові закордонні зразки застаріли, і почався занепад фабрики. До числа негативних факторів відноситься також виникнення нових фабрик ближче до ключових місць збуту виробів. Завод почав працювати збитково. У 1860 році було вироблено посуду на 12025 карбованців при 102 працівниках. У тому ж році продано товару на 11450 карбованців, тоді як витрати на виробництво досягли 13471. Відповідно, чисті збитки становили 2021 карбованець.Музей Баранівського порцелянового заводу ТОВ, м. Баранівка, Житомирська обл. — С. 45.
Заводу Миклашевського, завдяки чудовій глині, вдавалось виготовляти масу для порцеляни чудової білизни й краси. Глазур була така художня, а вироби настільки різноманітні, що багато різних виробів заводу користувались великим попитом у покупців та деяких колекціонерів.
Особливо славилися волокитинські майстрині — талановиті сільські дівчата, спеціально навчені в створеній при фабриці школі, вони привнесли в продукцію виразні національні мотиви. Підприємці того часу дивувалися, як це розпис порцеляни простими сільськими мешканцями ведеться на такому високому рівні і з відмінним смаком.
Асортимент порцеляни Волокитинського заводу набагато ширший, ніж інших українських підприємств. Він випускав скульптуру, а також предмети оздоблення інтер'єра (розкішні порцелянові люстри й рами для картин), архітектурні деталі (декоративні наріжники), облицювальні порцелянові плитки для камінів і цілі іконостаси.
Більшість посуду Волокитинського порцелянового заводу, виготовленого з розрахунку на заможного покупця, характерна невмілим наслідуванням поширеного ще в середині XVIII століття стилю рококо. Це так зване повторне рококо XIX століття, яке відзначалося складними формами, орнаментом у вигляді різнорідних завитків, перевантаженим елементами оздоблення, в першу чергу важкими композиціями з рельєфних квітів, китиць, фруктів, птахів тощо. Як правило, все це доповнювалося багатим золоченням.
Скульптури Волокитинського заводу відзначалися самобутнім характером. Поодинокими є вироби з місцевими сюжетами. Але у них зображення селян мало присмак екзотики. Ставилася мета показати цікаві місцеві типи.
Окремим видом пластики Волокитинського заводу були побутові скульптурні предмети — кухлі у вигляді сидячої фігури німецького бюргера — веселого товстуна, у вигляді голови негритянки у східному головному уборі або міфічного сатира.
Значну і найцікавішу частину Волокитинської порцеляни складала мала скульптурна пластика. У XIX столітті ці вироби цілком офіційно називали лялями. На інших заводах України нічого подібного не виготовляли до кінця 1850-х років. Сюжети порцелянових фігурок можна розділити на декілька тематичних груп: історичні, літературні, пасторально-сентиментальні та побутові.
У портретній галереї Волокитинської скульптури почесне місце займають зображення монархів — англійського короля Карла І, російських імператорів Петра І і Павла І, французького імператора Наполеона Бонапарта. До речі, цілий сервіз під назвою «Наполеон в Росії» волокитинські майстри присвятили цьому полководцеві та його армії. Мініатюри, що прикрашали сервіз, зображували перипетії невдалого походу великого полководця на схід.
Вся тематика скульптурного асортименту свідчить про негайну реакцію виробників на культурні та політичні події європейських столиць.
Найвідоміший твір волокитинської порцеляни — це статуетка Українка. Згідно з легендою, прототипом цієї витонченої мініатюри стала місцева красуня. Порцелянова фігурка дівчини в національному одязі, типовому для Лівобережної України, збереглася до наших днів усього в дев'яти екземплярах.
У 40-ві роки створювалася в основному пластика на французьку тематику, наприклад, фігурки Жанни д'Арк, Генріха IV, персонажі роману В. Гюго Собор Паризької богоматері.
Ще один тип сюжетно-портретних зображень — шаржі. Найсмішніша, а тому і найпопулярніша з них — чорнильниця-шарж Бібліофіл. Це — пародія на бібліотекаря-романіста Шарля Нодье, виконана з гравюри французького художника 30-50-х років XIX століття. Бенжамена Рубо. Чорнильниця Півень — це шарж на романіста Шарля-Поля де Кок. Оскільки прізвище письменника у французькій мові означає півень, то чорнильниця була зроблена у вигляді півня, що стоїть на стопці книг, з портретними рисами романіста.
Посуд, призначений для продажу широким колам населення, був хоча і скромно, проте зі смаком оздоблений. Характерною його рисою є більша простота форм та стриманість у декоруванні. Чашки прикрашені розписом у вигляді невеличких букетів квітів або тільки кольоровими обідками у сполученні з вузенькою смужкою стилізованого рослинного орнаменту. Невеличкі дзбаночки оздоблювалися здебільшого розкиданими квітами або двома-трьома букетами.
У 40-х роках XIX століття на виробах фабрики марка ставилась французькою мовою. Потім був овальний знак з тисненням. Наприкінці 40-х — на початку 50-х — знак у вигляді відтисненого кола. На більшості виробів 50-х років була марка з комбінацією букв імені та прізвища господаря заводу. Рідше — марка у вигляді літери М у квадраті.Нариси з історії українського декоративного прикладного мистецтва за ред. П. М. Жолтовського, Ю. П. Лащук. — Львів, 1968. — С. 5.