Ві́вся — село в Україні, у Козівській селищній громаді Тернопільського району Тернопільської області. Адміністративний центр колишньої Вівсянської сільської ради. Площа — 0,22 кв. км. Населення — 791 особа (2021). До 19 липня 2020 р. належало до Козівського району.
З центром селищної громади село сполучене автодорогою номер .
Вперше згадується 1779 року у складі монархії Габсбургів; за іншими даними — 1785 року. У селі є греко-католицькі церква (збудована у 1818—1870 рр.) та храм (збудований 1994—2017 рр.) святого архістратига Михаїла. На Вівсі перебували Українські січові стрільці; був заснований осередок ОУН; сотня УПА. Діють дитсадок, школа І–II ступенів, фельдшерський пункт, крамниця, поштовий пункт, бібліотека.
Походження назви
Топонім Вівся походить від жіночого імені Осія й від злаку овес (вовес, говес) — «село, яке вирощувало овес», від праслов'янського *ovь'sъ; або від збірних понять вівсяне поле, вівсяні сходи, вівси; від слова в множині — ві́вса, або також від інших подібних слів — вівсик (зменшено-пестливо); вівсюг — рослина дикого вівса; вівсина — зернина вівса, стебло вівса; вівсисько, вівсище, вівсянище — поле, з якого скосили овес; вівсяник — хліб, корж із вівсяного борошна; вівсяниця — вівсяна солома; вівсянка — борошно або крупа з вівса, вівсяна каша або юшка, вівсяна солома; овесець — стоколос польовий та інших подібних слів. За іншою версією топонім походить від імені власника землі — пана Вівсянського. Виникнення слова також пояснюють за легендою про те, що перших поселенців Вівся щебетанням зустріла пташка вівсянка. Згідно з іншими переказами їх житла згоріли й поселення перемістили північніше, де власне вирощували овес.
Географія
Вівся — типове подільське село. Географічно розташоване в західній частині Подільської височини на середній висоті 373 м над рівнем моря, у межиріччі Коропця й Тудинки, у південно-східній частині історичного регіону Галичина. Адміністративно — у південно-західній частині Тернопільського району, за 3 км від села Маковисько, за 4,5 км від села Маловоди, за 9 км від Козови та за 48 км від Тернополя. Площа села 0,22 км². У селі три вулиці: Центральна, Нижня (народні назви — Тамтой бік, Зелена), Колонія (народна назва — Кольонія). Вівся має два ставки, котрі в минулому називалися «Панський» і «Господарський». Їх джерело бере початок у криницях і сполучені між собою струмками. Сільські поля в давнині межували зі степом «Пантелиха», котрий тягнувся на південь в сторону села Зарваниці. Село та найближчі навколишні поля лежать на чорноземах опідзолених, чорноземно-лучних осолоділих, темно-сірих опідзолених та темно-сірих опідзолених оглеєних ґрунтах. До 1970-х років із сторони села з джерел на захід текло декілька струмків, котрі впадали до Коропця. Після меліорації земель більшість потічків зникли. На північ від села розташований кар'єр черепашника (народна назва місцевості — Камінь), на північний схід — піщаний кар'єр (Вівсянські ділянки піску на суглинку). Сусідні населені пункти:
Опис навколишньої природи Вівся згадується в польськомовному часописі австрійського періоду «Rozmaitości» від 12 травня 1824 року. Дослідник рослинності Галичини Ернест Віттман (, 1780—1836) описує околиці Вівся та Козови, які розкинулись на захід від річки Стрипа, як:
Між Вівсям та Юстинівкою існували невеликі кургани. Місцеві мешканці йменували їх «перша могилка» та «друга могилка». Їх походження не задокументоване, але пов'язане з битвою, котра відбулась у 1667 р. під Підгайцями між козаками Петра Дорошенка та польськими військами під проводом Яна Собеського.
Клімат
За класифікацією Кеппена клімат Вівся є помірно континентальним з теплим літом (Dfb). Середня річна температура — 7,2 °C. Кількість опадів значна, навіть у найсухіший місяць — лютий. Кількість опадів становить близько 657 мм на рік. Найменше опадів у лютому — у середньому 31 мм. У липні кількість опадів досягає свого піку — у середньому 98 мм. При середній температурі 17,9 °C липень є найспекотнішим місяцем. При -4,8 °C у середньому січень — найхолодніший місяць. Між найсухішим і найвологішим місяцями різниця в опадах становить 67 мм. Відповідна різниця річної температури становить близько 22,7 °C.
Історія
Давня історія Зі спогадів старожилів Вівся Набережного Семена (1884 р.н.) та Груб'яка Богдана (1873 р.н.) відомо, що невеликий гурт людей з Волині, котрі шукали прихистку від войовничих татар, попросили притулку у тодішнього підгаєцького пана, котрий дозволив їм оселитись на полі. На пагорбі, звідки видно дорогу з усіх боків, а головне — з Козови, де проходив торований ордою «Чорний шлях». Без лісу, без річки, у відкритому степу — це безлюдне поле на пагорбі було заселене.
Габсбурзький період Уперше Вівся письмово згадується 1779 року на австрійській військовій мапі Фрідріха фон Міґа «Topographische Karte des Königreiches Galizien und Lodomerien aus den Jahren 1779—1783». За іншою версією — 1785 року. У XVIII — поч. XX століть село перебувало під владою династії Габсбургів, у складі Австрійської та згодом Австро-Угорської імперій і розташовувалося спершу в Бережанському окрузі (дистрикті) — одному з 18-ти округів австрійської Галичини, а потім у Підгаєцькому повіті. Назви первісних родів у Вівсі були такі: Зощуки, Кіналі, Волощуки, Бемки, Слободяни, Терлюки, Бабії.
У 1810—1815 роках Вівся було прикордонним селом Австрійської та Російської імперій. Згідно з параграфом 5 статті 3 Шенбруннської мирної угоди 14 жовтня 1809 року австрійський імператор Франц II віддав Росії територію найсхіднішої частини Східної Галичини — Тернопільський край, землі на схід від лінії Залізці — Зборів — р. Стрипа. Вівся залишалося за Австрією.
За часів панщини в селі був двір. Біля нього стояла корчма, де відбувалися за старим звичаєм весілля, хрестини, поминки тощо. Ці святкування датуються ще з часів Речі Посполитої та називалися пропінаційним правом. У 1830—1840 роках велика земельна власність належала Пйотру Целестину Моравському (, 1786—1835) під гербом Домброва та Вінцентії Анастазії Моравській (, 1797–?) під гербом Наленч. Їхній син — Северин Моравський, перед тим, як почати кар'єру духовного, теж керував маєтком батьків на Вівсі. Після скасування панщини сільські господарства були великі й заможні. Кожен мав загород і город (званий загумінком). Крім громадського пасовиська, до кожного господарства належало 20-30 моргів орного ґрунту.
В австрійській книзі 1869 року «Politische und gerichtliche Organisation der im Reichsrathe vertretenen Länder von Oesterreich: nach amtlichen Quellen zusammengestellt» Вівся згадується в складі Підгаєцького повіту (). Вівся декілька раз згадується в австрійському науковому журналі на військову тематику «Österreichische Militärische Zeitschrift» за 1878 рік, який видавався у Відні.
У 1890-х роках одним із найбільших землевласників у селі став Севастіян Бемко, власник приблизно 200 моргових господарств. Він, як єдина грамотна людина у Вівсі, упродовж 40 років був війтом, за що отримав медаль від австрійського цісаря, пам'ятав часи панства. Помер 1901 року, у віці понад сто років. За війтівства С. Бемка жителі гуртом завершили будівництво церкви, дзвіниці й однокласної школи. Уздовж дороги села були викопані рови для відведення дощової води.
Школу відкрили 1902 року. Вона поділялася на два основні приміщення: навчальне, де проводилися заняття у дві зміни, і житлове — для професорів (так званих у ті часи вчителів). Навчалися лише узимку. Учні сиділи в класі за дерев'яними столами й на дерев'яних лавах. Писали на індивідуальних табличках крейдою, яка називалася «рисік» (). У школі вивчали творчість Сидора Воробкевича, Юрія Шкрумеляка, Богдана Лепкого. У ті часи селяни часто не розуміли значення освіти й намагалися відкуплятися в урядника, аби звільнити своїх дітей від шкільних занять. Частина дітей не відвідувала навчальний заклад через бідність своїх сімей, які не могли купити ні книжку, ні чоботи. До початку Першої світової війни навчання проводилися українською (руською) мовою.
Важливим чинником формування національної самосвідомості вівсян стала церква. В австро-угорський період парохами були: в 1860–1870-х роках — Йосиф Макогонський, від 1875 року — Іван Дурбак, з 1900-х років — І. Кіналь, родом із Золотої Слободи.
Наприкінці XIX століття відбувалось значне роздрібнення сільських господарств — власники земель наділяли чи вінували своїх дітей та внуків новими землями. 1914 року на Вівсі було заледве десяток господарів, власників 10 моргів землі чи більше, інші ж мали менше, або стали халупниками, що жили лише з денних заробітків.
Читальню «Просвіти» й пожежно-гімнастичне товариство «Січ» у селі заснували ще до Першої світової війни. Жителі Вівся носили вишивані сорочки, а до сільської читальні приїжджали представники з повітових освітніх товариств із науками та викладами.
Велика земельна власність у селі Гниловоди, Вівся та фільварку Тригубів (250 га) перед Першою світовою війною належала також Ірені Пінінській (Волянській під гербом Приятель) (, 1871—1929), її першому чоловікові Александру Пінінському під гербом Яструбець (, 1864—1902) і другому чоловікові Роберту Лямезану де Салінс (, 1869—1930).
У ХІХ ст. до парафії Вівся належали навколишні села Маловоди та присілки Видра, Могила, Маковисько і Пасовисько.
Перша світова війна, ЗУНР
Вівся безпосередньо заторкнули події Першої світової (1914—1918) і польсько-української (1918—1919) воєн. Селом проходили царські війська Російської імперії. Серед їх військовиків чимало осіб говорили українською мовою. Бої село не зачепили, але гранатою зруйнували корчму.
Визначною подією для Вівся було перебування на перепочинку між боями Українських січових стрільців 1915—1916 років. Під час їхнього гостювання в селі лунали стрілецькі пісні, замість слів «русин», «руський» почали вживати «українець», «українська мова», «Україна». У школі села містилася Пресова квартира УСС, де перебували Лев Лепкий, Роман Купчинський, який залишив спогади про Вівсю; Микола Голубець, який написав у селі поему «Ой, нагнувся дуб високий»; фотограф Осип Курилас, про якого співається в пісні «Як з Бережан до Кадри»; Михайло Гайворонський, який у своїх творах також залишив спогади про село.
Андрій Кігічак у газеті «Свобода» від 7 червня 1952 року в замітці «Подільські маки… (Під Зелені свята)» згадує Вівся, де були написані слова пісні «Ой, нагнувся дуб високий»:
<…> Недавнє минуле. Керівник передачі вводить нас в Рідний Край! Йде з висильні бадьорий марш. Його грає якась сильна (може військова, а може і стрілецька) оркестра. Провідну мельодію веде пісня, до слів: Слухаєш тієї пісні і під її маршовий ритм, в уяві машерують сотні, куріні Усусусів. Вони відмашеровують з незабутнього Вівся, по відпочинку, знову на фронт. Чому незабутнього Вівся? Бо там, на цьому відпочинку зродилась над вівсянським ставом, ще одна пісня: «Ой нагнувся дуб старенький, понад став…» <…>
Під час боїв над річкою Стрипа у вересні-листопаді 1915 року утратили 49 убитими, 168 пораненими й 157 полоненими. Чотирьох із загального числа загиблих поховали в могилі на Вівсі. Серед них — Іван Берегуляк (уродженець с. Добрівляни, нині — Дрогобицького району Львівської області), Іван Медведчук та їхні побратими-стрільці. Їх поховали під спів «Видиш, брате мій» на майдані та за козацькою традицією насипали високу могилу у формі круглого горба — кургану з хрестом на горі, який згодом став народною святинею та на якій щорічно на Зелені свята бували відправи. Загиблих січових стрільців, тодішні події та стрілецьку могилу згадує жителька Вівся Анастазія Слободян-Талішевська в спогаді «Стрілецька могила в селі Вівся»:
11 серпня 1916 року полк січових стрільців, виконуючи наказ командування Південної армії Німецької Імперії, відступив з позицій на річці Стрипа та, через села Антонівку, Вівся, Криве, Літятин, рушив до села Потутори на річці Золота Липа, на південь від Бережан. Загальна чисельність полку становила 1732 вояків, з яких 47 старшин і 1685 стрільців. Очолював їх підполковник Антін Варивода.