Курдиба́нівка — село в Україні, у Бучацькій міській громаді Чортківського району Тернопільської області. Раніше підпорядковувалося Переволоцькій сільській раді.
Назва села Назва утворилась від прізвища поляка-поміщика Курдвановського, власника земель довкола сусіднього села — колись міста — Петликівці (з 1807 року — Старі Петликівці), на землях якого й виникла Курдибанівка. У писемних джерелах XVIII—XIX ст. назву села згадано у написанні Курдванувка ().
Після скасування кріпацтва в 1848 році під час українського національного піднесення в краю було зроблено своєрідний переклад тієї назви. Корінь kurdwan було замінено на відповідне діалектне слово курдибан. Таким чином утворився український варіант назви села — Курдибанівка.
Географія Село розташоване у верхів'ї безіменного потічка (довжиною близько 7 км) у басейні річки Стрипа за 13 км на північний захід від центру громади. Курдибанівка — невеличке село серед полів, віддалене від шляхів сполучення. Річок і лісів немає, корисних копалин не виявлено. Єдине природне багатство — чорнозем.
Історія
Поселення Курдванувка (пол. Kurdwanówka), відоме нині як Курдибанівка, було засноване наприкінці XVII століття, а в письмових джерелах уперше згадується 1710 року.
Зростання магнатського землеволодіння на західноукраїнських землях наприкінці XVII століття призвело до занепаду дрібних господарств. Однією з причин обезземелення селян і дрібної шляхти був також природний приріст населення, збільшення чисельності та розгалуження родин. Присадибна ділянка, яку з плином часу неодноразово ділили між нащадками, уже не могла забезпечити засобами до існування всіх членів родини.
Унаслідок цього чимало родин руської, тобто української, шляхти з Бойківщини переселялися на малозаселене Поділля. Їхній шлях на схід пролягав, зокрема, через Бучаччину, яка на той час була вже досить густо заселена. Найвигідніші місця — поблизу річок, лісів і шляхів сполучення — були переважно зайняті.
Існувало кілька передумов для заснування Курдибанівки.
Насамперед у цьому був зацікавлений землевласник. Щоб дістатися з панського двору в Петликівцях до полів, розташованих у верхів'ї згаданого потічка, найзручнішим шляхом — через Білявинці та Осівці, — потрібно було подолати до 7 км. Більша частина цього шляху пролягала польовою дорогою, яка в дощову погоду ставала практично непридатною для проїзду.
За таких умов своєчасно обробити землю, зібрати врожай і доправити його до місця зберігання було досить складно. Тому землевласникові були потрібні працівники, які жили б безпосередньо серед цих полів.
Переселенню конкретних людей до володінь пана Курдвановського могли сприяти шляхтичі з таким самим прізвищем, які на той час проживали в місті Стрию. Можливо, предки землевласника також походили з тих країв, тому він віддавав перевагу землякам.
Крім того, новопоселенців на певний термін — від 10 до 30 років — звільняли від податків і повинностей. На початковому етапі пан міг навіть надати їм своєрідний кредит у вигляді посівного зерна, великої рогатої худоби тощо. Сприятливою обставиною було й те, що мешканцям нового поселення не доводилося далеко добиратися до полів.
За таких обставин було засновано Курдванувку, першими поселенцями якої стала невелика група представників незаможної української шляхти, що прибула з Бойківщини.
Спільне походження, подібна доля, близькість світогляду поселенців і відсутність корінних жителів на новому місці давали їм змогу жити скромно, але спокійно й затишно.
Згідно з наведеною вище картою Фрідріха фон Міга 1779—1782 років, приблизно через сто років після заснування Курдванувка складалася з окремих дворищ: одного господарського, яке вирізнялося більшою будівлею — імовірно, панською коморою, — та 17 індивідуальних. Вони розташовувалися вздовж однієї вулиці на правому березі у верхів'ї струмка. На карті дворища позначено зеленим кольором, а будівлі — червоним. На відміну від сусідніх давніших сіл — Бобулинців, Осівців, Білявинців, Петликівців, Переволоки й Олеші, — церкви в Курдибанівці тоді ще не було.
Представники колись привілейованої соціальної верстви, які належали до герба «Сас» русько-волоського походження, у нових умовах за матеріальним становищем не завжди відрізнялися від місцевих селян і вели такий самий спосіб життя. Проте вони зберігали певну етнокультурну своєрідність, що виявлялася в одязі, мові, манері поведінки, родинних традиціях і громадському житті.
1909 року «Товариство руської шляхти в Галичині» розіслало відомим громадським діячам опитувальники. Відомості про Бучацький повіт надав Володислав Носковський із села Сороки.
Витяг з опитувальника, у якому збережено особливості тогочасного діалекту:«1. Чи є у Вашім повіті які шляхетські села? Скілько їх? Як звуться? Число душ шляхти в кожнім селі?
1). Кійданів — од 1500 шляхти, а 500 хлопів;
2). Доброполе — од 800 шляхти руської, 800 польської;
3). Курдибанівка — од кількасот русинів, дрібка поляків.
Бачусь я троха шляхти в Олеші й Слобідці Долішній».Власники (дідичі) села: ПеріодІм'яПрізвищеПрим.Остання чверть XVII ст.ОлександрКурдвановськийПочаток XVIII ст.МауриційГолуховськийКінець XVIII ст.-БєльськіПерша половина XIX ст.-РуссоцькіЗ 1870-х і до 1939 р.Ванда Ераст
ФеліціянКоритовськіграфи
До встановлення радянської влади в селі діяли товариство «Просвіта»та кооператив.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області» увійшло до складу Бучацької міської громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Бучацького району, увійшло до складу новоутвореного Чортківського району.
З 11 грудня 2020 р. село входить до складу Бучацької міської громадиРішення Бучацької міської ради від 11 грудня 2020 року № 27 «Про реорганізацію сільських рад шляхом приєднання ».
Релігія Більшість мешканців належали до греко-католицької церкви. Нечисленна громада не могла самостійно утримувати священика, тому церква завжди була приєднана до якоїсь парохії як дочірня. РікПарохіяПарохК-ть вірних1841с. Переволока--1893с. Старі Петликівціо. Костянтин Манастирський4071895-"--"-4001900-"-о. Роман Рудницький4161901-"--"-4061909-"--"-4261927-"-о. Володимир Гук465 Церква Різдва Пресвятої Діви Марії, збудована і благословлена:
1860 р. — дерев'яна;
1912 р. — мурована;
Частка мешканців, в основному поляки, були католиками. Костелу в селі не мали, а добирались до Старих Петликовець, де здавна діяла римо-католицька парафія.
Пам'ятки Церква (1912) та дзвіниця поряд.
Обидві муровані з бутового каменю, не штукатурені. Дзвіниця споруджена у вигляді стінки з проймами для розміщення дзвонів.
У квітні — липні 1944 року село опинилося в прифронтовій зоні Німецько-радянської війни і верхня частина церкви була зруйнована. Дзвони вивезли окупанти.
У 2014—2015 роках, зусиллями і коштом, в основному, вихідців із села провели роботи з відновлення церкви. 28 серпня 2016 року відбулося освячення відновленої церкви.
Соціальна сфера З 1997 року діє американсько-українське ТзОВ «Чайка», яке вирощує лікарські рослини.
Населення Одружувались курдибанівці переважно між собою. Рідше обирали подружжя з-за меж села і то здебільшого з людей шляхетського походження. До таких, зокрема, належали Кушицькі ймовірно із Золотого Потоку, Рогатинські із сусідніх Білявинців та інші. Таким чином утворилася окрема, замкнута громада. Проте у другій половині XIX століття, після скасування кріпацтва, в село почали переселятися поляки. РікК-ть мешк.В тому числі укр./ пол./ євр.Дворів1779 — 1782 - -171841284-1880379256 / 117/ 6-1900475369 / 102/ 4-1915408--1921494-791931548-1171939590-1941--117 За роки Першої світової війни, у тому числі російської окупації Галичини, населення зазнало значних втрат (див. 1915 р.) та руйнувань в ході бойових дій та обстрілів. Люди вмирали також від епідемічних захворювань, що спалахували (холера, тиф, віспа). Багатьох було мобілізовано до австро-угорського війська, з яких більше загинуло, деякі повернулися додому каліками. У добу національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. в лавах УГА власне життя в обороні рідного краю віддали місцеві мешканці старші десятники Іван (син Миколи) і Петро (син Йосифа) Драгомирецькі, стрільці Никифор Драгомирецький (син Миколи) та Іван Монастирський (син Якова).
За таких обставин деякі курдибанівські жінки одружувалися з простолюдинами (хлопами) з навколишніх сіл. Таким чином у Курдибанівці з'явилися родини: Шевчук, Костів, Лесній, Лагошняк (з Мозолівки), Мандебура, Шуфляда.
За Польської Республіки (1918—1939) в село прибули нові колоністи — так звані мазури та оселились неподалік, на землях дідича (див.1939 р.).
Станом на 1944—1945 роки в Курдибанівці проживали наступні родини: ПрізвищаК-ть дворівКрушельницькі, Чайковськіпо 19Драгомирецькі12Амборські9Білинські8Голинські6Кушицькі, Солтисипо 4Гординські, Кільчицькі, Шевчукипо 3Бачинські, Винницькі, Корчинські, Попелі, Яворські, Ригіліпо 2Волянські, Гошівські, Завадські, Крижанівські, Ломницькі, Скотницькі, Сузанські, Уруські, Ясінські, Рогатинські, Котовські, Закревські, Яновичі, Костіви, Лесній, Лагошняк, Мандебура, Шуфлядапо 1
У 2001 році в селі проживало 23 особи.
Мова Рідна мова населення за даними перепису 2001 року: Мова Чисельність, осіб Частка Українська 23 100,00 % Разом 23 100,00 %
Відомі люди Уродженці села — жертви репресій комуністичного режиму: Амборський Петро Степанович, 1914 р.; Білинська Іванна Антонівна, 1929 р.; Білинська Надія Петрівна, 1930 р.; Білинський Володимир Іванович, 1929 р.; Білинський Йосип Антонович, 1909 р.; Білинський Михайло Сильвестрович, 1920 р.; Білинський Нестор Антонович, 1919 р.; Драгомирецький Володимир Іванович, 1920 р.; Драгомирецький Володимир Костянтинович, 1922 р.; Драгомирецький Йосип Омелянович, 1922 р.; Драгомирецький Михайло Йосипович, 1891 р.; Крижанівський Михайло Йосипович, 1900 р.; Крушельницький Антон Михайлович, 1921 р.; Крушельницький Михайло Григорович, 1902 р.; Крушельницький Михайло Іванович, 1888 р.; Чайковський Йосип Іванович, 1902 р.
Уродженець села — інвалід Німецько-польської війни 1939 р. Кушицький Іван Степанович, 1909 р.
Мешканець села — інвалід Першої світової війни Олекса Рогатинський, 1896 р.
У Курдибанівці народився господарник В. Винницький.
Примітки
Лист Інституту української мови Національної академії наук України від 7.09.2009 р. Лист Rady Jezyka Polskiego przy Prezydium Polskiej Akademii Nauk № RJP-4/W/2011 dnia 05 stycznia 2011 roku. Документи Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Державний архів Львівської області, Ф. ф-1245, Самбірський музей товариства «Бойківщина», м. Самбір, оп. 2, спр. 24, Отчет председателя общества «Товариство руської шляхти в Галичині» и сведения, 4 февраля 1909, 6 арк. Державний архів Тернопільської області, «<Личное дело инвалида Рогатынского Александра, начато 1922, окончено 1925, на 17 листах».
Джерела
Захарчишин О., В. Уніят. Курдибанівка // Захарчишин О., Крушельницький М., Уніят В. Курдибанівка // Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга перша. http://www.reabit.org.ua/files/store/Ternopol.1.pdf — Тернопіль: Збруч, 2008. — С. 659–666. Сіреджук П. С. (Львів), Заселення Галицької землі в XIV—XVIII ст. / Український історичний журнал. — К., № 6 за листопад-грудень 1984 року. — С. 89. Члени Укр. Гал. Армії зі села Курдибанівки, пов. Бучач, що погибли в часі Визвольних змагань // Літопис Червоної Калини. — 1938. — Ч. ІХ. — С. 24. Шематизм греко-католицької єпархії Станіславської, деканату Чортківського: 1893 р. — С. 154., 1895 р. — С. 158., 1900 р. — С. 160., 1901 р. — С. 165., 1909 р. — С. 164., 1927 р. — С. 124. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego wojewódstwa ruskiego. — Kraków, 2007. — tom 15. . — S. 893. dr. Aleksander Tarnawski. Szlachta zagrodowa w Polsce południowo-wschodniej // Materiały do bibliografii. — Lwow, 1938. — S 45.
Посилання
Фото (.jpg) Фото