«Вірджи́нія», «Віргі́нія» () — перший великий панцерник флоту Конфедеративних Штатів Америки під час Громадянської Війни.
«Віргінія» була перебудована із захопленого жителями півдня парового фрегата USS Merrimack. Саме під цією, а не під даною йому жителями півдня, назвою цей панцерник фігурував у перших повідомленнях про сам корабель і у битві за його участі, які виходили від американського федерального уряду і розійшлися по всьому світу. Хоча згодом і стала відома справжня назва корабля, дана йому після перебудови, у багатьох джерелах (як американських, так і, наприклад, радянських) він фігурував саме під початковим позначенням — як «Меррімак».
Корабель брав участь у знаменитій битві на Гемптонському рейді, в ході якого завдав тяжкої шкоди дерев'яним кораблям жителів півночі, але був зупинений американським баштовим панцерником USS Monitor. Після безрезультатного бою обидва панцерника розійшлися, не зумівши завдати один одному значного збитку. Після цього «Віргінія» брала участь ще в декількох незначних операціях, але більше не зустрічалася з супротивником. У травні 1862 року, після того, як жителі півдня були змушені залишити Норфолк, «Віргінія» була знищена через неможливість евакуації.
Історія
Передумови Концепція захищених бронею кораблів існувала задовго до XIX століття, однак тільки з появою парового двигуна та великої кількості доступного заліза в XIX столітті це стало практично. Вирішальним чинником для появи панцирників стала гармата Пексана, яка уможливила настильну стрільбу вибуховими бомбами, що завдавали серйозних пошкоджень дерев'яним кораблям. Їхню руйнівну силу продемонструвала Синопська битва (1853), в якій російський флот розгромив турецький завдяки таким снарядам. Низка країн у 1850-ті почала розробляти броненосні кораблі, першими з яких стали франко-британські плавучі батареї, які в Кінбурнській битві (1855) довели здатність броні витримувати гарматний вогонь. Невдовзі розпочався розвиток морехідних панцирників: у Франції 1859 року спустили на воду Gloire, у Великій Британії 1860 року — HMS Warrior. Втім, попри бронювання, в іншому це були парові фрегати з вітрильним і гвинтовим рушіями. В США не вважали за потрібне будувати великий флот і станом на 1861 рік не мали жодного броненосця, бо на них не виділяли кошти.
Однією з головних передумов для появи «Вірджинії» став паровий фрегат USS Merrimack («Меррімак»). Будівництво корабля розпочалось 23 вересня 1854 року, 14 червня 1855 його спустили на воду. Корабель був озброєний двома 10-дюймовими обертовими гарматами, 24 9-дюймовими й 14 11-дюймовими гарматами Дальґрена. Під час нетривалої служби корабель погано себе показав: двигуни були слабкі й ненадійні, остійність була посередня, гвинт мав невдалу будову, а умови в невентильованому машинному відділенні були жахливі. Зрештою кораблю було наказано прибути до Норфолкської військової верфі, штат Вірджинія, для виведення в резерв і переобладнання, куди він прибув 16 лютого 1860 року.
Захоплення Норфолкської верфі
Норфолкська верф була провідним кораблебудівним підприємством. На початку квітня 1861 року політична напруга була надзвичайно висока й хоч Вірджинія на той час ще не вийшла зі складу США, загроза була серйозна й керівництво Флоту США намагалось контролювати ситуацію. Командувачу верфі було наказано навести лад на верфі й підготувати кораблі до бойових дій. Роботи з підготування верфі просувались занадто повільно через бездіяльність Макколі та суперечливі накази: з одного боку, потрібно було вберегти обладнання від можливого захоплення, а з іншого — від нього вимагали діяти обережно й не підбурювати персонал, серед якого було багато прихильників Конфедерації. З 11 квітня фахівці флоту ремонтували двигуни «Меррімака», щоб вивести його із загроженої верфі, 17 квітня він був готовий до відплиття, проте Макколі затримав його. Тим часом прихильники Конфедерації давались до провокацій на верфі, а ополчення поступово займало околиці підприємства. 18 квітня командування Флоту усвідомило серйозність ситуації й вирішило відрядити флаг-офіцера з сотнею морських піхотинців на для взяття верфі під контроль. 20 квітня, коли повстанці взяли , Макколі, не знавши про підкріплення, остаточно зневірився й наказав вірним підданим знищити кораблі й залишити верф. Прибувши близько 20:00, Полдінґ допоміг з руйнуванням обладнання. З усіх великих кораблів лише фрегат зміг вирватись з верфі, завантажений припасами, решту було спалено, зокрема «Меррімак», який вигорів до рівня мідної обшивки.
Операція Флоту США завершилась близько 6:15 21 квітня без бойових сутичок, пізніше того самого дня верф зайняли війська Конфедератів. Їх зустріли численні зруйновані будівлі та спалені кістяки кораблів, майже всю стрілецьку зброю було поламано, проте вціліло понад 1000 гармат, 110 тонн пороху та великі запаси матеріалів для кораблебудування. Цілком справними залишились сухий док і майстерні. Повстанці одразу почали освоювати та розчищати територію підприємства, а захоплені гармати почали постачати до берегових батарей на Сьюеллс-Пойнт і в інших містах регіону.
Проєктування та будівництво Конфедеративні Штати практично не мали власного флоту й потерпали від морської блокади з боку Союзу. Захоплення верфі з обладнанням дало змогу протиставити кораблям Союзу берегові батареї, а в перспективі — можливість будування власних кораблів для протистояння північанам. Міністр флоту Конфедерації Стівен Меллорі, який мав великий досвід у реформуванні флоту перед війною, усвідомлював важливість цього підприємства та потребу в інноваціях: зокрема, він вважав, що панування Союзу на морі могли б похитнути кораблі з металевою обшивкою та далекобійними нарізними гарматами. Відтак створення панцирника було першим пріоритетом, до якого Меллорі залучив провідних морських інженерів і металургійне підприємство у Ричмонді, Вірджинія.
Свої проєкти представили досвідчені інженери-офіцери Джон Мерсер Брук і . Портер розробляв свій проєкт ще з 1846 року, він був подібний до французьких і британських плавучих батарей у Кримській війні, проте Меллорі жадав отримати швидкий морехідний корабель, який він бачив у проєкті Брука, зрештою обравши його наприкінці червня 1861 року. Портер не заперечував і надалі працював над проєктом спільно з Бруком. Конструктори визнали, що створення проєкту з нуля зайняло б понад рік, тож потрібно було перевикористати машинерію «Меррімака». Невдовзі вони зрозуміли, що й перенести її до нового корпусу було б дуже важко. 24 червня інженери подали Меллорі звіт про те, що найкращим рішенням було би переробити залишки «Меррімака» на броненосець, що мало обійтись у 172 тисячі доларів. Меллорі одразу схвалив проєкт і призначив кількох виконавців: був адміністративним очільником верфі, Вільям Вільямсон завідував машинерією, Портер — процесом будівництва, Брук — бронюванням та озброєнням. Нечіткі межі між зонами відповідальності призвели до непорозумінь між Бруком і Портером, які обидва вважали корабель своїм проєктом.
Для будівництва корабля корпус колишнього «Меррімака» було зрізано до близько 90 см над ватерлінією, після чого Портер почав зводити батарейну палубу на висоті близько 60 см над ватерлінією. В серпні розпочалась робота над казематом, який після випробувань у жовтні 1861 року вкрили двома шарами катаних залізних плит по 5 см (2 дюйми) завтовшки кожна. Попри те, що корабель був готовий до обшиття бронею ще в листопаді, через повільний процес виробництва залізних плит воно затягнулось до 27 січня 1862 року. Спеціально для корабля до листопада Брук розробив методику виготовлення , як нових 6,4- і 7-дюймових, так і перероблення старих гладкоствольних, для яких також розробив вибухові й суцільні залізні снаряди — щоправда, останнім надавали низький пріоритет, оскільки не вважали союзні броненосці актуальною загрозою, до того ж проти них Меллорі бачив ефективнішим таран, який порівнював з багнетом піхотинця.
У процесі підготувань і пошуку екіпажу значну роль відігравав лейтенант , який до війни був фахівцем з озброєння у Флоті США та випробував гармати на «Меррімаку» за часів його служби. У жовтні він брав участь у випробуваннях броні майбутньої «Вірджинії», а в листопаді Меллорі призначив його командувачем корабля, головними завданнями якого були набрати екіпаж і підготувати корабель до плавання. Екіпаж був значною проблемою: якщо військово-морських офіцерів (значною мірою дезертирів з Флоту США) було повно, то досвідчених моряків на Півдні бракувало, тож набір моряків тривав дуже довго — до лютого 1862 року.
Будівництво корабля запізнилось на понад два місяці в порівнянні з планом. 17 лютого 1862 року корабель, незадовго до того названий CSS Virginia, було спущено на воду без жодних урочистих заходів.
Конструкція
Корпус
Корма була перероблена, щоб краще захищати від навісного вогню єдиний гвинт; для поліпшення мореплавства, в носовій частині «Віргінії» встановили V-подібний фальшборт.
Корпус броненосця був оригінальним дерев'яним корпусом «Меррімака», зрізаним на 60 см над ватерлінією біля корми та носу та 60 см нижче під казематом. Від парового фрегата він успадкував його машинерію, розміщення якої не змінювали. Довжина корпусу становила 80 метрів.
Каземат завдовжки 52 метри починався за 8,8 м від носа й завершувався за 20 метрів від корми. Його передній і задній кінці були заокруглені. Бічні стінки каземата були нахилені під кутом 36°, що сприяло рикошету снарядів, проте зробило внутрішній простір дуже обмеженим. Дах каземата був ґратчастим для вентиляції, на нього вели чотири люки, які мали також слугувати за стрілецькі позиції. На передній частині каземату було встановлено конічну рубку з амбразурами для огляду.
Броню каземата утворювали 10,2 см (4 дм) заліза та 61 см (24 дм) деревини різних видів, скріплені болтами. Передню й задню частини, де не було каземата, захищав броньовий пояс завтовшки 2,5 см, який простягався на 90 см нижче ватерлінії.
При нормальному завантаженні, весь основний корпус панцерника ховався під водою. Над поверхнею виступали тільки масивний каземат і фальшборт в носовій частині. Єдина труба «Віргінії» розташовувалася в центрі каземату. Конічної форми рубка рульового була змонтована в передній частині даху каземату і була, фактично, продовженням його стінок.
Повна водотоннажність «Віргінії» склала 4000 тонн, що майже на 800 тонн перевищувало водотоннажність колишнього «Меррімака». Довжина її становила 83,8 метра, ширина — 15,6 метрів, осадка — 6,4 метра.
За вказівкою Брука гвинт і стерно було дещо перебудовано для кращого захисту.
Озброєння Все артилерійське озброєння «Вірджинії» розташовувалося в захищеному бронею казематі на палубі. У кожній закругленій частині каземату було прорізано по три гарматні порти — один прямо по центральній лінії корабля, і по одному з кожного борту, спрямовані в сторони під кутом у 45 градусів від центральної лінії. Біля цих портів було встановлено по одній 178-міліметровій (7 дюймів) нарізній дульнозарядній , які завдяки поворотній установці могли використовувати всі три порти зі свого краю каземату.
Бортовий залп «Віргінії» складався з двох менших 163-міліметрових (6,4 дюйма) нарізних гармат Брука, і чотирьох трофейних 229-міліметрових гладкоствольних гармат Дальгрена. Останні були менш точні і далекобійні ніж нарізні гармати, але зате були більш надійні і прості в експлуатації. Додатково, на даху каземату «Віргінії» стояли дві легкі 12-фунтові гармати, призначені для стрільби картеччю по палубах ворожих кораблів.