Музикант (в іншому перекладі Музи́ка; ) — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана в проміжку з 28 листопада 1853 року по 14 січня 1854 року. Повість збереглася в чорновому варіанті й при житті автора не публікувалася, відтак вона допрацьовувалася іншими редакторами й ними ж публікувалася. У «Музиканті» Шевченко започаткував одну з головних тем своєї прозової творчості — тему трагічної долі кріпака-інтелігента, себто ворожість кріпосницького суспільства мистецтву.Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. — С. 118 — 125).
Історія написання Заслання до казахських степів стало для Шевченка віховим явищем, давалося в цій скудній, на людей та спілкування, невідомій землі він мав би втихомиритися та забутися. Але саме тут він спробував свій багатогранний талант, навмисно відійшовши від поезії, він заглиблюється в інші мистецькі проекти: грав та ставив драми, писав картини та завів щоденника, захопився прозоюта перекладами.
Дослідники відзначають, що в Новопетровському укріпленні Шевченко не напише жодного поетичного рядка, ймовірно, через надмірну увагу комендантів та приставів, що надто ним опікувалися«Опіка» та стосувалася заборони віршувати, хоча це було в перші роки, зі зміноюкомендантів така надмірна увага послабла. Проте в цей час він звертається до прози: протягом 1852—1857 років він створив близько 20 повістей російською мовою, з яких до сучасників дійшло лише 9: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Ці твори писані в автобіографічному стилі й розкривають чимало сторінок життєвого шляху їх автора: дитинство, навчання в Академії мистецтв, поїздки по Україні, роки заслання.
Передумови Навернення Шевченка до прози було зумовлене, передусім, забороною писати поетичні твори, і взагалі небезпека писати рідною мовою, навіть листи, так, принаймні, вважав Шевченко. Водночас необхідність висловитися, передати іншим свій життєвий досвід, виразити своє ставлення до пекучих суспільних проблем, і найболючішої з них — кріпацтва, проблеми, яка перебувала в епіцентрі тогочасного суспільного життя — таки змушувала автора шукати шляхи вираження. Шевченко сподівався на опублікування повістей — спочатку трьох, пізніше, можливо, й інших. Це створило б реальну можливість знову ввійти в суспільно-літературний процес, з якого поет був насильно вирваний на довгі роки і поза яким не мислив собі життя. Природно, що в підцензурних творах доводилося пом'якшувати гостроту соціальної критики, уникати прямих інвектив: читач самостійно мав зробити висновки із прочитаного.
Майже в усіх Шевченкових повістях, автор вдався до неочікуваного ходу: поява автобіографічного матеріалу, який ним вводиться асоціативно — поза фабулою твору і підкорений її розвиткові. В одних творах автобіографічний елемент служить вмотивуванню зустрічі автора-розповідача з оповідачем-персонажем, якому далі надається слово; в інших інколи особисті враження Шевченка виступають тлом дії. За матеріал для прози правили багаті життєві враження самого автора, те, що він бачив на власні очі, і, меншою мірою, те, що він чув.
Автобіографізм, мемуарність, фактографічність — характерні риси повістей Шевченка; вони пов'язані з традиціями російської та української прози 30 — 40-х років. Про деякі епізоди з життя письменника дізнаємося лише з повістей — це особливо стосується дитинства, навчання в Академії мистецтв та подорожей по Україні. Потрапило у повісті й чимало вражень із заслання. У той же час Шевченків автобіографізм — не абсолютний: автобіографічні епізоди включені в тканину розповіді, вони «працюють» на сюжет. Тому зустрічаємо домисел, неточності в деталях, хронологічні зміщення й перестановки тощо; для біографа це означає необхідність шукати документальні підтвердження або перехресні свідчення описаним у повістях подіям.
Насамкінець праця над повістями була засобом задовольнити творчий голод Шевченка-творця, дати роботу мозкові й, не меншою мірою, почуттям: згадуючи побачене й пережите, Шевченко ніби знову думкою линув у ті часи й ті місця, наново переживав і оцінював «колишнії случаї», на цілі години забуваючи своє безрадісне існуванняТ. Г. Шевченко. Біографія. (В. С. Бородін, Є. П. Кирилюк, В. Л. Смілянська, Є. С. Шабліовський, В. Є. Шубравський). Київ — «Наукова думка» — 1984.
Рукопис Повість «Музикант» вперше згадано у повідомленні Михайла Лазаревського про продаж рукописів російських повістей Шевченка — «Извещение о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке»: «Музыкант, 28 ноября (начата), 15 января 1854 г. (окончена), 10 лист. — 1/4 л.» (Основа. — 1862. — № 3. — С. 142). Сам шевченківський рукопис, чорновий автограф повісті «Музикант», знаходиться у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 1, № 94.
Рукопис на 39 аркушах паперу, за авторською нумерацією — на 20 складених удвоє аркушах (аркуш 20 (3-4) та частина аркуша 94 чисті). Як і в попередніх його прозових творах, впадає в око неоднорідний почерк. Ймовірно, він наймав переписувача, або ж коменданти, які прихильно ставилися до Шевченка (навчителя своїх дітей), відряджали йому «помічників». А різні відтінки чорного чорнила, папір кількох ґатунків свідчать, що автор працював над рукописом з перервами. Текст твору остаточно не викінчений: не уніфіковано імена деяких основних персонажів, в окремих реченнях не вистачає необхідних за змістом слів, іноді слово повторюється двічі, є випадки логічної і граматичної неузгодженості, пропуски складів, літер, деякі слова недописано тощо.
Відтоді Шевченкова повість подається за цим автографом. Пропуски заповнюються введенням редакторських кон'єктур у квадратних дужках, а імена персонажів уніфікуються, неузгодженості виправляються та уточнюються тими ж такими редакторами публікацій.
Автограф датований: на арк. 1(1) над текстом повісті Шевченко, очевидно, позначив початок роботи — «28 ноября», на останньому аркуші 202 — «15 генваря 1855» — її закінчення. Відтак дослідниками повість «Музикант» датується за автографом: 28 листопада 1854 — 15 січня 1855 р., Новопетровське укріплення.
Прототипи Центральна тема повісті «Музыкант» — трагедія кріпака-інтелігента, одна з головних тем прозової творчості Шевченка, водночас, вона типова для тогочасся. Гірка доля таланту з народу в кріпосницькому суспільстві була й особистою долею Шевченка та багатьох його товаришів-художників, — ця тема широко висвітлювалась у творах російських письменників — Олександра Радищева («Путешествие из Петербурга в Москву»), Вісаріона Бєлінського («Дмитрий Калинин»), Олексія Тимофєєва («Художник»), Василя. Наріжного («Мария»), Олександра. Герцена («Сорока-воровка», «Кто виноват?») та ін. Можна спостерегти збіги окремих мотивів і ситуацій у повістях «Музыкант» та «Именины» М. П. Павлова (1835). Як і Тарас Федорович у Шевченковому творі, головний герой повісті Павлова — кріпосний музикант, що боляче переживає своє принизливе становище у суспільстві; обидва герої покохали дівчину-дворянку; Тараса викупає з кріпацтва дрібний поміщик-хуторянин Антон Адамович, героя «Именин» також мав намір викупити знайомий поміщик.
Хоча, в своїх споминах Тарас Шевченко вказував, що черпав натхнення та фактаж із свого життя. І саме перебування у гостях на хуторі-фермі біля Прилук, на Полтавщині, під час роботи у «Київській археографічній комісії» закарбувалося йому, а пізніше стало призвідцем для написання повісті «Музикант». Відвідини поміщицького маєтку в селі Дігтярі, ферми Антона Адамовича, та знайомство з кріпосним музикантом Тарасом Федоровичем — спонукали автора оповісти свою інтерпретацію цієї історії життя. В повісті окрім життєвих доль яскраво змальовани й тогочасні устої на теренах України, зокрема Полтавщини: це і розповідь про напищений поміщицький бал, і опис етнографічного музею на фермі біля села Дигтярі, і розповідь про історика-етнографа Івана Максимовича. Шевченко називає конкретні села, в яких виникають події: Дигтярі, Сокирінці, Качанівка, називають майже власними іменами поміщиків-крепосників. І кожен тогочасний читач в образі Арновського легко міг впізнати дуже популярного мецената Василя Тарновського, власника Качанівки.
Друга сюжетна лінія повісті «Музыкант» — трагічна доля артистки Тарасевич. За змістом вона дуже близька до центральної частини «Сороки-воровки» Олександра Герцена. «Сорока-воровка» була надрукована в журналі «Современник» (1848. — № 2). Чи читав її Шевченко — невідомо. Можливо, обидва письменники в розробці сюжету про артистку виходили з одного джерела. В основу «Сороки-воровки» покладено реальну історію, про яку Герцену розповів актор Михайло Щепкін (йому присвячено повість). Вона мала місце в трупі власника кріпосного театру в Орлі графа Сергія Каменського(Герцен в воспоминаниях современников. — М., 1956. — С. 123). Розповідь про події в Орлі міг почути від Щепкіна і ШевченкоБагрий А. В. Шевченко в литературной обстановке // Известия Азербайджанского университета: Общественные науки. — [Баку], 1925. — Т. 2/3. — С. 124.
Сюжет та художні особливості Хоча Шевченко вважав майже всі свої прозові твори ще не завершеними, але дослідникам і сучасникам вони цікаві: реалізмом — як відзеркалення тогочасся, гострим соціальним спрямуванням — як виклик тогочасним устоям в суспільстві (зокрема кріпацтву, яке стримувало розвиток його).
Ідея та реалізм сюжетів Головна ідея повісті: показати, що страждання талановитих кріпаків — не поодиноке явище, а закономірність кріпосницької дійсності. Здається, що Шевченко не випадково назвав свого героя Тарасом. Сирота-кріпак виявився музикантом-віртуозом, скрипалем і віолончелістом. З великою майстерністю він виконує складні класичні твори Мендельсона, Шопена, Вебера, Белліні. У повісті йдеться, що його виконання високо оцінив великий Глінка. І в той же час герой повісті Тарас змушений, як і раніше, виконувати за столом обов'язки лакея.
Не менш трагічна виведена в цьому творі історія талановитої артистки-сироти Тарасевич, а її прізвище теж не випадково виведено від імені поета. Вона абсолютно безправна людина, хоча не кріпосна. Тарасевич отримала виховання в «благородному» пансіоні, вона дуже начитана, освічена, прекрасна співачка. У повісті Тарасевич виконує арію Людмили з опери «Руслан і Людмила» під акомпанемент самого автора, її спів Глінка і художник В. Штернберг високо оцінюють. Але потрапити на петербурзьку сцену їй так і не вдається. Тарасевич вмирає в лікарні під ім'ям «кріпосної дівки» поміщика Арновського.
Шевченко надзвичайно сміливо розкриває всі виразки кріпацтва, весь суспільний лад, який допускав подібні потворні явища. Герой повісті «Музикант» говорить в одному листі: «О, якби я мав велике мистецтво писати! Я написав би величезну книгу про мерзоти, що відбуваються в селі Качанівці. Не пам'ятаю, в який саме книзі я вичитав такий вислів, — що якщо ми бачимо негідника і не показуємо на нього пальцями, то і ми майже такі ж негідники». Як і Шевченко, який саме своїм словом (своєю творчістю, зокрема повістями)) вказував на ганебні сторони суспільства, він не побоявся розкрити справжнє обличчя мецената Тарновського, який приймав у себе Гоголя, Глінку, Максимовича, Маркевича і багатьох інших діячів літератури і мистецтва, залишаючись при цьому переконаним поміщиком-кріпосником.
Композиція Композиційно повість «Музикант» має форму подорожніх нотаток автора, який за дорученням Київської археографічної комісії описує в селах історичні пам'ятники. Мемуарні елементи в повісті органічно співіснують з елементами епістолярного жанру та нарису.
Спогади Шевченка подаються у формі листів кріпосного музиканта Тараса Федоровича і спогадів іншого персонажа твору Івана Максимовича.