Джа́лло або жовтий фільм (від — «жовтий») — жанровий різновид італійських фільмів жахів () про вбивства, що містять складові слешера, трилера, психологічного горору, сексплуатації та, рідше, надприродне .
Цей особливий стиль італійських детективних фільмів жахів і трилерів зазвичай поєднує в собі обставини і напругу трилера з елементами фантастики жахів (як-то насилля слешера) і еротики (подібно до французького жанру ) та часто зображує таємничого вбивцю, особа і мотиви якого не розкривається аж до заключного акту фільму (прийом саспенсу). Жанр розвинувся в середині-кінці 1960-х років, досяг піку популярності в 1970-х роках і згодом занепав у комерційному кіновиробництві протягом наступних кількох десятиліть. Джалло був попередником пізнішого американського жанру слешерів і мав значний вплив на становлення останнього.
Витоки жанру В італійському письменстві джалло — це жанр роману, що включає будь-який літературний жанр, пов'язаний з криміналом і таємницями, з усіма його піджанрами, як-то кримінальна фантастика, детектив, загадкове вбивство або трилер-жахи.
Термін giallo («жовтий») походить від серії детективно-кримінальних романів під назвою Il Giallo Mondadori («Жовтий Мондадорі»), виданих найбільшим італійським видавництвом 1929 року, отримавши назву завдяки фірмовому жовтому тлу книжкових оправ. Серія складалася майже виключно з італійських перекладів детективних романів британських й американських письменників, серед яких Аґата Крісті, Еллері Квін, Едґар Воллес, Ед Макбейн, Рекс Стаут, Едґар Аллан По, Реймонд Чандлер тощо.
Успіх романів джалло, виданих у дешевих м'яких обкладинках, незабаром почав привертати увагу інших італійських видавництв, видаючи свої серії та наслідуючи жовті обкладинки. Популярність цих книжкових серій зрештою зробила слово giallo в італійській мові синонімом детективного роману. У розмовній мові і засобах масової інформації в Італії це також стало висловом для загадкових чи нерозкритих справ.
Особливості Є сумішшю фільму жаху і детективу. Від першого він перейняв атмосферу дії, від другого — сюжетну модель, де особа вбивці з'ясовується лише на останніх хвилинах фільму. Незмінною ознакою піджанру є маніяк, чиї дії, зовні ірраціональні, все ж мають в основі певну логіку. Жанрові канони були задані у стрічці Маріо Бава (1964). Вже за рік , Ріккардо Фреда та Лучіо Фульчі відзняли свої аналогічні стрічки, остаточно ж затвердив новий жанр Даріо Ардженто, чий (1969) став найкасовішим фільмом року в Італії. Завдяки праці художників-декораторів і гримерів ці фільми виявилися більш кривавими та лякаючими за стрічки США. Кращі джалло поєднують граничну жорстокість з естетикою абсурдизму.
Найвідомішими режисерами італійських жахів, окрім класиків, є зокрема , , тощо.
Музика Музика є однією з ключових складових унікального характеру жанру. Критик Мейтленд Макдон описує стрічку «Насичено-червоний» (1975) як «приголомшливий вісцеральний досвід… в рівній мірі візуальний… і слуховий». Письменниця Енн Біллсон висловлює: «Звучання джалло типово є п'янкою сумішшю заводної лаунж-музики, нервових дисонансів і свого роду заспокійливого ліризму, яке суперечить тому, як, по суті, воно супроводжує, скажімо, уповільнене обезголовлення»; як приклад вона наводить музику Енніо Морріконе до фільму «Чотири сірі оксамитові мухи» 1971 року. До багатьох відомих саундтреків джалло включають праці інструменталіста , його вокальний гурт «I Cantori Moderni» та безсловесні жіночі вокали, часто у виконанні або . Канонічною стала також музика для фільму «Усі відтінки темряви» (1972). Серед відомих композиторів — Морріконе, Ніколаі та італійський гурт Goblin. Серед інших важливих композиторів, відомих своєю роботою над фільмами джалло, — П'єро Умільяні (музика для «П'ять ляльок для серпневого місяця»), Ріц Ортолані («Дівчина в жовтій піжамі»), Нора Орланді («Дивний порок синьйори Ворд»), Стельвіо Кіпріяні («Ігуана з вогненним язиком») та Фабіо Фріцці («Сім нот у темряві»).
Історичне тло і розвиток кіножанру Першим джалло-романом, адаптованим для кіно, став , знятий 1943 року Лукіно Вісконті під назвою «Одержимість» (). Хоча фільм технічно став першою кіноадаптацією до серії джалло від Мондадорі, його неореалістичний стиль суттєво відрізнявся від стилізованого насильства, якого набудуть наступні стрічки. Наразі «Одержимість» визнано важливою віхою в історії неореалістичного кінематографа, але спершу стрічку було засуджено фашистським урядом і ще майже 20 років по тому не з'являлося нових кіноадаптацій у стилі джалло.
Крім літературної традиції джалло-романів, ранні джалло-фільми також підпали під вплив німецьких фільмів «кримі» (, скорочення від Kriminalfilm) початку 1960-х років. Ці чорно-білі детективи, виробництва датсько-німецької студії «Rialto Film» та засновані на оповіданнях Едґара Воллеса, зазвичай включали загадкові сюжети-головоломки з пошуками замаскованого винуватця злочину. Дані стрічки визначили перші ключові риси для майбутніх, але вони не містили в собі ті надмірні стилізацію і жорстокість, які згодом стали питомими рисами італійських джалло.
Також висловлено припущення про можливий вплив шведського режисера Арне Маттссона, зокрема його фільму 1958 року «Манекен у червоному». Попри те, що фільм має стилістичні та сюжетні подібності з пізнішими фільмами жанру джалло (особливо у використанні кольору і сюжету з кількома вбивствами), немає прямих доказів того, що пізніші італійські режисери бачили цей фільм.
Першим «справжнім» фільмом жанру джалло зазвичай вважається «Дівчина, що знала надто багато» (1963) Маріо Бави. Його назва аллюдує на класичний фільм Альфреда Гічкока «Людина, що знала надто багато» (1934, перезнято Гічкоком 1956 року), підкреслюючи ранній зв'язок між джалло та англо-американськими кримінальними історіями. Попри те, що знятий у чорно-білому стилі і позбавлений запеклого насильства і сексуальності, які стали питомими рисами пізніх джалло, фільму приписують створення основної структури жанру: у ньому молода американська туристка в Римі стає свідком вбивства, її свідчення нехтуються владою та їй належить самій спробувати розкрити особистість убивці. Бава черпав натхнення з традиції німецьких Krimis, а також зі стилю Гічкока, на що вказує власне назва стрічки, а у свою чергу структура фільму послужила основним макетом для багатьох майбутніх джалло.
Наступного року після «Дівчата, яка знала занадто багато» Маріо Бава випустив стильний і значущий для жанру фільм «Шість жінок для вбивці» (1964). Він вніс кілька елементів, які стали клішем для жанру: замаскований переслідувач із блискучою зброєю та в чорних рукавичках, що жорстоко вбиває ряд гламурних моделей. Хоча фільм тоді не приніс фінансового успіху, введені ним прийоми (зокрема знаменитий убивця в рукавичках, провокаційна сексуальність і сміливе використання кольору) стали канонічними для цього жанру. Lucas, Tim. Blood and Black Lace DVD, Image Entertainment, 2005, liner notes. ASIN: B000BB1926
У наступні кілька років вийшло кілька фільмів з такою же тематикою криміналу і трилера, включаючи ранні роботи режисерів (Nude… si muore, 1968), («Солодке тіло Дебори», 1968), («Оргазм», «Така мила… Така розпусна», 1969; «Параноя», 1970), Ріккардо Фреда («Дволикий», 1969) і Лучо Фульчі («Одна поверх іншої», 1969); всі вони згодом стали важливими творчими рушіями в жанрі, що поставав. Але саме перший повнометражний фільм Даріо Ардженто 1970 року перетворив джалло на великий культурний феномен. Його стрічка , який відображає явний вплив «Шість жінок для вбивці», представив новий рівень стильового насилля і напруги, що допомогло перевизначити жанр. Фільм мав значні касові збори та набув широкого поширення. Його успіх викликав божевільний попит на італійські фільми зі стильними, жорстокими і сексуально провокаційними сюжетами вбивств, по суті закріпивши жанр у суспільній свідомості. Сам Ардженто зняв іще три стрічки за наступні п'ять років. 1996 року режисер писав:
«Немає сумніву, що Маріо Бава започаткував „спаґеті-трилери“, [але] Ардженто надав їм потужного поштовху, поворотний момент, новий стиль… „нове вбрання“. Маріо постарів, а Даріо зробив це своїм власним жанром… це відбилося на жанровому кіно, яке завдяки Даріо отримало нове життя.»
Успіх фільму «Птах з кришталевим оперенням» впровадив десятиліття, в якому вироблялося безліч джалло щорічно. У колах англомовного кінематографа термін «giallo» поступово став синонімом виразного, театрального і стилізованого візуального елемента.
Фільмографія
1960-ті роки Дівчина, що знала надто багато (Маріо Бава, 1963; ) Шість жінок для вбивці (Маріо Бава, 1964; ) Чудовисько Лондон-Сіті (Едвін Збонек, 1964) — німецький krimi-фільм, що передував італійському стилю «giallo». Монстр Венеції (Діно Тавелла, 1965; ) Лібідо (Ернесто Ґастальді, 1965; ) Жінка озера (Луїджі Баццоні і Франко Росселліні, 1965; ) Ночі насилля (Роберто Маурі, 1965; ) Третє око (Міно Ґуерріні, 1966; ) A… означає Асасин (Анджело Доріґо, 1966; ) Лезо в тілі (Еліо Скардамалья, 1966; ) Убивство за домовленістю (Міно Ґуерріні, 1966; )Luther-Smith, Adrian (1999). Blood and Black Lace: The Definitive Guide to Italian Sex and Horror Movies. Stray Cat Publishing Ltd. p. 30 Убивця з шовковою хусткою (Адріан Говен, 1966; ), Ельга Ліне у головній роліSimone Petricci. Il Cinema E Siena: La Storia, I Protagonisti, Le Opere. Manent, 1997. Безликий вбивця (Анджело Доріґо, 1967; ), з Жанін Рено у головній ролі Засапавшись (Тінто Брасс, 1967; ) Солодке тіло Дебори (Ромоло Ґуеррієрі, 1968; ) Смерть знесла яйце (Джуліо Квесті, 1968; ) Тихе заміське місце (Еліо Петрі, 1968; ) Молодий, злий і дикий (Антоніо Марґеріті, 1968; ) У вбивці руки чисті (Вітторіо Сіндоні, 1968; ) Пізніше, Клере, пізніше… (Брунелло Ронді, 1968; ), Жанін Рено у головній ролі Смерть не має статі (Массімо Далламано, 1968; ) (Джанфранко Бальданелло, 1969) Інтеробанґ (Джул'яно Біяґетті, 1969; ) Доволі складна дівчина (Даміяно Даміяні, 1969; ), Флорінда Болкан у головній ролі Така мила… Така розпусна (Умберто Ленці, 1969; ) Лялька сатани (Ферруччо Казапінта, 1969; ) Ненаситні жінки (Альберто Де Мартіно, 1969; ) Одна поверх іншої (Лучо Фульчі, 1969; ) Сурми апокаліпсису (Хуліо Бухс, 1969; ); Бретт Голсі і Марілу Толо в головних ролях Дім, що кричав (, 1969; )Binion, Cavett. «The House That Screamed». Allmovie. Macrovision. Retrieved June 29, 2009. Блондинка – приманка для вбивці (Гаральд Філіпп, 1969; , ), також «Смерть стукає двічі» Дволикий (Ріккардо Фреда, 1969; ) Подорож у порожнечу (Хав'єр Сето, 1969; ) Оргазм (Умберто Ленці, 1969), випущено у США як «Параноя»
1970-ті роки Птах із кришталевим пір'ям (Даріо Ардженто, 1970; ) Червона мітка божевілля (Маріо Бава, 1970; ) Параноя (Умберто Ленці, 1970; ), випущено в США як «Тихе місце для вбивства» () П'ять ляльок для серпневого місяця (Маріо Бава, 1970; ) Смерть настала минулої ночі (Дуччо Тессарі, 1970; ) Валіза для трупа (Альфонсо Брешія, 1970) або «Твоє солодке тіло для вбивства» () Твої руки на моєму тілі (Брунелло Ронді, 1970; )Luca Rea. I colori del buio: il cinema thrilling italiano dal 1930 al 1979. I. Molino, 1999. Заборонені світлини хорошої пані (Лучано Ерколі, 1970; ) Заріжте відгодоване теля і запечіть його (Сальваторе Сампері, 1970; ) Між складок плоті (Серджо Берґондзеллі, 1970; ) Сольний концерт для пістолета (Мікеле Лупо, 1970; ) Чоловік із крижаними очима (Альберто Де Мартіно, 1971; ) Ящірка в жіночій шкурі (Лучо Фульчі, 1971; ) Чорний день для овна (Луїджі Баццоні, 1971; ) Бездоганне місце для вбивства (Умберто Ленці, 1971; ) Дивний порок синьйори Ворд (Серджо Мартіно, 1971; )Notebook Soundtrack Mix #10: The Black Belly of Giallo on Notebook|MUBI Хвіст скорпіона (Серджо Мартіно, 1971; ) Чорночеревий тарантул (Паоло Кавара, 1971; ) Дев'ятихвостий кіт (Даріо Ардженто, 1971; ) Метелик із закривавленими крилами (Дуччо Тессарі, 1971; ) Чотири сірі оксамитові мухи (Даріо Ардженто, 1971; ) …після чого вбиває самця і пожирає його (Хосе Антоніо Н'євес Конде, 1971; ), також відоме як «Марта»