Вірмено-грузинська війна — швидкоплинний збройний конфлікт між Демократичною Республікою Вірменія та Грузинською Демократичною Республікою, що утворилися в Закавказзі після розпаду Російської імперії, за прикордонні території обох республік Лорі і Квемо Картлі на Вірменському нагір'ї.
Передумови
Політична обстановка У березні 1918 року радянська Росія підписала Берестейський мир у відповідності до положень якого Османська імперія повертала собі території, якими поступилась Російській імперії після війни 1877—1878 року. Однак, на той час ці землі не були вже під юрисдикцією Росії, ними колегіально управляв Закавказький сейм, куди входили грузинські, вірменські та азербайджанські депутати. У березні-квітні 1918 року на Трапезундських переговорах між представниками Закавказького Сейму та Османською імперією, які проходили в османському місті Трабзон, була спроба вирішити нагальні проблеми та в мирний спосіб врегулювати територіальні суперечки, що виникли між сторонами конфлікту після завершення Першої світової війни та розпаду Російської імперії. Однак, турецьке командування, незадовільне ходом ведення переговорів, розпочало військові дії.
1 квітня турки без бою зайняли Батум, захопивши в полон частину грузинських військ, що його обороняли. Стало відомо, що до турків приєднались мусульмани Аджарії та Ахалцихе. Грузинські частини були змушені під тиском регулярної турецької армії відступати, навіть коли турки зайняли грузинські території — Гурію й Озургеті — та вийшли на підступи до Карсу.
Тоді Грузія і Вірменія звернулись про допомогу до Німеччини: союзника Туреччини. Німці наказали союзній Туреччині визнати незалежними державами. Врешті-решт під тиском загрози знищення слабкої незалежності влада усіх трьох закавказьких республік сіла за стіл переговорів та 4 червня 1918 року Грузія, Вірменія й Азербайджан підписали Батумську угоду. За положеннями мирного договору Туреччині, крім Карської, Батумської областей та Ардаганского округу, відходили: від Грузії Ахалкалакський повіт і частина Ахалцихського повіту; від Вірменії Сурмалінський повіт і частини Александропольського, Шарурського, Ечміадзинського і Ериванського повітів. Турецькі війська отримали право безперешкодних залізничних перевезень.
Загострення Але, восени 1918 року, після програшу у війні та капітуляції Німеччини на Західному фронті, Османська імперія відступила з частини окупованих нею територій. 18 жовтня 1918 року вірменські війська негайно відреагували на зміну ситуації, взявши під контроль південну частину Лорі. Не зустрівши опору з боку грузинських військ вони продовжили просування на північ.
18 жовтня сталась перша збройна сутичка між вірменськими та грузинськими підрозділами за залізничну станцію Кобер поблизу сучасного ТуманянаИз истории армяно-грузинских взаимоотноошений. 1918 год: пограничный конфликт; переговоры; война; соглашение. (Тифлис, 1919). На допомогу місцевій прикордонній стражі прибули два бронепотяги та підрозділ у 250 бійців, що примусили вірмен відступити від Кобера. 25-27 жовтня зав'язались епізодичні сутички між протиборчими сторонами. Але, вже 27 жовтня вірменська сторона відвела свої війська з двох захоплених сіл та відступила на південь.
Спроби врегулювання Після колапсу Османської імперії та відведення її військ з Південного Кавказу в прикордонних областях регіону утворився «вакуум влади». Спроби Грузії врегулювати спірні моменти стосовно кордонів результатів не дали. Організована в листопаді 1918 року в Тіфлісі конференція зокрема порушувала питання делімітацію границь. Однак, якщо грузинська сторона наполягала на тому, що розмежування кордонів повинно проходити на основі старих рубежів, по кордонах губерній Російської імперії, то вірменська сторона відстоювала думку, що кордони мають пролягати за принципами етнічної композиції регіону або за історичними традиціями між цими двома державами. Тіфліська конференція мала розпочатися 10 листопада, проте, на ній були присутні тільки офіційні делегації Азербайджанської Демократичної Республіки та Республіки Горців Кавказу. Вірменський уряд неодноразово інформував про обставини свого неприбуття на переговори, мотивуючи ці різними причинами, і грузинська сторона декілька разів переносила обговорення цих важливих питань. 5 грудня грузинська місія на чолі з Симоном Мдівані виїхала з Єревана.
Збройний конфлікт
Перші бої 5 грудня 1918 року в селі Узунлар (зараз Одзун, де знаходиться монастир Одзун) роздратований натовп вірменських селян напав на солдатів, у результаті сутички загинув грузинський солдат. Потім вірмени оточили гарнізон у селі, взяли його в полон і роззброїли. Грузини наполягали на тому, що серед натовпу були перевдягнуті вірменські солдати 4-го піхотного полку, які спровокували конфлікт і бійку. З боку вірменської сторони лунали звинувачення, що грузинські солдати вели себе нахабно стосовно селян і були винні в розпалюванні сутички.
9 грудня грузинський генерал В.Цулукідзе відправив в Узунлар озброєний загін з 200 вояків для придушення протесту. Загін наткнувся на великі сили регулярної вірменської армії і відступив до Санаїна. Цулукідзе не знав, що війна вже почалася. Він запросив із Тбілісі одну роту, а тим часом вірменська армія чисельністю близько 4 000 осіб оточила Санаїн і почала обстріл міста.
Одночасно вірменська армія підійшла до Алаверді і зайняла висоти навколо міста. Вірмени пошкодили залізницю між Алаверді та Санаїном, заблокувавши в Санаїні грузинський бронепотяг. Грузинські загони в Санаїні і Алаверді виявилися фактично оточені переважаючими силами противника.
В.Цулукідзе під прикриттям артилерійського вогню заблокованого бронепотягу під тиском вірменських військ відступив до Алаверді. 12 грудня до району боїв підійшли грузинські формування, які влаштували оборону на висотах, що панують над Алаверді. Разом з цим, близько 60 грузинських солдатів залишались заблокованими між двох сіл і тримали кругову оборону. Грузинська армія спробувала врятувати оточений у Санаїні загін, але спроба зірвалася. Загін з 60 чоловіків продовжував утримувати Санаїн, а основні сили, 600 чоловіків за підтримки декількох гармат та мінометів, трималися в Алаверді. Санаїнський бронепотяг був втрачений. В.Цулукідзе зрозумів, що не зможе втриматися при співвідношенні сил 1:7 і 14 числа вирішив прориватися в Садахло.
Поступово ситуація по всій лінії протистояння сторін загострювалась: незабаром утворились ще дві зони бойових дій: одна — в районі Воронцовка — Прівольноє, друга — ще західніше — в Ахалкалакському повіті.
Вірменський наступ 12-14 грудня в трикутнику Олександрівка-Воронцовка-Прівольноє розгорнулися важкі і кровопролитні бої між грузинськими прикордонниками і вірменськими військам, що вторглися з двох сторін через Кам'янку (з району сіл Джелал-Огли і Котур-Булаг). Парадоксально, але вже після початку активних бойових дій, 12 грудня, гвардійська частина з Воронцівки була відкликана в Тифліс для участі у військовому параді на честь 1-ї річниці Національної гвардії. Головною ударною силою вірмен в напрямку Воронцівки і Привільного був 5-й вірменський стрілецький полк під командуванням полковника Тер-Нікогосова. До нього були додані загони з місцевого населення, і невдовзі вірменське угруповання нараховувало понад 6 500 воїнів регулярних військ та декілька тисяч озброєних вояків місцевого ополчення.
Вранці 14 грудня силами близько 500—600 багнетів з двох напрямків розпочався штурм села Воронцовка. Завзятий бій йшов протягом декількох годин. Грузинська артилерія вела вогонь впритул, але наступаючі вірменські війська отримали підкріплення у вигляді кавалерійської частини, і грузинські війська, втративши понад 100 осіб загиблими, почали відходити. Однак бронепотяг, який прикривав відступ, зазнав аварії між станціями Ахпат і Ахтала і загін, що знаходився в ньому був змушений у пішому строю з боєм пробиватися до Ахтали. У Ахтале, де цей загін протягом трьох днів тримав оборону, до нього приєдналися цивільні біженці — персонал залізничних станцій Алаверді, Санаїн і Ахпат із сім'ями.
До вечора 14 грудня вірменські війська опанували майже усі населені пункти в трикутнику Олександрівка-Воронцовка-Прівольноє, зокрема Санаїн і Алаверді. Лівий фланг вірменської армії під командуванням полковників Ніколосова та Королькова широким маневром обійшли війська противника, оточили грузинські частини в Айрумі й 18 грудня опанували місто. В ході дводенного бою за Айрум частини 5-го і 6-го грузинських полків, втративши понад п'ятсот чоловіків убитими, пораненими і полоненими, а також кинувши напризволяще 25 кулеметів і 2 гармати, ледве вирвалися з оточення.
До вечора 19 грудня залишки грузинських військ на цьому напрямку відійшли до Катаріненфельду, а вірменські авангарди, котрі їх переслідували досягли річки Машавера.
18 грудня в Грузії оголошена загальна мобілізація. Того ж дня зведений загін генерала В.Цулукідзе (близько 200 чоловіків, не рахуючи хворих і поранених) закріпився на передгір'ях навколо села і станції Садахло, де перейшов до позиційної оборони. Невдовзі станція була атакована вірменськими силами, але безуспішно. Після першого невдалого штурму Садахло вірменські частини обійшли його з флангу і вранці 19 грудня увійшли в Шулавері. В Шулавері і навколишніх вірменських селах була оголошена мобілізація всіх чоловіків призовного віку для проведення нової атаки на станцію Садахло. 20 грудня після артилерійської підготовки вірмени перейшли в наступ, зайнявши залізничну станцію Ашага-Сераль і, в такій спосіб відрізали Садахло від Тіфліса. 22 грудня була проведена ще одна атака: вірменські частини увійшли в Садахло, але були вибиті грузинської піхотою і бронепотягом.
23 грудня Цулукідзе приймає рішення з боєм пробиватися на північ. За допомогою вогню артилерії і бронепотягу, його загону вдається прорвати кільце і вийти на лінію Байтало — Улашло — Качагані. До цього моменту вірменські війська в Борчалу впритул підійшли до річки Храмі, яку уряд Демократичної Республіки Вірменія вважав кордоном Вірменії. У Ахалкалакському ж повіті війська сторін розташовувалися уздовж розмежувальної лінії, на якій наполягала Грузія (уздовж адміністративного кордону Тіфліської і Еріванської губерній).
Положення для грузинської армії на фронті було катастрофічне, вірменські збройні сили протягом двох тижнів військових дій захопили в полон до 1 000 грузинських солдатів і до 100 офіцерів, захоплено було в вигляді трофеїв: 3 броньованих потяги, 16 гармат, 35 кулеметів, понад десятка потягів, сотні вагонів тощо.
Катаріненфельдський бій У другій половині грудня одночасно з проведеними в Тифлісі і Каракліс переговорами про мир в районі німецької колонії Катаріненфельд точилися запеклі бої. У самому Катаріненфельді знаходився підрозділ грузинської Національної гвардії. А південніше за них у селі Болнісі-Хачен розташовувалися вірменські війська, а також озброєні повстанці з числа місцевих вірмен. І хоча цей напрямок не було головним, але тим не менш, вірменські частини на цьому напрямку становили загрозу столиці Грузії. Таким чином, Катаріненфельд ставав стратегічно важливим пунктом на шляху вірменських частин у бік Тифліса.