Голокост у Білій Церкві — масове знищення єврейського населення міста Біла Церква під час Другої світової війни. Одним із відомих епізодів цієї трагедії є розстріл дітей у серпні 1941 року. Опис Якщо на заході України фізичне винищення євреїв було відтерміноване, то у центральній частині України воно було здійснене майже відразу після окупації. Типовим прикладом реалізації нацистської політики стала діяльність окупаційних органів у Білій Церкві, куди частини Вермахту ввійшли вже 16 липня 1941 р.
5 серпня на вулицях міста було розклеєно наказ № 4 управління бургомістра: «Пропонується всім євреям зрістом (так у тексті. – С. Б.) від 12 років, чоловікам та жінкам, які проживають в м. Біла Церква та околицях Заріччя, Роток, Олександрія з’явитись 6/VIII ц.р. о 8 ранку в управління бургомістра для реєстрації. Ухиляння від реєстрації буде каратись за законом воєнного часу. Бургомістр»
Ймовірно, текст наказу переклали з німецької мови або його написав етнічний німець. На це вказує використаний для позначення віку термін «зріст». Проте бургомістрат, який утворили за три дні до виходу цього наказу, не мав права приймати подібні рішення самостійно. Це була сфера компетенції польової жандармерії. Начальник білоцерківської поліції в період з листопада 1941 по березень 1943 рр. М. Томасевич так змальовував ці події: «Зареєстровані розділились на групи на чолі зі старостами, які відповідали своїм життям за наявний склад і лояльну поведінку окремих осіб. Зареєстровані повинні були носити на рукавах розпізнавальні знаки у вигляді зірок (гексаграма Давида. – С. Б.) і виходити щоденно на лісозаготівельні та інші роботи, не отримуючи за це ніяких харчів. Групи євреїв, направлених на роботу, загалом нараховували близько 300 осіб»
Позбавлення євреїв із перших днів окупації будь-яких громадянських прав, котрими в обмеженому обсязі продовжували користуватися інші категорії населення, шокувала більшість людей та породила сум’яття в головах чиновників щойно сформованої місцевої влади.Завідувач Узинського районного відділу громадських справ двічі звертався до відділу громадських справ у Білій Церкві з питання, чи можна реєструвати міжнаціональні шлюби.
Реєстрацію євреїв Білої Церкви здійснював секретар поліції Д. Колоніус. Основним завданням цього посадовця була обробка матеріалів та складання списків для ліквідації представників місцевого партійно-радянського активу та євреїв.
Начальник поліції М. Томасевич характеризував його як «жорстокого садиста», «противника радянської влади», адже в минулому Д. Колоніус був репресований, відбував покарання. Убивства мали місце вже з початку окупації. Так, О. Гончаренко цитує документ про розстріл чотирьох євреїв у дворі будинку №4 по вул. Торговій. За наказом німців їх стратив місцевий поліцейський. Він же, будучи напідпитку, розповів знайомому про власну участь у розстрілі «комуністів і євреїв» у лісі за передмістям Заріччя. Люди були доставлені сюди вантажівкою. Отримавши автомат, поліцай розстріляв три групи євреїв. У паузах між розстрілами він уживав спиртне. Після цього жертви «кожної ночі снилися йому»
Ще до середини серпня 1941 р. було розстріляно групу з 20–30 євреїв у складських приміщеннях Білоцерківського райунівермагу (БРУМ). Розстрілювали німці, але, за свідченнями М. Томасевича, участь в акції брали троє поліцейських на чолі з тодішнім начальником поліції Єльшиним. Присутнім був комендант поліції, походженням із німців-колоністів, який, за чутками, довго жив у Німеччині, був членом німецької компартії, але, незважаючи на це, користувався необмеженою довірою в командування польової жандармерії. Підготовка та самі розстріли ніколи не обходилися без його участі. Саме у цієї людини були ключі від приміщення, де утримувалися ув’язнені. Один із поліцейських, який брав участь у розстрілі цієї групи євреїв, розповідав, що коли він готувався до «акції», одна з приречених жінок звернулася до нього українською:
«Що ви робите, чи є у вас серце? Ну, пам’ятайте, що ви нами розчиняєте, але ми вами замісимо».
Масові розстріли відбулися 19–20 та 22 серпня 1941 р. з прибуттям до Білої Церкви представників айнзатцгрупи «С». Ці підрозділи було створено поліцією безпеки та СД ще до війни з Радянським Союзом. Кожна група складалася з чотирьох–шести зондеркоманд. Порівняно нечисленні формування фахових убивць спромоглися за перші шість місяців війни знищити майже 500 тис. осіб, насамперед євреїв, а також українців, росіян, білорусів, ромів та ін. Із чотирьох айнзатцгруп, що мали гарантувати «політичну безпеку» на території воєнних дій та в тилу, дві («С» і «D») діяли на території України. Страти відбувалися майже в кожному українському місті. Відомо не менше 250 місць масових розстрілів. У Білій Церкві це був так званий Сьомий майданчик. До війни тут розквартировувалася військова частина. Приречених змушували зняти одяг, ставили на краю виритої ями і холоднокровно розстрілювали. І так поступово яма наповнювалася людськими тілами. Ще одним місцем масових страт став Третій майданчик. Про інше місце розстрілів розповів затриманий у листопаді 1944 р. поліцейський Є. Шевченко. Він свідчив, що наприкінці серпня 1941 р. біля управління бургомістра під виглядом залучення до прибирання вулиць міста зібрали понад 700 євреїв, серед яких були жінки, діти, люди похилого віку. Їх оточили двадцятеро поліцейських і повели на Третій майданчик. Місце розстрілу розташовувалося за міським базаром. Страті підлягали всі євреї незалежно від віку. У 1988 р. у США побачила світ книга трьох німців – журналіста Ернста Клеє, юриста Віллі Дрессена та історика Фолкера Райсса «Старі добрі часи: Голокост очима учасників та очевидців» («The Good Old Days: The Holocaust as Seen by its Perpetrators and Bystanders»). Назву обрали не випадково – так лірично охрестив свій особистий фотоальбом комендант Треблінки Курт Франц. О. Ярмола переклав спогади німецького офіцера про розстріли в Білій Церкві в перші місяці окупації, уміщені на сторінках цього видання. Імовірно, ці страти відбувалися на Третьому майданчику. Офіцер описував події середини – кінця серпня 1941 р. Його підрозділ розміщувався в будівлі сільськогосподарського інституту (в тексті: «інститут генетики». – С. Б.). Третій майданчик був неподалік. Ідеться про територію, огороджену муром із високими ґратчастими воротами на вході. Саме так зовні й виглядав Третій майданчик. Згадуваний вище поліцейський Є. Шевченко свідчив, що тут у цей період відбувся масовий розстріл.
Німецький офіцер так описав процедуру страти: «Я бачив, що перед глибокою ямою приблизно 9 дівчат або жінок стояли на колінах. Вони були обличчям до ями. Інші 9 дівчат чекали перед будинком. Мене особливо вразили спокій і дисципліна цих людей. Позаду дівчат, які стояли навколішки перед ямою, знаходилось відповідно по два солдати на кожну людину. Це були есесівці. За наказом старшого, вони стріляли з карабінів у голови. Люди падали вперед в яму. Вони іноді переверталися. Часом було видно, як відлітає верх черепа. Карателі були оббризкані кров’ю. Вони стріляли з відстані близько 5 метрів. Це була жахлива картина. Я пригадую, що старший есесівець стріляв в яму з автомата, причому він підходив до її краю… Пізніше, коли після страти відчинили залізні ворота, я підійшов до ями. Перед могилою були місця, в яких збиралася кров. Я не спускався в могилу. Могила була близько 7–8 метрів у довжину, близько 2,25 у ширину, за моєю оцінкою, початково вона була глибиною 4 метри. Вона була, коли я її того дня оглядав, ще на 2,5 метри від краю ями незаповнена. В цій могилі трупи лежали шарами. Мертві тіла були покриті землею. Коли я стояв біля ями, есесівець з 3 зірками й однією балкою (відзнаки на петлицях. – С. Б.) ще ходив навколо ями і пострілами добивав поранених. У цей перший вечір я побачив, як описаним мною способом було розстріляно близько 162 осіб. Щоразу розстрілювали 9 осіб. В цей час наступні 9 осіб мусили чекати, коли їх приведуть. Люди, які повинні були бути розстріляні, рухалися як процесія до цієї могили. Вони йшли тихо і спокійно назустріч смерті. За весь час страти, я бачив лише двох жінок, що плакали… Страти відбувалися щоразу вечорами близько 18 годин. Я був десь 6 тижнів у Білій Церкві і особисто бачив 6 страт, про подальші я чув, коли мої товариші поверталися додому й казали: “Вже знову стріляють”. Під час цих 6 страт, які я бачив, могло в цілому бути розстріляно близько 800–900 осіб. Це завжди була картина, яку я змалював. При цьому жертв завжди збиралося більше, ніж тих, хто розстрілював. Я ще сьогодні згадую повну картину цього. Це було якось завжди по-особливому, коли жертви перекидалися й падали в яму. Жертви звалювалися нерівномірно, а іноді хиталися, іноді падали в яму без усякого порядку. Я сам тримав у руці шматок шкіри з голови з волоссям із сивиною, що лежала недалеко від могили. Це було першого вечора, коли я був біля ями. Спочатку були розстріляні жінки. Наскільки я можу пригадати, я бачив 2 дітей».
Розстріл дітей в серпні 1941 року. У згаданому джерелі описано ще один моторошний епізод розстрілу малолітніх єврейських дітей у Білій Церкві 20 серпня 1941 р. Про це йдеться в повідомленнях кількох євангелічних та католицьких військових священиків, адресованих командуванню 295-ї піхотної дивізії, підрозділи котрої квартирували в Білій Церкві. Німецькі солдати звернули увагу священиків на те, що в одному з будинків знаходяться близько дев’яноста дітей у віці від кількох місяців до 7 років. Їхні батьки були розстріляні напередодні. Діти перебували в нестерпних умовах. Вони «лежали або сиділи на підлозі, покритій нечистотами. Мухи сиділи на ногах та нижніх частинах животів напіводягнених дітей. Деякі старші діти (2-, 3-, 4-х років) дряпали вапняний побіл на стінах та їли його. Двоє чоловіків, із вигляду євреї, намагались почистити кімнату. Повітря було наповнене неприємним запахом, маленькі діти, особливо ті, яким було декілька місяців, постійно плакали й стогнали». У сусідній кімнаті було ще декілька жінок. Одна з них тримала на руках немовля. Відносно них, – ішлося у повідомленні, – ще мало бути встановлено, чи належали вони до євреїв. Будинок охороняв український юнак віком 16–17 років, «озброєний» палицею (в іншому документі йшлося про рушницю).
Солдати повідомили священикам, що безперервний дитячий плач лунав з обіду вчорашнього дня. Того ж дня звідси вже було відправлено три вантажівки з дітьми. Їх супроводжував співробітник СД. Водій вантажівки розповів, що це були діти вже розстріляних євреїв, а також дорослі євреї, які мали бути транспортовані на розстріл. Побачене, судячи з документів, шокувало навіть звиклих до крові фронтовиків. Один із солдатів згадував, що в нього самого вдома діти. Результати інспекції священики повідомили ортскомендантові, але питання перебувало в компетенції фельдкомендатури. Не заставши фельдкоменданта, священики письмово повідомили про ситуацію начальникові гарнізону – командирові 295-ї піхотної дивізії. Із заявою спільно з представниками СД розбирався начальник штабу дивізії підполковник Ґроскурт. Він навіть надіслав запит командуванню армії. Фельдмаршал Вальтер фон Райхенау підтвердив необхідність розстрілу дітей, заявивши: «Фактично я вирішив, що акція, яка розпочалася, має бути доведена до кінця належним чином».