Нелінійний наратив ( — нелінійна розповідь, оповідання; ; від — розповідати) — поняття постмодерної філософії, теорії і літературної критики, яке фіксує відкритість і процесуальність самоздійснення як спосіб буття тексту, в якому реалізує себе феномен розгалуження перспективних траєкторій його створення і читання. Нелінійний наратив означає відмову від детерміністських задумів і презумпції лінійності. Він зазвичай розділений на відносно самостійні фрагменти, які можуть комбінуватися читачем або вільно, або на основі розробленого автором сценарію (за допомогою коментарів, посилань, приміток тощо), що дозволяє пересуватися від одного фрагменту до іншого — таким чином читач самостійно вибудовує власний шлях читання. У такому розумінні поняття «нелінійного наративу» вживається як синонім гіпертексту.Стародубцева Л. В. Мультимедіа і гіпертекст: Навчальнометодичний посібник для студентів соціологічного факультету. — X. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2011. — С. 72
Література Приклади нелінійних романів: Лоренс Стерн «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» (1759-67) Томас Карлайл «» (бл. 1833) Емілі Бронте «Буремний перевал» (1847) Садек Гедаят «» (1937) Джеймс Джойс «Улісс» (1922) Фленн О'Браєн «» (1939) Вільям Барроуз «Голий ланч»(1959) Джозеф Геллер «Пастка-22» (1961) Мюріел Спарк «Розквіт Міс Джін Броді» (1961) Курт Воннеґут «Бойня номер п'ять» (1969) Милорад Павич «Хозарський словник» (1988) Ірвін Велш «Трейнспотинг» (1993) Арундгаті Рой «Бог Дрібниць» (1997) Девід Мітчелл «Хмарний атлас» (2004) Ерін Моргенштерн «Нічний цирк» (2011) Емілі Сент-Джон Мандел «» (2014) Марк Річардсон «Рік щура» (2016)
Фільми
Телебачення
Відео ігри
Примітки