«Будинок „Слово“: Нескінчений роман» () — український повнометражний художній фільм режисера Тараса Томенка про українських митців, що жили в харківському будинку «Слово» на початку 1930-х років.

Головними героями є вигаданий поет-невдаха Володимир Акімов, який стає на службу радянській системі й будує кар'єру на репресіях інших літераторів, і Микола Хвильовий, який протягом фільму переосмислює радянський лад і марно намагається закінчити роман про сучасників. Фільм підіймає теми сталінських репресій і Голодомору, містить багато деталей з життя митців Розстріляного відродження.

Світова прем'єра фільму відбулась 2021 року на 37-му Варшавському кінофестивалі. Українська прем'єра фільму відбулась у Чернівцях 17 червня 2022 року на фестивалі Миколайчук Open. 9 травня 2024 року фільм вийшов у прокат.

Сюжет До двору будинку «Слово» приходить у пошуках житла поет-початківець Володимир Акімов. Микола Хвильовий розпитує сусідів і зрештою знаходить парубку житло у художника Василя Седляра. У їдальні будинку «Слово» Менер, російськомовний представник якихось владних або каральних органів СРСР у будинку «Слово», пропонує Акімову почитати свої вірші. Акімов читає вірш, дуже схожий на вірш «Не Зевс, не Пан…» із «Сонячних кларнетів» Павла Тичини, й інші літератори підіймають його на сміх, а Михайль Семенко називає графоманом. Вдома у Хвильового його дружина Юлія Уманцева критикує чоловіка за лозунг «Геть від Москви!» й наводить йому у приклад успішних радянських поетів Головка й Микитенка. Після сварки з дружиною Хвильовий розповідає своїй пасербиці Любі (Любистку), що йому стали являтись всі персонажі його романів (зокрема, «Я (Романтика)») — не тільки вночі, а й у день, як дежавю, і що Акімова він десь раніше бачив. Любисток читає вголос уривок з рукопису Хвильового, у якому квіткарка пропонує чоловіку купити червоні квіти, але він відповідає, що «товаришка любить чорні».

На репетиції театру «Березіль» Менер критикує виставу, і Лесь Курбас перериває репетицію. На спорожнілу сцену виходить Акімов, який тепер працює у «Березолі» прибиральником, і читає перед порожнім залом інший свій слабкий вірш, схожий на «Такий я ніжний, такий тривожний» Володимира Сосюри. З'являється Менер і пропонує Акімову замість віршування видати натомість під своїм ім'ям п'єсу, у якої немає автора. Акімов відмовляється. Однак коли Менер привозить до «Слова» делегацію закордонних письменників (Бертольд Брехт, Теодор Драйзер, Луї Арагон, Анрі Барбюс), то виявляється, що видана під іменем Акімова п'єса «Комунари» з великим успіхом іде в Берліні. Бертольд Брехт вітає Акімова, а Галя, працівниця їдальні будинку «Слово», перекладає слова Брехта з німецької. Менер викликає Акімова до себе і вручає йому «як відомому радянському драматургу» ключі від власної квартири в будинку «Слово» і гонорар за п'єсу. Однак умовою є те, що тепер Акімов має шпигувати за іншими мешканцями «Слова». Для цього у квартирі, яку йому видали, є спеціальна секретна кімната, у яку сходяться дроти з прослуховувальної апаратури, встановленої в інших квартирах будинку.

Прогулюючись під дощем біля Держпрому, Менер нагадує Хвильовому, що його не друкують, і розпитує його про новий роман, який він пише. Хвильовий відповідає, що головне вже написано, і що йому не вистачає чистого повітря. Галя приходить в Торгзін, щоб на чайові, отримані від Бертольда Брехта, купити черевички, схожі на ті, що вона бачила на акторці Наталії Ужвій. Їй не вистачає грошей на покупку, і на допомогу їй приходить Акімов, який теж прийшов туди за новим одягом. Він купує Галі ще й панчохи в подяку за гарний переклад розмови з Брехтом, а потім запрошує Галю до себе додому, пригощає алкоголем і починає приставати до неї. Під час штовханини вони випадково відкривають замасковані під книжкові полиці двері в таємну кімнату для прослуховування сусідів. Там Акімов ґвалтує Галю й погрожує вбити її, якщо вона хоч комусь розповість. Старша колега Галі по роботі в їдальні тьотя Валя одразу дізнається від неї, що відбулось, однак Галя просить тьотю Валю не мститися Акімову, бо той дуже небезпечний і «не справжній письменник».

Коли в їдальні «Слова» Акімов залицяється до Раїси Троянкер, туди приходить новоприбулий Іван Багряний. Він розповідає письменникам про жахливі наслідки колективізації й Голодомор, а Акімову виливає на голову борщ. У себе вдома Хвильовий розповідає Михайлові Яловому, що це він написав був п'єсу про колективізацію, яку тепер приписують Акімову, але відмовився від неї, бо вже починав розуміти згубні наслідки колективізації. Акімов чує цю розмову через систему прослуховування. Він доповідає Менеру, що письменник Полярний (один із псевдонімів Івана Багряного) поширює чутки про голод у селах, що на квартирі у Хвильового збиралися Сосюра, Підмогильний, Епік, Любченко, Йогансен і щось передруковували на машинці, а п'яний Хвильовий бився головою об стіну й називав СРСР «тюрмою народів». Менер обіцяє Акімову підвищення. Акімов купує у квіткарки чорні тюльпани, повторюючи сцену з рукопису Хвильового, яку раніше читала Любисток. Хвильовому ввижається, як Акімов веде натовп письменників бродом по ріці Смерть «до загірної комуни», а потім рікою тече кров. (Кадри з червоною кров'ю у воді — єдині кольорові кадри в чорно-білому фільмі.) Прокинувшись, Хвильовий бачить у вікно, як співробітники НКВС б'ють та увозять Івана Багряного, а потім як Сосюра пробирається карнизом до Троянкер. Дружина Сосюри Марія вривається до Троянкер, але Сосюри не знаходить.

Хвильовий у себе вдома переконує інших літераторів, що треба поїхати на село й на власні очі побачити цю «загірну комуну». Аркадій Любченко згоджується їхати з ним, але виїхати з Харкова без дозволу неможливо. Уманцева доповідає комусь телефоном про зібрання літераторів на їхній квартирі, але Любисток скидає дзвінок, й Уманцава, вдаривши Любистка, їде кудись на машині. На зібрання приходить Семенко і, говорячи незначущі фрази, пише на аркуші «Нас прослуховують. Акімов сексот». Хвильовий іде у видавництво, яким тепер, як виявляється, керує Акімов, і просить дати йому відрядження на село. Розмовляючи тепер російською мовою, Акімов відмовляється, бо «зараз не бажано». Хвильовий хапає його за комір і нагадує про вкрадену п'єсу, після чого Акімов погоджується затвердити його відрядження.

У їдальні мешканці «Слова» жаліються на зменшення асортименту та зниження якості продуктів, натомість як Галя й тьотя Валя в розмові між собою ображаються на те, які це дрібні незручності у порівнянні з голодуванням Валиної мами в селі. Письменники жартують над тим, що їх не публікують, а Акімов відповідає, що «треба писати корисні для радянської людини твори». Тим часом Хвильовий і Любченко подорожують сільською місцевістю й бачать спорожнілі села, повну вантажівку померлих селян, вмираючу від голоду дівчинку. У пральні будинку «Слово» Акімов залицяється до Троянкер, аргументуючи це тим, що вона гуляє з усіма. Вона відмовляє, і він намагається її зґвалтувати. У нього не виходить, і вона глузує, що він у житті такий самий імпотент, як і в літературі. Сосюра, простукуючи стіну, знаходить прихований мікрофон для прослуховування. Троянкер покидає будинок «Слово», Сосюра вибігає з нею попрощатись, а його розгнівана дружина викидає з вікна друкарську машинку. На фоні стоїть машина, яка привозить в будинок хліб, і напис «Хліб» на ній перемальовують на російське «Хлеб». Повернувшись з села до будинку «Слово», Хвильовий і Любченко бачать арешт Ялового.

У квартирі Акімова Хвильовий застає його в кімнаті для прослуховування. Акімов питає Хвильового про новий роман, і Хвильовий застрелює його. Однак Акімов продовжує з'являтись знову, розпитувати Хвильового про роман і казати, що він лише його літературний герой. Хвильовий продовжує стріляти в усе нові образи Акімова, поки в нього не закінчуються патрони. Хвильовий прокидається, стрільба в Акімова виявилася сном. Він спалює свій рукопис у пічці. Вранці він ніжно проводжає Любистка до школи й обіцяє їй прочитати свій роман, коли вона повернеться. Вдома у Хвильового збираються його друзі, яким він пообіцяв прочитати свій новий роман. Він співає під гітару романс на вірш Пушкіна й розповідає, що цей роман давався йому важко, але тепер він, нарешті, зрозумів, «яким має бути справжній радянський письменник сталінської епохи». Обіцяючи показати друзям, «як треба романи писати», Хвильовий виходить до сусідньої кімнати й застрелюється з пістолета. Наодинці з Акімовим Менер читає ламаною українською передсмертну записку Хвильового й погрожує розстріляти Акімова за те, що він допустив смерть Хвильового, бо Менеру був потрібен його талант.

Акімов виступає перед мешканцями «Слова» й видає продуктові пайки Смоличу й Микитенку, бо вони «розуміють, що нині необхідно радянським людям», і, на відміну від решти, їх досі друкують. Тичина дзвонить Бажану і читає вірш «Партія веде». Під звуки вірша ми бачимо арешти Курбаса, Йогансена, Семенка, Вишні, госпіталізацію Сюсюри в божевільню, самотнього Тичину на підлозі своєї кімнати та самовпевненого Акімова у дворі «Слова». В їдальні «Слова» ми бачимо Акімова, небагатьох мешканців будинку, деякі з них підлабузничають перед ним. Акімов хвалить вірш Тичини «Партія веде», а критик просить в Акімова дозволу опублікувати у його журналі свою статтю про нові вірші Тичини. Тьотя Валя отруює Акімова манною кашею й разом із Валею та її немовлям, народженим від зґвалтування Акімовим, їде геть з будинку «Слово» на машині з написом «Хлеб». Поки машина їде полями, на екрані йде список розстріляних, ув'язнених та репресованих мешканців будинку «Слово».

У ролях

Дмитро Олійник — Володимир Акімов В'ячеслав Довженко — Микола Хвильовий Ніна Набока — тьотя Валя, працівниця їдальні будинку «Слово» Марина Кошкина — Галя, працівниця їдальні будинку «Слово» Валерія Ходос — Раїса Троянкер Юрій Одинокий — Менер, працівник НКВС Андрій Май — Володимир Сосюра Юлія Чепурко — Марія Сосюра Костянтин Темляк — Павло Тичина Геннадій Попенко — Михайль Семенко Роман Халаїмов — Аркадій Любченко Дмитро Вікулов — Остап Вишня Андрій Ісаєнко — Майк Йогансен Слава Красовська — Наталія Ужвій Василь Токар — Михасик Семенко, син Михайля Семенка й Наталі Ужвій Галина Свята — Юлія Уманцева, дружина Миколи Хвильового Оля Пасічник — Любисток (Люба Уманцева), пасербиця Миколи Хвильового Євген Ламах — Іван Багряний Роман Ясіновський — Григорій Епік Станіслав Сукненко — Лесь Курбас Олена Світлицька — Валентина Чистякова Дмитро Орлов — Михайло Яловий Остап Дзядек — Василь Седляр Дмитро Чернов — Іван Микитенко Денис Драчевський — Юрій Смолич Євген Гудзь — Микола Бажан Денис Щацький — Самійло Щупак В'ячеслав Ніколенко — Валер'ян Підмогильний Олег Іваниця — Бертольт Брехт Олександр Ярема — Теодор Драйзер Борис Георгієвський — керівник будинку «Слово» Ігор Гнєзділов — двірник Анжеліка Петровська — квіткарка

Створення Історична драма «Будинок „Слово“. Нескінчений роман» знята Тарасом Томенком за сценарієм, написаним ним спільно з Любов'ю Якимчук. У 2017 році він зняв документальний фільм «Будинок „Слово“», робота над яким надихнула на подальше дослідження епохи та персоналій. Проєкт художнього фільму став одним з переможців конкурсу від Держкіно та отримав державне фінансування, що покрило половину витрат на виробництво.

За словами сценаристки Любові Якимчук, «Це драма з детективними елементами. (…) У стрічці зображена радянська агентура, таємна система її роботи (ми вивчили це за тодішніми агентурними методичками), міське харківське життя з театрами й кав'ярнями, а в одному епізоді також зображене українське село, що тоді переживало Голодомор». «Після повномасштабного вторгнення є величезний запит на інформацію про покоління 20-х, про розстріляне відродження, — говорить Якимчук і додає — Можливо, хтось у фільмі вперше почує ці імена літераторів. Я сподіваюсь, що поширення інформації про це покоління будуть продовжуватися. Сподіваюсь, що після фільму люди захочуть прочитати когось з цих авторів».

Кошторис