Соловйов Володимир Ісаакович (народився у 1942 році в Ташкенті, СРСР) — російсько-американський письменник, журналіст, політолог, мемуарист, критик; автор сотень статей та безлічі книг, деякі написані у співавторстві з дружиною Оленою Клепікової. Книги видані 12 мовами в 13 країнах — США, Аргентині, Бразилії, Росії, Японії, Китаї, Німеччині, Великій Британії, Італії, Швеції, Фінляндії та ін. Жив у Ленінграді і Москві, з 1977 року живе з дружиною Оленою Клепікової в Нью-Йорку, США.
Біографія Народився 20 лютого 1942 року в Ташкенті, де його батько Ісак Якович Соловйов (1902—1966) служив в прикордонних військах, а мати Марія Захарєвна Соловйова (1911—1990) була медсестрою. Саме з прикордонною службою батька на кордоні з Китаєм і Монголією пов'язано народження Володимира Соловйова і раннє дитинство в Середній Азії (Ташкент, Фрунзе). Після відставки В. Я. Соловйова у званні підполковника сім'я переїжджає в 1949 році в Ленінград, де Володимир Соловйов кінчає школу № 281 (1959). Через 4 роки він одружується на своїй колишній однокласниці Олені Клепікової, яка, як і він, стане письменником і журналістом. Їх єдиний син Юджин Соловйов, поет і галерист, живе в місті Sitka, єдиний російський цієї колишньої столиці російської Аляски.
Свою професійну літературно-журналістську та публіцистичну діяльність Володимир Соловйов почав з восьмого класу, в 15 років, з публікацій в ленінградській молодіжній газеті «Зміна», а потім і в інших газетах міста — «Ленінградська правда» і «Вечірній Ленінград», спеціалізуючись на літературній і художній критиці: портрети письменників і художників, рецензії на нові книги, театральні прем'єри та художні вернісажі, репортажі та інтерв'ю з діячами культури. Один з його улюблених жанрів — «путівка в життя» молодим талантам: артистам, режисерам, художникам і письменникам. Так, в 1962 році він відкриває Михайла Шемякіна — його стаття про нього перша публікація про художника.Журнал «Смена», 4 ноября 1962 З тих пір Соловйова і Шемякіна пов'язує тісна дружба, він опублікував у періодиці безліч мемуарно-аналітичних есе про Шемякине, які пізніше увійшли до його книги. Як і про інших письменників і художників, з якими його пов'язували дружні і близькі стосунки — Йосипа Бродського, Сергія Довлатове, Фазиле Іскандер, Євгена Євтушенка, Євгенії Рейні, Юнне Моріц, Олександра Кушнере, Андрія Битове, Володимирі Войновиче, Анатолії Эфросе, Бориса Слуцькому, Олександра Межирове, Олександра Володине, Булаті Окуджаві, Зої Межировой, Юзьо Алешковськом, Василя Шукшина, Андрія Тарковського та ін. Мемуарно-аналітичний портретний жанр — серед його фаворитних. Це — забігаючи вперед. А тоді про феномен Володимира Соловйова — самому молодому професійному журналіста в країні — пише центральна преса.Газета «Комсомольская правда», 26 декабря 1961
З 1960 року в штаті газети «Зміна» — редактор відділу культури та мистецтва. З 1961 по 1965 рік — завідувач літературної частини ленінградського Тюгу — паралельно навчанню в Інституті живопису, скульптури і архітектури Академії мистецтв на факультеті теорії та історії мистецтва, який закінчує в 1965 році з кваліфікацією мистецтвознавця (1965). Ще через кілька років захищає дисертацію «Проблематика і поетика п'єс Пушкіна» в Інституті театру, музики і кінематографії з присудженням йому ступеня кандидата мистецтвознавства (1973). Хоча по розділах (в скороченні) пушкінська дисертація Володимира Соловйова надруковано в журналах — «Питання літератури», «Театр», «Нева», «Аврора», «Північ», престижний збірник «У світі Пушкіна» (за винятком непрохідною голови про пізньому вплив на Пушкіна иенских романтиків), повністю книга так і не була видана, зарубленная в кількох видавництвах з цензурних міркувань. Як і інші його книги, хоча вони були попередньо повідомлені численними публікаціями в періодиці та на підставі цих публікацій з автором були укладені договори з виплатою авансу — про сучасній літературі («Радянський письменник»), про російських поетів («Художня література»), про Петрове-Водкине (ЖЗЛ, «Молода гвардія»), аж до вільно написаного, суб'єктивного гіда по Ленінграду («Мистецтво»). Сюжети, концепції і стиль Володимира Соловйова, прийнятні і толерантні до певної міри в журналах-гладунів і газетах, які існували в конкурентному полі і хоч в якійсь мірі залежали від читачів, підписки і роздробу, потрапляли під табу у видавництвах, які перебували на державних дотаціях, що загострювало конфлікт молодого автора з офіційною літературою.
Єдина книга, яку йому вдалося випустити в Радянському Союзі незадовго до вимушеної еміграції, — антологія російської дореволюційної сатири «Муза полум'яної сатири» (упорядкування, передмова, коментарі), та й то зі значними цензурними втратами. (див. Бібліографію) Однак Володимир Соловйов настільки багато і всюди друкувався, ставши відомим на всю країну літературним і художнім критиком і публіцистом, що, не маючи книжки, був прийнятий в професійні творчі спілки — Спілка письменників і СОТ (Всеросійське театральне товариство), з яких виключений після створення першого і єдиного за всю радянську історію незалежного інформаційного агентства «Соловйов-Клепікова-прес» (1977).The New York Times. May 4, 1977
Крім поточної критики, діапазон жанрових і тематичних інтересів Володимира Соловйова був досить широкий і різноманітний: сучасна література, історія літератури, культурологія, театр, образотворче мистецтво. З цієї причини, він друкується не тільки в центральних журналах і газетах — «Новому світі», «Юності», «Прапора», «Зірці», «Дружбу народів», «Літературному огляді», «Неві», «Аврорі», «Літературній газеті», «Комсомольській правді», «Известиях», аж до «Правди» (тільки одного разу — стаття про ШукшинаГазета «Правда» 12 апреля 1976 г. ), але і в таких спеціалізованих виданнях, як «Питання літератури» (історія літератури і сучасна поезія), «Творчість» (реабілітаційні статті про художників-емігрантів (Олександр Бенуа, Костянтин Сомов, Юрій Анненков та ін), «Театр» (статті про російської драматургії і поточна театральна критика), «Мистецтво кіно» (портрети Шукшина, Тарковського, рецензії на фільми). Жанри-фаворити: рецензія, портрет, огляд, проблемна стаття, наукове дослідження, аж до полеміки, як ні проблематичним саме існування цього жанру в підцензурній радянській періодиці.
Полеміка — це лазівка, яка давала можливість Володимиру Соловйову для неортодоксальних висловлювань, неможливих в рутинній формі статті або рецензії. Аж до свого від'їзду з СРСР, Володимир Соловйов був головним полемістом в літературному світі країни, використовуючи такі легальні форми, як «Дві думки», діалог, уявний розмову з письменником або навіть з самим собою (згодом такі вигадані діалоги — Аз і Буки — включені до книги Володимира Соловйова), дискусія, аж до великого, типу статті, «листи до редакції» або «відкритого листа». Володимир Соловйов не просто бере участь у диспутах та дискусіях, але часто є їх ініціатором. Так, саме з його статті «Необхідні протиріччя в поезії»Журнал «Вопросы литературы», № 2, 1974 u. починається і триває більше року дискусія про сучасну поезію в «Лементах» (кличка «Питань літератури»), з перехлестом в інші видання. Наприклад, у відповідь на цю статтю Володимира Соловйова реакційний журнал «Молода гвардія» друкує погромну статтю про нього.Журнал «Молодая гвардия», № 8, 1974 г. Адже навіть звичайні його статті, через їх провокативність і скандальності, багато видань часто супроводжували і супроводжують досі застереженням — відмежуванням, типу «На всяк випадок підкреслюємо, що думка редакції не обов'язково збігається з думкою автора статті».Ex Libris — Независимая газета, 20 октября 2016 г.
Більше того, дебют Володимира Соловйова-полеміста відбувся не на літературний, а швидше на суспільно-політичній ниві, коли йому було всього дев'ятнадцять років — на диспуті «Комсомольської правди»Газета «Комсомольская правда», 5 апреля 1961 г.. Це його виступ прозвучало по тим часам сміливо, зухвало і провокативно, але тим не менше майже повністю опубліковано під назвою «Не уподібнюватися білку в колесі» з повідомленням читачів, що «викликало суперечки, які довго тривали і в залі, і на трибуні, і в кулуарах». Власне, з цього виступу і почалася всесоюзна слава молодого письменника.
Знову-таки забігаючи вперед: своє мистецтво полеміста Володимир Соловйов відточує в емігрантській пресі, де чи не кожна його стаття викликає суперечки, часто з переходом на особистість автора. Гострі і парадоксальні твори, вони викликають шквальну полеміку на межі справжнього літературного скандалу. Зокрема, це відноситься до періоду його тісної співпраці з «Новим російським словом», флагманом вільної російській пресі в Америці (1977—2010), коли, за словами одного з учасників чергової дискусії округ його виступу, навіть якщо Володимир Соловйов напише про погоду, тут же почнеться суперечка. Приміром, більше місяця тривала дискусія навколо російського оригіналу статті Володимира Соловйова і Олени Клепікової, англійський варіант якої був опублікований у «Нью-Йорк таймс» відразу після їх приїзду в США. Або інший приклад — через майже чверть століття, у 2001 році на радіо «Народна хвиля» (філія «Нового російського слова») відбувся двогодинний радіоміст у зв'язку з виходом у Росії великого фоліанта Володимира Соловйова — фактично три книги під однією обкладинкою — «Роман з епіграфами. Варіанти любові. Довлатов на автовідповідачі» (див. Бібліографію), за участю автора та підключенням гостей з різних міст та університетів США і Росії.
Як взірець його полемічного майстерності можна навести дві пов'язані між собою статті в цій газеті — «На захист Сергія Довлатова»Газета «Новое русское слово», Нью-Йорк, 27 мая 1992 г. і «На захист Володимира Соловйова»Газета «Новое русское слово», Нью-Йорк, 14 июля 1992 г., які згодом увійшли в їх співавторську з Оленою Клепікової книгу «Бути Сергієм Довлатовим. Трагедія веселої людини» (2014). З настанням гласності і відновленням письменницької та журналістської активності на батьківщині затребувані книги і статті Володимира Соловйова знову-таки викликають суперечки, а іноді і нападки, переходять у інсинуації, на які Володимир Соловйов зрідка і вимушено відповідає, як, наприклад, останній приклад — у статті «Нижче плінтуса» в «НГ — Ex Libris»Ex Libris — Независимая газета, 20 октября 2016 г.
З кінця 60-х, а точніше з окупації Чехословаччини у серпні 1968 року, коли в країні відбувається поступовий відхід від колишніх щодо ліберальних суспільних і літературних принципів, що виникають тим не менш альтернативні друковані майданчики, куди спрямовуються опозиційні письменники: Володимир Соловйов — серед них. Він друкується в периферійних «гладунів», типу «Півночі» або «Волги», або в таких журналах-маргіналів, як «Наука і Релігія», «Дитяча література», «Сім'я і школа» та ін. Крім іншого, це дозволяє обом фриленсерам — Володимиру Соловйову і Олені Клепікової матеріально втриматися на плаву. Однак подальше посилення КДБ, цензури і загальне закручування гайок у 70-ті роки, коли політична і суспільна атмосфера в країні круто змінюється і забороняються вже набрані твору (наприклад, статті Володимира Соловйова про Тынянове в «Питаннях літератури» і про Зощенка в «Аврорі»), роблять існування цього автора в офіційній літературі все більш проблематичним. Переїзд з загебізованого Ленінграда в більш ліберальну Москви не досягає тим не менше очікуваного ефекту, і автор дає собі волю і пише, що називається, «у стіл», не думаючи про публікації своїх творів «по батькові білих головок» (Бродський), а деякі пускаючи в самвидав. Цим пояснюється жанрове розкріпачення Володимира Соловйова — перехід від літературної та художньої критики до сповідальної прози. Так виникають пізніше опубліковані на Заході «Кваплива проза — 1968», «Роман з епіграфами, або Втіха в сльозах», пізніше перейменований в «Три єврея» роман-епізод «Не плач про мене…», оповідання «Арешт по телефону», «Трамвайний квиток», «Хто next» та інші твори. Пізніше, з настанням гласності, вони були видані і багато разів перевидані в Петербурзі і Москві. (Див. Бібліографію)