Рома́н Іва́нович Прокопо́вич-Орленко — (, с. Чижиків, тепер Львівський район, Львівська область — , м. Винники) — український оперний співак (бас-баритон) зі світовим іменем, вокальний педагог, музично-громадський діяч.

Життєпис Народився 22 вересня 1883 року у селі Чижиків (тепер Львівського району, Львівської області) в учительській родині. Навчався спочатку у Львівській, а потім — в Перемишльській українських гімназіях. Тут обдарований юнак співав у церковному хорі, а до 1903 року сам керував гімназійним хоровим колективом. По закінченню гімназії, вступив до Віденського університету на факультети класичної філології та, імовірно, філософський (інститут музикології), який закінчив у 1907 році.

Був солістом Віденської (1908—1915 рр.), Остравської та Празької (1915—1916 рр.) опер, Театру товариства «Руська бесіда» у Львові (1918—1920 рр.). Викладав у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка (1920—1925 рр.), Львівських гімназіях (1925—1939 рр.), 1939—1949 роках — у Львівській консерваторії та музичному училищі.

Володів виразним, потужним голосом із багатою тембровою палітрою; широкий діапазон дозволяв виконувати як баритонові, так і басові партії. Відзначався феноменальною музичною пам'яттю, умінням безпосередньо та переконливо передавати як ліричні, так і драматичні образи. У 1912–1915 роках був активним діячем української громади у Відні, керівником студентського хору; виступав та організовував Шевченківські концерти спільно з Олександром Носалевичем, Романом Любинецьким та Лесем Курбасом.

1913 року був запрошений на святкування 100-ї роковини від дня народження Ріхарда Ваґнера в місті Байройт (Німеччина) як виконавець в оперній тетралогії «Перстень Нібелунґів».

Під час Першої світової війни співак був мобілізований до австрійського війська, де служив у чині єфрейтора (фрайтера) та працював перекладачем з німецької на українську в часописі «Військовий листок Штрифлєра: Пільна часопись» та двотижневику «Часопись для Підофіцирів».

Після розпаду Австро-угорської імперії 1918 року повернувся до Львова. У 1918–1920 роках виступав у театрі товариства «Українська Бесіда» та в театрі Й. Стадника, з яким гастролював у Кам'янці-Подільському, Вінниці, Козятині. Брав активну участь у концертному житті Східної Галичини: виступав як соліст і диригент, виконував сольні партії у хорах товариств «Боян», «Бандурист», «Сурма», арії з оперних вистав, а також драматичні ролі у п'єсах «Невольник» М. Кропивницького, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького та інших.

1922 року очолив Союз діячів театрального мистецтва Галичини. Того ж року отримав запрошення до «Метрополітен-опера» (Нью-Йорк), але відмовився. Регулярно виступав у Львові та інших містах на сході Галичини на Шевченківських вечорах (1919, 1926, 1932, 1934). На концертах 9 і 24 березня 1922 року у Львові диригував хором товариства «Бандурист», який виконав «Косаря» С. Людкевича.

У 1920–1925 роках викладав у Вищому музичному інституті у Львові, у 1925–1938 роках — у львівських українських і польських гімназіях, у 1938–1949 роках — у Львівській консерваторії; одночасно у 1945–1949 роках — у Львівському музичному училищі. До Другої світової війни активно популяризував українську музику на радіо та в концертній діяльності.

Був диригентом-хормейстером мішаного хору при Успенській церкві у Львові, з яким виконав усі духовні концерти Д. Бортнянського, що транслювалися наживо на львівському радіо. Завдяки його діяльності в цьому храмі щонеділі звучали духовні твори А. Веделя та М. Березовського.

Написав музику до п'єси Н. Лужницького «Тополя» за мотивами твору Т. Шевченка (постановка 1939 року у мандрівному театрі під керівництвом В. Блаватського). Виступав із лекціями та музично-тематичними програмами, активно популяризував українську культуру, організував учнівський камерний оркестр і ставив музичні вистави в українській гімназії Львова.

Багато сольних виступів та хорових програм під його керівництвом було записано на Львівському радіо.

У 1952–1957 роках — викладач Хабаровського музичного училища та хормейстер Хабаровського театру музичної комедії (вистави «Сільва» І. Кальмана, «Циганський барон» Й. Штрауса, «Весела вдова» Ф. Легара, «Весілля в Малинівці» О. Рябова).

Був майстерним інтерпретатором творів українських композиторів — М. Лисенка, С. Людкевича, В. Барвінського, Д. Січинського. У його камерному репертуарі — «Огні горять», «Буває іноді» М. Лисенка, «Косар» С. Людкевича, «Цвіти ще трохи» Я. Лопатинського, «В провалля розпачу» та «Як маю журитися» Я. Ярославенка.

Серед виконуваних партій: Виборний, Тарас («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка), Султан («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Іван, Батько («Катерина» М. Аркаса), Демон (однойменна опера А. Рубінштейна), Альмавіва («Весілля Фіґаро» В.-А. Моцарта), Ріґолетто (однойменна опера Дж. Верді), Бартоло («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Валентин («Фауст» Ш. Гуно), Ескамільйо («Кармен» Ж. Бізе), Стольник («Галька» С. Монюшка), Крушина («Продана наречена» Б. Сметани), Ланґраф, Вотан («Тангейзер», «Золото Рейну», «Валькірія» Р. Вагнера).

Диригентська діяльність Диригент хорів Академічної гімназії, «Бонна», «Бандуриста», хору при Успенській церкві у Львові. Партії: Султан («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Тарас («Тарас Бульба» Лисенка), Демон («Демон» Рубінштейна), Вотан («Золото Рейну», «Валькірія» Вагнера).

У 1949—1957 роках перебував на засланні в Хабаровському краї. Тут він працював сторожем на цегельному заводі. Останні роки життя, 1957—1962 роки, митець мешкав в домі родини Бреславських у Винниках. Помер 24 липня 1962 року та похований на Винниківському цвинтарі.

Родина Був одружений з Прокопович Іванною Вікторівною (1896—1983) У шлюбі народилося семеро дітей: доньки — Оксана, Анна-Лідія, Мирослава, Марія; сини — Іван, Марко, Нестор.

Примітки

Джерела та література

Посилання