«Чорний ангел» — пригодницько-психологічний роман українського письменника Олекси Слісаренка, написаний у 1929 році, який став новим витком неореалістичної творчості письменника. У творі поєднані цікавий, напружений сюжет з психологічними студіями, елементи детективу та утопії. Досліджено широке коло соціальних, морально-етичних, філософських проблем, центральними серед яких є відчуження людини у суспільстві, де пропагується колективізм.

Сюжет роману У творі письменник розповідає про події, що відбувалися в одному з глухих кутків Волині на початку 20-х років. Сюжет роману – динамічний, гострий, багатоплановий. У центрі всіх подій – дещо романтична постать агронома й дослідника Артема Гайдученка. Він довго й наполегливо, починаючи від років першої революції, трудиться над своїм винаходом: намагається вивести такий тип «расових бактерій», які могли б перетворити звичайний ґрунт на родючий чорнозем не за десятки або й сотні років, як це відбувається в природі, а протягом кількох літ. Такі бактерії, на думку Артема, потребують особливих умов життєдіяльності – стабільного тепла. Дослідник вирішує, що цього можна досягти шляхом вивільнення енергії з вибухової речовини. Для цього потрібно лише уповільнити тепловиділення, а завдяки цьому вдасться нагріти ґрунт, де й будуть дуже активно діяти «расові бактерії».

Свої досліди Гайдученко проводить у колишньому панському маєтку, де з його ініціативи створено комуну «Червона сила». В ній, окрім Артема, працює його дружина Віра Павлівна, її подруга – вчителька Марта, а також колишній майстер місцевої гути Андрій Чмир. Не належить до комунарів, хоч уже й давно живе в колишньому маєтку, Тома Карлюга. З ними, власне, пов’язано кілька тематичних ліній твору, серед яких провідна належить Гайдученкові. По всьому видно, що цей персонаж біографічно близький письменникові. Артему виповнилося 30 років (а саме стільки було авторові роману під час зображених ним подій – цебто на 1921 рік), в минулому Гайдученко був прапорщиком артилерії (такий факт наявний і в біографії О. Слісаренко), а після війни герой твору деякий час «працював у батька в селі» (було з письменником ще й таке). Цілком ясно: в основу своєї розповіді автор поклав матеріал, який він добре знав.

Інтрига в цьому романі наростає поступово й сягає свого апогею аж у фіналі. Фатальна ідея Артема Гайдученка – змінити свій не лише шляхом класової боротьби, а й за допомогою технічного прогресу – закінчилася трагічно. І все це тому, що Артемові, який прагне загального добра, протистоїть скептик, егоїст і анархіст Тома Карлюга. Цей інтелігент дореволюційної закваски, що «мав шляхетне походження, вельмишановний титул, маєтності й високий стан у суспільстві» (був нащадком славетного гетьманського роду), через революційні події 1917 року повністю втратив віру в життя, став відлюдником і створив власну егоцентричну «філософію», яка неминуче вела його до загибелі. Карлюга викрав записи Артемових дослідів. Цей вчинок виявився згубним: документи, як з’ясовується далі, прагнув захопити й отаман контрреволюційної банди Хворостюк – він же Чорний Ангел, він же рідний брат Артема – Петро Гайдученко. Образ цей – епізодичний. Однак багато в чому символічний і значущий. Його життєвий шлях трагічно переплітається з долею молодої вчительки Марти. На її долю випало «важке щастя»: вона закохалася в Петра Гайдученка ще до того, як він став Чорним Ангелом – ватажком «борців» за самостійну й соборну. Петрові потрібна сила, і він вбачає її у вибухівці, винайденій братом. Рідні по крові люди стають ворогами. В зоні того смертельного протистояння опинилася Марта. Чорний Ангел доручив їй викрасти Артемові записи, та потрапляють вони до дівчини лише після самогубства Карлюги, в якого в останні дні його життя прокинулися теплі почуття до Марти. Ще крок, і засліплена коханням дівчина здійснила б помилку: передала б документи бандитові. Цього не сталося: на заваді вчасно постав Андрій Чмир, який йде прямим і рівним шляхом служіння своєму народові. Тим самим шляхом простував і на ньому ж таки загинув Артем Гайдученко: він підпалив вибухівку в той момент, коли її хотів відібрати в нього Чорний Ангел.

Роман у романі Сутністю сюжету, за Ю. Лотманом, є «виділення подій – дискретних одиниць сюжету – і наділення їх певним змістом, з одного боку, а також певною часовою, причинно-наслідковою або будь-якою іншою впорядкованістю, з іншого.» У романі «Чорний Ангел» значущою стає подія як сюжетний момент. У «Чорному Ангелі» натрапляємо на «оголення прийому»: «Року тисяча дев’ятсот двадцять першого, вночі під шосте жовтня селяни Липового, Тартаків і Вересок з жахом побачили, як над Липівською комуною, в лісі, спалахнуло велике полум’я. Була, либонь, чи не дев’ята година, бо в селі мало хто спав, а ті, що встигли поснути, прокидалися від метушні й галасу та вибігали на вулицю, шепочучи оборонних молитов…». Подія подається як історичний факт: «Про липівську подію автор дізнався, перебуваючи в тих місцях за продагента, і вона дуже зацікавила його. Щось було в ній тривожно-незрозуміле, якась містична плівка обволікала подію, а відомо, що все незрозуміле і таємниче найбільше притягає нашу увагу». Ця подія триматиме сюжет у напрузі, що є яскравою ознакою авантюрного роману. Тут варто зазначити, що важливою жанровою особливістю «Чорного Ангела» є те, що це роман у романі. В основу пригодницького роману покладена пригода, подія, якою зацікавився автор, перебуваючи в тих місцях: «Та як не цікавився автор подією, як не розпитував про неї, а вона залишалася для нього загадкою, і тільки через чотири роки до його рук дістався ключ од таємниці». Перехід від пригодницького до авантюрного роману відбувається через моменти «раптом» та «якраз». Так, М. Бахтін, даючи характеристику авантюрного часу, провідну роль віддає випадку, підкреслюючи, що авантюрна людина – людина випадку. Найбільш точними характеристиками авантюрного часу є моменти, де «нормальний і прагматично чи причинно осмислений хід подій переривається і дає місце для вторгнення чистій випадковості з її специфічною логікою».

 У романі «Чорний Ангел» є принаймні дві ситуації, що відносяться до категорії «раптом». Несподівано автор отримує важливий пакунок з цінними паперами, до якого прикладався лист від добродія Мезенчука, який випадково зустрів колишнього члена комуни «Червона сила». Надсилаючи папери в руки письменника, Мезенчук зазначає в листі, що «багато там заплутаного й незрозумілого, але задовольнити хоч “заднім числом” свою цікавість ви можете». Одного серпневого вечора до автора приходить людина, котра відразу викликала неабиякий інтерес. Гість був готовий розвіяти всі сумніви, відкрити завісу таємниць та розповісти про пригоди з життя близьких йому людей. Адресат натрапляє на події, що «урятують читача і від порожнечі авантюрного оповідання, і від нудоти літературної доброчинності».

Основою сюжету роману О.Слісаренка «Чорний Ангел» є подія, що сталася в селі Липовому: спричинена невідомою силою пожежа в комуні «Червона сила». Липівська подія налякала не тільки найближчі села, а й посіяла тривогу далі аж до самих Оболонів, що стояли на краю світу, там де стояли непрохідні болота. У процесі розвитку дії розкривається роль Артема, який дійсно був безпосередньо причетний до цієї справи. Навколо його винаходу розгортаються події роману, що несуть у собі таємничість, загадковість і несподіваність. Осмислюючи специфіку сюжету доцільно зазначити думку Л. Левітана та Л. Цилевича про те, що «тема художнього твору являє собою сполучну ланку між життєвим матеріалом та його ідейним осмисленням, момент переходу одного в інше». Саме реалізацією цього переходу і є сюжет. Тема й сюжет взаємопов’язані між собою: тема – елемент художнього змісту – реалізується в сюжеті – елементі художньої форми, реалізується в дії, у динаміці. Так, у романі «Чорний Ангел» тема наукового винаходу, оточеного авантюрним ореолом, повністю знаходить своє відображення в сюжеті. Аналізуючи сюжет, ми тим самим аналізуємо процес реалізації, розгортання, розвитку проблемно-тематичного комплексу твору.

Інтертекстуальність У творі присутні образи основних природних стихій, які зазнають персоніфікації й корелюють із релігійними уявленнями – християнськими та язичницькими. Перш за все, це вогонь, стихійна, руйнівна сила якого виявляється на двох рівнях – психічному та фізичному. Причому спочатку стихія охоплює душу героя – Артема: «очі йому горіли всепальним вогнем. Усередині горіла душа й не згорала, як казкова купина, і вогонь її пожежі загравився у зіницях». Потім вона трансформується, виявляючи себе на фізичному рівні – як здійснена героєм пожежа, що знищує і його, і створену ним комуну, – і пов’язується автором з християнськими уявленнями про пекельний вогонь: «Палахкотлива заграва кривавилася у чорному небі, як крила пекельної птиці, що злетіла на землю й мордує чиєсь нечестиве серце…». Але якщо в першому випадку автор за допомогою біблійного образа-символу неопалимої купини підкреслює неспроможність стихії знищити героя, то в другому стихії це вдається – герой остаточно гине у вогні. Автор підкреслює це тим, що «обгорів і кущ, під яким лежав той труп», образ згорілого куща тут набуває символічного значення як антитетичний до неопалимої купини. Другою стихією в романі є вода, яка інтерпретується по-різному, зокрема, це дощі, які супроводжують більшість подій, та болота, розташовані навколо місця подій (Липівської комуни), – тобто вода небесна й вода земна. В обох проявах це не чиста вода, що підкреслює негативність проявів цієї стихії в житті людини: «Дощ знову настирливо почав лити зрана до вечора, і кудись рушити з комуни, ... ніяк не можна було, бо дороги обернулися на багнисті ріки». Однак в романі ця стихія зображується амбівалентно, в окремих випадках виступаючи як союзник людини: «Накрапав холодний дощ із снігом, і Чмир зрадів, що під таку погоду мало кому заманеться блукати в лісі, а тому він забезпечений од несподіваних одвідин». Постійно супроводжує героїв персоніфікована стихія вітру, що також в основному зображається як ворожа людині: «вітер налітав злим демоном» тощо. Але, як і дощ, іноді вітер допомагає героям: «Чмир пішов чагарником і дякував вітрові, що заглушує його кроки». Під час кульмінації ці дві стихії – води і вітру – об’єднуються, породжуючи бурю, яка бушує над лісом, коли людина губиться «в чорному шумливому хаосі». Четвертою стихією в романі є земля, яка показана як пасивна, але значуща сила, і зображується амбівалентно. Ця стихія теж ворожа людині, оскільки її репрезентують піщані дюни і неродючі поля, однак в основі сюжету лежить спроба людини зробити її дружньою за допомогою наукового винаходу, який дозволив би перетворити «піщаний попіл дюн – на найродючіший ґрунт у світі» і «вдихнути живу душу у цю прокляту землю». Таким чином у творі в трансформованому вигляді реалізуються «давні архетипічні мотиви, успадковані від міфу», пов’язані з «боротьбою проти сил Хаосу». Однак спроба подолати стихію за допомогою науки зазнає поразки: виявляється, винахід Артема – «цілковите непорозуміння», а сам чоловік гине, знищений силами хаосу. Стихія землі набуває філософського осмислення, корелюючи у внутрішніх монологах героїв з роздумами про сенс людського життя: «Земля – могила, люди – мерці, що в невблаганній розпуці розривають свої давно зотлілі серця й метушаться в чорній ямі життя, як миші, віднімаючи одне в одного шмат хліба».