Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (Актовий запис про народження письменника та політичного діяча В. К. Винниченка в метричній книзі церкви на честь ікони Володимирської Божої Матері м. Єлисаветграда (16 липня 1880 р.) / Державний архів Кіровоградської області. Ф. 349, оп. 1, спр. 25, арк. 51 зв. , Єлисаветград, Херсонська губернія, Російська імперія — , Мужен, Приморські Альпи, Франція) — український політичний і громадський діяч, прозаїк, драматург і художник. Автор усіх декларацій, універсалів та законодавчих проєктів УНР. Перший голова Директорії УНР (14 грудня 1918 року — 10 лютого 1919 року), голова Генерального секретаріату та генеральний секретар внутрішніх справ. Другий очільник Українського Національного Союзу, з 18 вересня 1918 по 14 листопада 1918. Представник делегації Української Центральної Ради у Петрограді.
Окрім політичної діяльності, Винниченко також займався літературою.
Відповідно до законодавства незалежної України є борцем за незалежність України у ХХ сторіччі.
Ранні роки Народився 1880 року в місті Єлисаветграді (нині — Кропивницький, Україна). Батько його, Кирило Васильович, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.
У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, аби вони продовжили освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченню школи Купченка Володимира віддали до Єлисаветградської гімназії, де він навчався з 16 серпня 1890 року по червень 1899 рокуЗагальний список сторонніх осіб, які бажають скласти іспит зрілості в Златопільській гімназії в 1899/1890 навчальному році / Державний архів Кіровоградської області. Ф. 499, оп. 1, спр. 519, арк. 23зв. .
Гімназія
У старших класах гімназії Володимир Винниченко взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.
Але Володимир не кинув своїх студій. Він продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав 1900 року іспит зрілості як стороння особа у Златопільській чоловічій гімназії (Златопіль нині — у складі Новомиргорода Кіровоградської області). Незважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії Володимир одержує диплом.
Революційна діяльність 1901 року Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира, де став членом Української студентської громади. Вступив до Революційної української партії (РУП) , яка у 1905 році стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1902 року був виключений із університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Через загрозу арешту, перейшов на нелегальне становище.
З 1905 входив до керівного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 – чл. ЦК УСДРП, 1908 приєднався до щойно створеного Товариства українських поступовців.
Після нового арешту і перебування в дисциплінарному батальйон втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправленні революційної літератури на територію Російської імперії. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги, Винниченку за допомогою товаришів вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував.
У 1905-1917 рр. перебував на напівлегальному та нелегальному становищі в Російській імперії, жив в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. За кордоном разом із Михайлом Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії й жив до 1917 року під чужим прізвищем переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю, співпрацював у журналі "Украинская жизнь".
Події 1917—1919 років
Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Був автором та співавтором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР, в тому числі чотирьох Універсалів УЦР.
Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого всеукраїнських з'їздів. Під тиском військових він 10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради на «здійснення суцільної автономії» України. У травні - червні 1917 очолював українську делегацію, яка передала Тимчасовому урядові вимогу УЦР про надання Україні автономії.
15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Виступав супроти мілітаризму, за розпуск збройних сил та створення міліції замість регулярного війська, через що зазнавав критики опонентів, зокрема з боку С. ПетлюриВ. Кедровський 1917 рік (367 с.); Вінніпег, «Тризуб», 1967, 525 с..
Саме Винниченко, як відомий на той час публіцист, у своїх політичних статтях негативно висловлювався з приводу тих небагатьох українських державників-самостійників, що стійко стояли на позиціях незалежності України, у першу чергу творця української армії та ідеолога української державності Миколи Міхновського.
Вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 11–12 липня (29–30 черв.) 1917 року.
Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідком повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів Центральна Рада року ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Це проголошення відбулось як наслідок більшовицько-української війни.
31(18) січня 1918 під тиском міжпартійних розбіжностей подав у відставку з поста Голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки та залишив державну діяльність. Під натиском більшовицьких військ року уряд УНР на чолі з новим прем'єром Всеволодом Голубовичем утік до Житомира, не повідомивши українські частини (зокрема 1-й корпус у Білій Церкві) про захоплення Києва. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська.
Під час Гетьманату жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою через підозру підготовки до державної змови, але завдяки своєму авторитету був швидко звільнений з-під варти і знову перейшов до активної політичної діяльності.
У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до визнаного іншими країнами Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським Український національний союз, хоч організаційну частину до свого арешту провадив Симон Петлюра, використовуючи мережу та фінансові ресурси союзу земств. Винниченко наполягав на державному перевороті, для чого домовився з більшовиками про спільний напад заради відтягнення військ. 14 листопада 1918 року став головою Директорії. В лютому 1919 року вийшов з її складу, не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту та через суперечності з Симоном Петлюрою. Виїхав за кордон, заявив про перехід на позиції комунізму, утворив у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії.
За два місяці до еміграції він записав у щоденнику:Побутує думка окремих істориків, що саме Винниченко доклав усіх зусиль для того, щоб 1919 року, після переможного визвольного походу, Петра Болбочана заарештували, а згодом і стратили.
Еміграція В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.)», де підбив підсумок своєї політичної кар'єри та виклав власні погляди на українську революцію. Він вважав себе марксистом, але його погляди зазнали значного впливу західного лібералізму. У політичних уподобаннях коливався між українською національною самостійницькою платформою і концепцією української радянської республіки.
За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний чинник. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов'язана з історичним минулим України.
Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити в життя. Він вийшов із УСДРП й організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», у якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.
На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, з прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 року Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де зустрівся з Л.Троцьким, Л.Каменєвим, Г.Зінов'євим, Х.Раковським і отримав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ. Дотримуючись принципу, що радянська влада в Україні має бути національною, висунув вимогу про введення його до складу політбюро ЦК КП(б)У, але йому було відмовлено.
Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією та Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань, тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 року виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.
У 1920 році він став представником України в Польщі та представляв українські інтереси на міжнародній арені.
Політичну діяльність Винниченко продовжував в Австрії, Чехо-Словаччині, Німеччині та Франції. На перших порах підтримував тісні зв'язки з українською національною еміграцією, з групою російських літераторів — Бєлим, Еренбургом, Ремізовим, але відмовився від творчої співпраці з видавництвом «Скифы». Перу Винниченка належить і проєкт програми антибільшовицького «Єдиного революційно-демократичного національно фронту». На жаль, об'єднати розбиті емігрантські групи не вдалося.
Перебуваючи в Європі, Винниченко виступає з критикою національної й соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. У вересні 1921 року очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні. Продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом. У 1925 році через складну політичну та економічну ситуацію в Німеччині переселяється до Франції й осідає спочатку в Парижі, подружився з відомим художником Миколою Глущенком.
У 1934 році Винниченко із дружиною Розалією Яківною оселився на півдні Франції, у містечку Мужен біля Канн, придбавши стару садибу з ділянкою землі. До цього кроку письменника спонукали як тяжке матеріальне становище через припинення виплати гонорарів від українських видавництв, так і бажання нового здорового способу життя подалі від міської суєти. Він став веганом і сироїдом«Німці запропонували Винниченку стати головою уряду окупованої України» , Історична правда, 6 березня 2011Веган, солодкоїжка, кавоман. Що любили їсти політики початку ХХ сторіччя , bit.ua, 1 Жовтня 2019. Тут упродовж останніх 25 років свого життя він у власному невеликому будинку займався літературною творчістю («Лепрозорій», 1938, «Нова заповідь», 1949) і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.