Про́сти́й або графі́тний (чорнографі́тний) оліве́ць — інструмент для письма, малювання чи креслення, у якому тонка пи́сна графітна серцевина вкладена в оболонку з іншого матеріалу. Оболонка в олівцях найчастіше дерев'яна, але може бути з пластику або з переробленого паперу. Головна умова для матеріалу оболонки — він повинен легко застругуватися у побутових умовах.
Простий олівець — екологічно чистий інструмент для письма, портативний, написане ним за потреби може бути стерто майже безслідно, функціонує в тропічну спеку й арктичний холод, причому написане не втрачає кольору ні з часом, ні від сонячного проміння. У літературі інколи можна зустріти, що одного графітного олівця вистачає на лінію завдовжки 56 км або щоб написати 45 тис. слів. Втім, немає ніде підтвердження, що цей факт хтось перевірив на практиці .
Історія Перші письмові інструменти, схожі на сучасні олівці, з'явилися у XI столітті. Це були палички зі свинцю та срібла із загостреними кінцями. Вони досить швидко зношувалися, коштували дорого й були доступні лише заможним людям. Найбільшого поширення такі палички набули в Німеччині, де рисувальне мистецтво зародилося й розвивалося швидше, ніж в інших країнах.
Перші олівці в теперішньому розумінні з'явилися в Англії наприкінці XVI століття. У горах Камберленду поблизу 1564 року пастух під корінням поваленого бурею дуба знайшов чорне каміння. Спочатку він подумав, що це вугілля, але воно не горіло, зате добре згодилося для мічення овець. Користь від знахідки відразу ж оцінили і цей рудник був привласнений урядом. Чорне каміння в поштових каретах під охороною вивозили до Лондона. Матеріал визнали корисним навіть у медицині, але головним його застосуванням стало виробництво форм для відливання гарматних ядер. Довгий час чорний камінь називали «вод» ( — «купка каміння») і навіть донедавна такою ж була місцева назва графітних олівців, а рудник, де добувався графіт, і донині називається «Вод Майн» ().
У першій половині XVIII століття поширилася контрабанда графіту, тому 1752 року Парламент Сполученого Королівства видав указ, за яким крадіжка та придбання краденого графіту вважалися злочином і каралися каторжними роботами або вивезенням у колонії. Рудник був настільки багатий, що 6 тижнів видобутку вистачало на річну потребу графіту. У перерві між роботами рудник інколи затоплювали, щоб запобігти розкраданню чорного каменю. Проте в 1833 році рудник майже вичерпався і, після кількох спроб відновлення, його остаточно закрили 1890 року. За аналогією зі свинцевими паличками, якими тоді писали, знахідку вважали різновидом свинцю. Камберленд був першим і до кінця XVIII століття єдиним родовищем, де промислово (хоча й дуже примітивно) добувався графіт та виготовлялися олівці. Завдяки монополії на виробництво графітних стрижнів та олівців Англія могла підтримувати дуже високі ціни на них.
Перший опис олівця — шматка Камберлендського графіту вставленого в порожнину на кінці дерев'яної палички — опубліковано 1565 року Конрадом Геснером із Цюриха. Довгий час такі олівці називали «олівцями Геснера». Подібним користувався Вільям Шекспір. Але у графітових стрижнів було два головні недоліки — вони бруднили пальці й легко ламалися.
Вкладати графіт у дерев'яну оболонку придумали пізніше італійці. Шматки графіту, розпилені на прямокутні палички, вставляли в дерев'яні, металеві або керамічні оболонки і використовували для письма та рисування. Згодом мандрівні ремісники принесли технологію виготовлення олівців Геснера до Німеччини й до околиць Нюрнберга, де з 60-х років XVII століття ремісники почали їх виготовляти з місцевих матеріалів. 1761 року розробив метод, у якому мелений графіт змішувався зі смолою, сіркою та сурмою. У результаті утворювалася густа паста, придатна для формування під тиском міцніших та однакових стрижнів. Такі стрижні були значно гірші, ніж чистий імпортний графіт, але все ж ними можна було писати. Однак графіт і далі вважали різновидом свинцю.
Етимологія Лише 1779 року шведський хімік Карл Шеєле довів, що камберлітові палички містять не свинець, а вуглець. Назву цьому матеріалу дав німецький мінералог А. Вернер — (від — «записую, пишу»). Але помилка в назві вже прижилася в побуті. В англійській мові «графіт» має синонім , що дослівно означає «такий, як свинець». Слово («олівець») в англійській мові походить від давньофр. pincel, яке у свою чергу пішло від , яким називався тоненький пензлик для письма, виготовлений із шерсті верблюда (цікаво, що від нього через німецьке посередництво походить і «пензель»).
Німецьке слово Bleistift (дослівно — свинцева паличка) перекладається як «олівець». І японські ієрогліфи 鉛筆 «ен» і пітсу, що разом позначають олівець, дослівно значать «свинцевий пензель». В українській мові слово «олівець» походить від слова «олово», яким колись називали свинець (аналогічне походження має і , ). Олов'яними (по-нинішньому — свинцевими) паличками колись писали на папері. У російській мові слово карандаш походить від тюрк. *karadaš — «чорний камінь»: пор. — «чорний сланець».
Сучасний олівець
Революційним для олівцевої індустрії став винахід, зроблений французом Ніколя Жаком Конте 1795 року. Франція на той час була економічно ізольована від Німеччини та Англії, тому олівці з Камберленду, до яких французи вже звикли, до країни більше не надходили. Конте після року експериментів придумав змішувати порошок графіту з глиною й водою. Отриману пасту він втирав у канавки, вирізані в дереві. Коли суміш у канавках висихала, отримані стрижні виймали й обпікали в керамічних футлярах, а потім вкладали в канавки у дерев'яних паличках і заливали клеєм.
Через три роки подібну технологію повторив австрієць . Гардтмут був власником невеликого керамічного заводу й для маркування своїх виробів використовував англійські олівці, оскільки лише графіт витримував високу температуру гончарних печей. Для зменшення витрат на дуже дорогі олівці з Німеччини та Англії, Гардтмут експериментальним шляхом винайшов метод виготовлення графітних стрижнів із суміші очищеного графітного порошку й глини тонкого помелу. З вологої суміші у спеціальних канавках формувалися стрижні, потім вони висушувалися й спікалися в гончарних печах. Утворені палички оброблялися жиром або олією. Їхня твердість залежала від співвідношення часток графіту та глини. Це були перші у світі графітні стрижні з контрольованою твердістю. Виробництво їх виявилося настільки вигідним, що фірма Гардтмута згодом повністю переробила керамічні цехи на нову продукцію. Тепер уже неможливо напевно сказати, чи Гардтмут самотужки повторив винахід Конте, чи якось про нього дізнався, але еволюція олівця зробила різкий стрибок уперед.
Один із наступників Гардтмута — інженер-механік комплексно механізував процес виробництва олівців, створив фірмовий колір — жовтий, розширив діапазон твердості стрижнів. Він назвав фірму та її олівці Koh-i-Noor Hardtmuth — Гора Світла — за назвою найбільшого у світі жовтого діаманта Кохінур з Індії. Олівці Koh-i-Noor 1500 стали першими пофарбованими олівцями у світі. До того часу олівці не фарбували, щоб покупці бачили, що деревина не має дефектів. Гардтмут не без підстав вважав, що сама назва його компанії є гарантією якості товару. Колір та назва були вибрані з огляду на попит тогочасного ринку й моду на товари з загадкової та романтичної Азії, оскільки в ті часи графіт найвищої якості видобували на Далекому Сході, у горах поблизу Іркутська.
1847 року мисливці випадково натрапили на шматки графіту на одній з річок поблизу Іркутська. Місцевий чиновник відправив його до Петербурга, де спеціалісти мінералогічної лабораторії зробили висновок, що це графіт високої якості. Той же чиновник — С. Черепанов — отримав у власність графітне родовище, місце якого ще не було встановлено. Через рік Черепанов продав незнайдене родовище французу Жану-П'єру Аліберу (1820—1905 роки). Лише через кілька років пошуків, піднявшись на 400 км вгору по течії ріки аж до кордону з Китаєм, тому вдалося знайти дуже багаті поклади високоякісного графіту. Перші роки Жан-П'єр власноручно сортував графіт і відправляв його в Європу — спочатку на в'ючних тваринах до гавані, далі водним шляхом до Європи. Високу якість іркутського графіту визнали навіть англійці та французи. 1856 року права на родовище викупила німецька фірма Фабер-Кастель .
Насправді в олівцях Koh-i-Noor ніколи не використовувався російський графіт, він експортувався лише в Баварію на фабрику олівців А. В. Фабера. Натомість висока якість олівців Koh-i-Noor була зумовлена використанням графіту з Цейлону й деревини каліфорнійського кедра.
Так склалося, що з того часу жовтий колір став звичним для графітних олівців — нині майже 75 % всіх олівців у США мають саме такий колір.
Попит на олівці завжди був великим, особливо у XIX ст. Центром їх виробництва в Європі тоді вважався Нюрнберг, у його околицях було приблизно 25 фабрик із річним випуском понад 250 млн олівців. Серед них — Штедтлер, , Ліра та ін.
Найбільша компанія — фабрика Фабер-Кастель, заснована у 1761 році, налічувала 1000 працівників. Його внук 1839 року значно вдосконалив процес виробництва олівців — механізував процеси обробки деревини з використанням спочатку водяних млинів, а згодом — парової машини, і, при відмінній якості, його олівці були найдешевшими. Він впровадив шестикутний поперечник олівця, його геометричні розміри й стандарти твердості, які були згодом прийняті іншими виробниками. Якісними були не лише олівці, але й етикетки, коробки та каталогів олівців. З 1849 року фірма Фабера заснувала філії у столицях багатьох розвинених країн. На початку в усіх філіях фірми використовували графітові стрижні, привезені з Німеччини. Зараз ця фірма (з 1898 року — Faber-Castell) випускає щорічно понад 1,8 млрд дерев'яних олівців. Найбільш знамениті олівці цієї фірми — креслярські набори серії 9000, дизайн якої протягом 100 років майже не змінювався.
У Росії перша олівцева фабрика з'явилася 1842 року. Згодом понад два десятки фабрик відкривалися й закривалися в різних губерніях Росії. До 1914 року залишилося чотири великі фабрики в головних містах губерній — Москві, Ризі, Варшаві й Вільні. На території теперішньої України олівці тоді не вироблялися. Фабрика Станіслава Маєвського в передмісті Варшави була однією з найпродуктивніших і технологічно передових на той час, але з початком першої світової війни все обладнання вивезли до Слов'янська, де через рік почали виробляти 2—2,5 тисячі олівців щоденно. Сировина й хімікати завозилися з Польщі, а деревину робили з кедра Карпатських лісів.
Після революції 1917 року виробництво зупинилося, Маєвський повернувся до Польщі наново створювати свою , а обладнання, залишене в Україні, було націоналізовано. 1924 року фабрика знову запрацювала як Слов'янська фабрика олівців — перша й одна з найбільших фабрик олівців у Радянському Союзі. Найбільш відомі бренди цієї фабрики — «Конструктор», «Графика», «Чертежник». До 1985 року логотип фабрики мав вигляд загостреного шестигранного олівця . Після 1985 року логотип змінено на зображення скріпки . Після здобуття Україною незалежності майже всі складники для виготовлення олівців стали імпортними, навіть деревину отримували з Томської фабрики в Росії. Ринок збуту теж був втрачений і 2003 року фабрика закрилася.
У Росії зараз є лише два заводи, що виробляють прості олівці — і фабрика олівців імені Красіна.
У США після здобуття незалежності, коли припинився прямий імпорт олівців з Англії, спробували виготовляти їх з місцевих матеріалів, використовуючи відкрите родовище графіту в Нью-Гемпширі. Перші американські олівці в дерев'яних оболонках зробив 1812 року. Писний стрижень він виготовляв із сухої суміші графітного порошку й клею, не обпалюючи її в печі. Між 1820 та 1850 роками виникло багато таких примітивних майстерень поблизу Бостона, проте їм було дуже далеко до європейських олівців, у яких застосовувалося обпікання. Лише після громадянської війни в Америці почалося освоєння прогресивних технологій виготовлення олівців. Цьому сприяло також введення високого мита на їхній імпорт із Європи.