Воут F4U «Корсар» () — американський палубний винищувач-бомбардувальник виробництва авіакомпанії Vought за часів Другої світової та Корейської війн. Перший зразок надійшов до авіації флоту в 1942 році, останній — до французьких Повітряних сил в 1953. Загалом було випущено 12 571 літак 16 модифікацій, що є рекордом для виробництва літаків з поршневим двигуном в історії американської авіації. Винищувач відмінно зарекомендував себе в ході бойових дій, перебував на озброєнні американської палубної авіації, в морській піхоті, а також у флотах Великої Британії, Нової Зеландії, Франції та інших країнах світу. Деякі японські пілоти вважали його найпотужнішим винищувачем Другої світової війни, а експерти американських ВМС підрахували співвідношення бойових втрат у повітряних боях за участю «Корсарів», як 11:1 на користь останнього.
Створення У лютому 1938 американські ВМС оголосили конкурс на створення швидкісного двомоторного та одномоторного висотного палубного винищувача для потреб свого флоту. Для одномоторного винищувача висувались наступні вимоги: дальність дії до 1 600 км, максимально можлива швидкість на висоті в 6 000 метрів у 563 км/год та швидкість звалювання не більше ніж 110 км/год. Цей літак мав озброюватись чотирма кулеметами або авіаційними гарматами, як виключення допускалось оснащення трьома кулеметами з підвищеним боєкомплектом.
До «фіналу» конкурсу вийшли три фірми — Bell Aircraft, Grumman Corporation і Vought. Bell Aircraft виступила з проектом літака Bell XFL Airabonita — легким одномісним винищувачем з двигуном, розташованим в центрі мас, за кабіною пілота. Він був спроектований за зразком сухопутної «Аерокобри». Grumman Corporation запропонували вельми привабливий і елегантний двомоторний літак Grumman XF5F Skyrocket. На їхньому тлі проект конструктора фірми «Чанс-Воут» виглядав менш екзотичним. Проте, ані Grumman, ані Bell не представили ВМС бажаного — палубного винищувача, який за характеристиками перевершував машини сухопутного базування.
До того ж, обидва ці конкурсанти були досить непрості в управлінні, а «Аеробоніта», як і «Кобра», виявилася схильна до плоского штопору. Тому, дітище фірми «Чанс-Воут» було визнано заслуженим переможцем і ВМС США уклали з фірмою контракт на будівництво прототипу нового винищувача вже у червні 1938 року.
Команда розробників фірми «Воут» під керівництвом головного конструктора Рекса Бейзела створила один з найкращих на той момент винищувачів для флоту — XF4U-1. «Ченс-Воут» XF4U-1 був одномісним винищувачем-монопланом, оснащеним дворядним зіркоподібним 18-циліндровим мотором повітряного охолодження «Пратт-Вітні» XR-2800-2 «Восп» потужністю 1 800 к.с. Ця потужна силова установка робила літак одним з найшвидкісних винищувачів свого класу. Машині, продовжуючи традиції авіакомпанії, дали ім'я «Корсар» — до цього два інших літака, розроблених «Воут», вже носили цю назву.
Незважаючи на своє досить класичне компонування, новий літак мав у конструкції і технології виробництва декілька інновацій. Головною відзнакою літака стало застосування крила, виконаного у вигляді W-подібної при погляді спереду формі, так звана «зворотня чайка». Завдяки його впровадженню досягалося відразу кілька цілей. Ще на етапі продувок моделей в аеродинамічній трубі стало ясно, що консолі крила подібної форми, зчленовані з фюзеляжем циліндричної форми в нижній його частині, сприяли зниженню опору інтерференції, а як наслідок, не була потрібна установка зализів. Крім того, крило типу «зворотна чайка» знижувало ризик катастрофи при аварійній посадці на воду, тому завдяки своїй формі могло бути використано як редан. І нарешті, значно скорочувалася довжина основних стійок шасі, що призвело до певної економії маси конструкції планера.
29 травня 1940 року льотчик-випробувач Лиман Буллард вперше підняв літак у повітря. Льотні випробування нової машини перевершили всі очікування. Уже через кілька днів XF4U-1 досяг швидкості польоту 651,7 км/год і став найшвидкісним американським військовим літаком того періоду.
Льотні характеристики «Корсара» були настільки видатними, що на нього звернув увагу навіть Армійський авіаційний корпус США, причому в особі свого головнокомандувача генерала Генрі Арнольда. Швидкопідйомність машини становила 14,7 м/хв, а в пікіруванні вона розігналася до 885 км/год при перевантаженні 8. Хоча це і перевершувало вимоги технічного завдання, але чудово продемонструвало запас міцності літака.
1 жовтня 1940 року, XF4U-1 продемонстрував при випробувальному перельоті зі Стратфорда до Гартфорда неймовірну швидкість у 652 км/год, що стало абсолютним рекордом для одномоторного винищувача в історії американської авіації.
24-25 лютого 1941 року пройшли заключні випробування перед представниками американського флоту, і вже 3 березня було дано вказівку фірмі Vought готуватися до серійного випуску цього винищувача. 3 червня 1941 року надійшло офіційне замовлення на перші 584 літаки, під заводським позначенням VS-317. Перший серійний F4U-1 (заводський номер 02153) з двигуном R-2800-8 потужністю 1 970 к.с. був випущений заводом у Далласі і 25 червня 1942 року виконав свій перший політ. Під час випробувальних польотів була досягнута швидкість 638 км/год на висоті 7 540 метрів і швидкопідйомність 15,23 м/сек. 31 липня 1942 року відбулася офіційна передача літака американського флоту, після чого перші «Корсари» були направлені на авіаносець «Сенґамон» до затоки Чесапік.
Бойове застосування
Перший досвід Першим підрозділом американського флоту, який отримав на озброєння F4U-1, стала ескадрилья VF-12 у Норт Айленді, Каліфорнія, за якою послідувала VF-17 в Норфолку, Вірджинія. Першою в авіації Корпусу морської піхоти США отримала «Корсари» ескадрилья VMF-124. Незважаючи на високу швидкість і маневреність «Корсара», пілоти флоту були розчаровані винищувачем після палубних випробувань на авіаносці, що виявили ряд неприємних особливостей поведінки машини при приземленні. Тенденція до завалювання на ліве крило була досить небезпечною при посадці на берегові аеродроми і абсолютно неприйнятною при приземленні на авіаносець. Цей недолік разом зі схильністю літака цибати і неможливість здійснювати посадку на три точки (довга носова частина закривала льотчику огляд попереду) призвели до того, що винищувач визнали непридатним до експлуатації з палуби. Фірма «Воут» шукала шляхи вирішення цих проблем і, в кінцевому підсумку, знайшла їх, але в той час F4U-1 експлуатувався тільки з берегових аеродромів. Водночас, такий літак став справжньою знахідкою для Корпусу морської піхоти — більшість ранніх «Корсарів» використовувалася в його авіації. Незабаром на озброєнні VMF-124 перебувало вже 22 літаки F4U-1 «Корсар».
Після здавання своїх неповоротких винищувачів F4F «Уайлдкет», льотчики морської піхоти охоче пересіли на «Корсари». Але і ВМС продовжувало приваблювати високі льотні характеристики літака й вживалися заходи щодо модернізації винищувача до вимог палубної авіації флоту.
12 лютого 1943 року ескадрилья Корпусу морської піхоти VMF-124 була перекинута на острів Гуадалканал в архіпелазі Соломонових островів. В цей же день «Корсари» виконали свій перший бойовий виліт, ескортуючи бомбардувальники PB4Y під час їхнього нальоту на японські кораблі на острові Бугенвіль. Але в цей день вони не вступили в бойове зіткнення з літаками противника.
14 лютого винищувачі VMF-124 спільно з Р-40 і Р-38 були перехоплені 50 японськими винищувачами «Зеро». Дебют для «Корсарів» виявився невдалим, вони втратили в цьому бою дві машини. Загальні втрати американців склали: два «Корсари», чотири Р-38, два Р-40, два PB4Y при трьох збитих японських літаках «Зеро». Виправдовувало пілотів F4U тільки те, що 20 годин нальоту було зовсім недостатньо для перенавчання з винищувачів «Buffalo» і «Wildcat». Чи не була також відпрацьована тактика бою. Льотчики просто ще не знали можливостей свого літака. Однак уже через два місяці боїв на бойовому рахунку ескадрильї лічилось 68 японських літаків при втраті власних 11 «Корсарів» та трьох загиблих пілотах.
У ході двомісячних боїв льотчики F4U-1 виробили тактику, яка і стала стандартною в боях з японськими літаками. Використовуючи переваги «Корсарів» у швидкості і швидкопідйомності, американські пілоти атакували японців першими. Виявивши літаки противника, американці швидко набирали висоту, а потім пікірували на них, знищуючи ворожі машини вогнем з кулеметів. Після атаки вони виходили з бою з набором висоти і займали новий рубіж для повторного нападу. Поступаючись «Зеро» в маневреності, «Корсари» намагалися не ув'язуватись з ними в ближній маневрений бій. А в складних ситуаціях «Корсар» міг відірватися від противника за рахунок швидкого набору висоти або пікірування.
1943 До кінця 1943 року всі винищувальні ескадрильї морської піхоти США в південній частині Тихого океану були переозброєні винищувачами F4U, і до цього часу асами «Корсарів» було знищено 584 літаки противника.
Набагато складніше складувалась доля цих літаків у військово-морських силах при підготовці до використання «Корсарів» на авіаносцях. 25 вересня 1942 року розпочалась серія пробних зльотів і посадок на авіаносці «Сенґамон», яка відразу виявила низку недоліків у конструкції літака. Стандартна техніка приземлення на авіаносець була практично неможлива. Двигун обмежував огляд льотчика, а краплі мастила, які потрапляють з двигуна, на лобове скло ще більше ускладнювали видимість. У момент посадки пілот був змушений зближуватися з кораблем не по прямій, а на віражі, щоб бачити посадкову палубу. У момент приземлення винищувач опускав ніс і сильно бився основними колесами. «Корсар» підскакував на жорстко амортизованих стійках шасі, що нерідко призводило до пошкодження літака. У цій ситуації командування ВМС не могло використовувати F4U-1 як палубні винищувачі.
Компанія «Воут» доклала чимало зусиль для удосконалення свого літака та усунення виявлених недоліків, загалом до конструкції Корсару було внесено більше за 100 модернізацій та змін.
Для збільшення темпу випуску літаків виробництво F4U-1 було розгорнуто на заводах фірм Goodyear Aeronautical Corp. в Огайо і Brewster Aeronautical Corp. у Нью-Йорку. 25 лютого 1943 року злетів перший FG-1 фірми Goodyear, котрий відрізнявся від F4U-1 тільки тим, що крила не складалися. Список найкращих асів «Корсарів»Corsair Aces of World War 2 (Osprey Aircraft of the Aces No. 8) Ім'я Ескадрилья Нагороджений Кількість збитих літаків VMF-215 Медаль Пошани 25 VMF-214 Медаль Пошани 22 VMF-124 Медаль Пошани 21 VMF-215 Військово-морський хрест 20Вілбур Томас () VMF-213 18,5 VF-17 Військово-морський хрест 16 VMF-221 Медаль Пошани 15,5Гарольд Сперс () VMF-215 Медаль Пошани 15Арчі Гленн Донаг'ю () VMF-112 Хрест льотних заслуг 14 VMF-213 Військово-морський хрест 13Едвард «Бад» Шоу () VMF-213 13Роджер Гедрік () VF-17/VF-84 Хрест льотних заслуг 13 VF-17 Військово-морський хрест 11 3 жовтня 1942 року модернізовані винищувачі F4U-1 почали надходити в експериментальну ескадрилью ВМС США VF-12, яка спочатку розміщувалася на наземної базі в місті Сан-Дієго, штат Каліфорнія. До 14 січня 1943 року ця ескадрилья була повністю укомплектована 22 винищувачами «Корсар» і 22 січня перебазована на борт авіаносця «Кор». У березні-квітні 1943 року нові винищувачі F4U-1 надійшли до ескадрильї VF-17, раніше озброєну літаками F6F3 «Хеллкет». У середині квітня підрозділ було перекинуто на борт авіаносця «Банкер Гілл». Це була перша палубна ескадрилья ВМС США, що вступила в бій на літаках «Корсар». Починаючи з вересня 1943 року пілоти VF-17, діючи з наземних баз на Соломонових островах, знищили за 76 днів 127 японських літаків і 5 кораблів. П'ятнадцять льотчиків ескадрильї стали асами. Один з них, лейтенант А.Кепфорд, до свого повернення на батьківщину здобув 17 перемог і став п'ятим серед морських льотчиків за кількістю збитих літаків.