Шорт Стірлінг () — британський чотиримоторний важкий бомбардувальник часів Другої світової війни розробки компанії Short Brothers. «Шорт Стірлінг» став першим із трійки британських чотиримоторних бомбардувальників, які взяли участь у Другій світовій війні, і розроблявся він з 1936 року. Але, на відміну від Авро «Ланкастера» і «Галіфакса», які початково проектувались як двомоторні літальні апарати, створення «Стірлінга» здійснювалось за специфікацією В. 12/36 як чотиримоторного бомбардувальника.
Перші ескадрильї отримали на озброєння новітні літаки на початку 1941 року і з початку експлуатації щиро сприймалися англійськими льотчиками за непогані льотні характеристики. Проте, вже з другої половини 1943 року важкі бомбардувальники «Шорт Стірлінг» відійшли з основної арени, їх стали використовувати тільки в ролі допоміжних або в нагальних ситуаціях, коли більш сучасних та ефективних бомбардувальників «Ланкастерів» і «Галіфаксів» не вистачало для виконання завдань зі стратегічного бомбардування Німеччини. Важливу роль у цій дискримінації відіграло рішення британського міністерства авіації щодо обмеження розмаху крил «Стірлінгів», а з часом це стало однією з ключових проблем для літака. Згодом, їх стали використовувати тільки для другорядних завдань, як-то повітряне мінування німецьких морських портів і ВМБ, доставляння вантажів сухопутним військам, що наступали в Західній Європі, буксування планерів тощо.
Тому, не дивно, що практично відразу після завершення воєнних дій на Європейському театрі війни, «Стірлінги» були зняті з озброєння Королівських ПС, на їхнє місце прийшли «Йорки», похідна від конкурента «Стірлінга» «Ланкастера». Деякий час вони перебували ще на озброєнні єгипетських повітряних сил, але дуже недовго. Одиниці з них стали цивільною версією літака.
Історія
Створення На середину 1930-х років британські повітряні сили виявились такими, що крім застарілого часів Першої світової війни літака «Хендлі-Пейдж» V/1500, важкого бомбардувальника в її лавах просто не було. Тому, у 1936 році штаб британських Повітряних сил видав завдання авіаційній промисловості щодо створення дальнього чотиримоторного бомбардувальника за проектом В.12/36. Вимоги завдання включали швидкість не менше 370 км/год, дальність 4 800 км при бомбовому навантаженні 3 630 кг або на дальність 3 218 км з навантаженням 6 350 кг. У бомбовому відсіку повинні були уміщатися бомби калібром до 908 кг (більших в Англії тоді не було). При цьому допускався зліт за допомогою допоміжних пристроїв, наприклад, катапульти. Екіпаж літака складався з шести осіб. Згідно з завданням, машина могла використовуватися і в транспортній версії, перевозячи 24 солдати. На озброєнні мали бути встановлені три індивідуальні кулеметні установки для самооборони бомбардувальника (носові, середні та хвостові).
Основним концептом такого замовлення було те, що літак мусив бути спроможним перекидати повітрям війська до найвіддаленіших кутків величезної Британської імперії, а потім підтримувати їх, як бомбардувальник. Більш того, він мав за задумом замовників бути легким у виробництві, розкладним та таким, що легко перевозився усіма наявними транспортними засобами: повітряними, залізницею, морем.
На завдання авіаційного командування відгукнулося багато літакобудівних фірм, однак, для побудови дослідних зразків міністерство авіації відібрало всього два варіанти. Один запропонувала фірма «Шорт», а другий — «Супермарін». Останній так ніколи і не піднявся в небо, в 1940 році недобудований літак знищили німецькі бомбардувальники.
Проект S.29 фірми «Шорт» призвів до появи бомбардувальника, пізніше названого «Стірлінг». Цей літак був типовий, для того часу, суцільнометалевий, вільнонесучий моноплан з чотирма зіркоподібними моторами «Бристоль Геркулес». Одночасно з цим машина мала досить своєрідний вигляд. Закладене в завданні обмеження розмаху крил до 30,5 м (щоб бомбардувальник входив у типовий ангар) при значній злітній вазі призвело до того, що «Стірлінг» з довгим фюзеляжем відрізнявся незвично коротким і широким крилом, що сильно вплинуло на льотні характеристики літака.
Авіаційний інженер та конструктор К. Ліпском створив літак, який на перший стадії становив поєднання довгого фюзеляжу прямокутного перетину з розташованим посередині крилом розмахом 34,4 м, яке взяли від літаючого човна «Сандерленд», однокільовим оперенням і двигунами «Госхоук» компанії «Роллс-Ройс». З часом зупинили свій вибір на користь перспективних двигунів повітряного охолодження «Бристоль Геркулес».
При конструюванні та підготовці до перших випробувань розробники літака пішли незвичайним шляхом — для проведення іспитів літального апарата майбутнього важкого бомбардувальника вирішили побудувати суцільнодерев'яний дослідний літак S.31, який був вдвічі менше за реальні розміри бомбардувальника. Силовою установкою на ньому були чотири 90 к. с. (67 кВт) двигуни «Ніагара» фірми «Побджой», для проведення аеродинамічних досліджень конструкції: 19 вересня 1938 року він вперше злетів у повітря у Рочестері. Пізніше його переоснастили більш потужними, 115 к. с. (86 кВт) двигунами «Ніагара», і він здійснив понад 100 польотів, поки аналог не розбили в 1943 році.
14 травня 1939 року здійснив свій перший політ повноцінний прототип літак S.29, незабаром названий на честь шотландського міста Стерлінг. Цей літак був оснащений чотирма радіальними двигунами «Бристоль Геркулес» II потужністю 1375 к. с. Однак, у першому ж польоті 14 травня 1939 року літак зазнав аварії. Після короткого успішного польоту на пробігу лопнула арка в стійці шасі, вироблена з алюмінієвого сплаву, що призвело до блокування гальм. Швидкість ще не була погашена, і літак просто зніс обидві стійки шасі, причому удар був такої сили, що відірвало лівий внутрішній двигун. Відновлювати машину не стали й прототип списали.
3 грудня 1939 року у повітря піднявся другий прототип бомбардувальника, в якому було повністю перероблена система шасі. Тестові польоти проходили успішно, хоча дальність польоту і практична стеля виявились дещо нижчими розрахункових.
Навесні 1940 року перша серійна машина у своєму першому польоті здійснила аварійну посадку на трьох моторах. Випробування довели, що злітна дистанція при максимальній вазі в 26 тонн становить 585 метрів, а для досягнення 15-метрової висоти потрібно вже 1 280 метрів. Це перевищувало контрактні вимоги більш ніж удвічі. Швидкість звалювання дорівнювала 172 км/год. — занадто багато на ті часи. Висотні дані виявилися розчаровуючи низькими. Стеля бомбардувальника була всього 4,5 кілометри, а швидкопідйомність падала від 270 м/хв. на рівні моря до 50 м/хв. на 3-кілометровій висоті. Причиною визнали недостатню потужність двигунів «Бристоль Геркулес» II, це дозволило сподіватись, що з майбутніми більш потужними двигунами недоліки буде виправлено.
Водночас, новий літак продемонстрував багато позитивних якостей. Особливо виділялася його стійкість по всіх трьох осях і разом з тим чудова маневреність. При ознайомленні нових екіпажів з літаком, пілоти-випробувачі фірми «Шорт» демонстрували вражаючу маневровість величезної машини: при проході над льотним полем на максимальній швидкості льотчик задирав ніс літака, переводячи його у вертикальний набір висоти. Через деякий час бомбардувальник застигав нерухомо, «стоячи на хвості», потім повільно опускав ніс і легко переходив у горизонтальний політ.
Виробництво Ще до Мюнхенської угоди, авіабудівна компанія Шорт отримала замовлення на перші літаки «Стірлінг», кожне на 100 одиниць. Проте, по результатах підписаної в Мюнхені 30 вересня 1938 року угоди замовлення на «Стірлінги» згодом склали 1 500 машин, а контракти на виробництво згодом видали «Остін Моторс» у Лонгбріджі (Бірмінгем) і «Рутс» у Сток-он-Трент; виробництво «Стірлінгів» розподілили більш ніж по 20 заводах, але спочатку воно розгорталось дуже повільно, так як пріоритет віддавався виробництву винищувачів. Іншим фактором, який стримував початкове виробництво, було руйнування деякої кількості вироблених «Стірлінг» на складальних лініях, коли заводи в Рочестері і Белфасті піддалися бомбардуванню в серпні 1940 року.
Однак виробництво поступово налагоджувалось і до кінця 1941 року британські заводи надали понад 150 «Стірлінгів» своїм Повітряним силам. В експлуатації «Стірлінги» заслужили популярність у своїх екіпажів своєю маневреність — дуже корисна якість, коли тебе атакують німецькі винищувачі. Один з важких бомбардувальників одночасно заробив собі прізвисько «бомбардувальник-винищувач», коли «Стірлінг» 218-ї ескадрильї повертався з нічного рейду та його атакували 4 німецьких нічних винищувачі, і, збивши три з них, пошкоджений, він благополучно повернувся на базу.
У 1941 році планувався запуск виробничої лінії «Стірлінгів» у Канаді, але укладений тоді контракт на 140 машин так і не був реалізованийNorris 1966, p. 12. Цей «Стірлінг» Мк. II оснащувався двигунами «Циклон» R-2600 по 1600 к. с. (1193 кВт) фірми «Райт», з якими побудували два прототипи, допрацювавши з версії Мк. I.
На «Стірлінг» Мк III встановили 1 635 к. с. (1 219 кВт) двигуни «Геркулес» VI або XVI; крім невеликої надбавки потужності головною перевагою цього двигуна була простота обслуговування. На Мк. III також змонтували нову верхню турель, більш обтічну, ніж незграбна модель на Мк. I, а також справили деякі внутрішні зміни.
На піку виробництва, в середині 1943 року випускалося до 80 «Стірлінгів» на місяць, а останні, побудовані як бомбардувальники, закінчили будівництво восени 1944 року.
Загалом літаки вироблялись на заводах: «Шорт» у Рочестері — 545 літаків; «Шорт енд Гарланд» в Белфасті — 1218 літаків; «Остін Моторс» — 620 літаків.
Бойове застосування 2 серпня 1940 року перший «Стірлінг» Мк. I поступив на озброєння 7-ї ескадрильї Бомбардувального командування на авіабазу Ліімінг у Північному Йоркширі. Тридцять днів по тому німецькі бомбардувальники «Дорньє-17» атакували завод фірми «Шорт» у Рочестері, знищивши декілька «Стірлінгів» у складальному цеху. Необхідність уберегти виробництво від повторних атак змусила перевести збірку машин в Північну Ірландію. Однак в кінці вересня бомбардувальники «Хейнкель» He 111 з елітної 100-ї ескадри здійснили наліт на Белфаст. Цього разу у складальному цеху згоріли п'ять «Стірлінгів». Крім того, їхнє поставляння до стройових частин було дуже повільним через надзвичайну завантаженість авіазаводів будівництвом винищувачів. До кінця року перша і поки єдина 7-а ескадрилья отримала тільки 15 бомбардувальників.
Через надзвичайну важливість літаків цього класу для Королівських повітряних сил, надходження «Стірлінгів» на озброєння перебувало на особистому контролі британського прем'єра. Для першого удару Черчилль заздалегідь призначив головну ціль — Берлін. Але потреби війни змусили вперше використовувати новий бомбардувальник на менш престижному, ніж столиця рейху, об'єкті. Увечері 10 лютого 1941 року три «Стірлінги» скинули 54 500-фунтових фугасних бомби на нафтові баки в Влардінгені поблизу Роттердамському порту. Місія пройшла без втрат. 17 березня кілька нових бомбардувальників здійснили денний наліт на Емден. 27 березня 1941 року «Стірлінги» з'явилися вперше в небі ворожої столиці.
1 липня 1941 року почалася операція «Циркус», метою якої британське командування визначало максимально відвернути зі Східного фронту винищувачі Люфтваффе з огляду на неспроможність ВПС РСЧА протистояти їм. Але і на Західному фронті в цей момент перебувало дві винищувальні ескадри, причому одна вже отримала перші новітніші «Фокке-Вульфи». Тому вперше вжиті британськими Повітряними силами великомасштабні наступальні дії не дали очікуваного ефекту. Швидше навпаки — британці зазнали суттєвих втрат. Тим часом «Стірлінг» проявив себе як літак, здатний витримати багато пошкоджень. Так, 18 липня над Ла-Маншем «Стірлінг» 7-ї ескадрильї був атакований «Мессершміттом», який відстріляв у нього практично весь боєкомплект своєї новітньої 20-мм гармати «Маузер МО 151». Літак впав тільки після сьомого заходу.