«Шорт» S.25 «Сандерленд» () — британський чотиримоторний летючий човен-протичовновий/патрульний літак, розроблений для повітряних сил Королівського флоту Британії у 1937 році. Отримав назву на честь англійського міста Сандерленд.
Летючий човен «Сандерленд» розроблявся на основі середнього літака-амфібії S.23 Empire, передового літака авіакомпанії Imperial Airways. Шляхом глибокої модернізації та удосконалень, британські авіаційні конструктори створили один з найуспішніших летючих човнів в історії авіації, який відмінно зарекомендував себе під час Другої світової війни. За проєктом він став наступником попереднього літаючого човна Short Sarafand. Подібний до S.23, цей варіант мав більш досконалий аеродинамічний корпус і озброювався різними видами озброєннями, включаючи кулеметні башти, авіаційні бомби, міни та глибинні бомби. «Сандерленд» був оснащений чотирма радіальними двигунами Bristol Pegasus XVIII і був оснащений різним устаткуванням для допомоги в бойових операціях, включаючи прожектор «Лі», радіолокаційні блоки ASV Mark II і ASV Mark III, а також астрокупол.
Крім британської морської авіації, цей тип літака використовувався іншими союзниками, включаючи Королівські ПС Австралії, Королівські ПС Канади, ПС Південної Африки, Королівські ПС Нової Зеландії, ВМС Франції, Королівські ПС Норвегії та ВМС Португалії. «Сандерленд» широко використовувався за різними функціями та завданнями, однак головним призначенням літака була боротьба з німецькими підводними човнами у битві за Атлантику.
Після Другої світової війни літаки-амфібії ще довгий час перебували на службі, брали участь у подіях Корейської війни, авіаперевезеннях під час Берлінської блокади. Британці використовували «Сандерленд» у військовій версії до 1959 року. У грудні 1960 року ВМС Франції зняли свої літаки з озброєння, які були останніми зразками військового варіанту в Північній півкулі. Цей тип також залишався на озброєнні Нової Зеландії до 1967 року, коли їх замінив наземний Lockheed P-3 Orion. Деякі «Сандерленди» були переобладнані для використання в цивільному секторі, де вони були відомі як Hythe і Sandringham. У цій конфігурації цей тип продовжував працювати до 1974 року.
Історія
Створення Берегове командування британських Королівських Повітряних сил, яке відповідало за охорону узбережжя Імперії й морського судноплавства із самого початку свого заснування постійно зазнавало потреби в гідролітаках великого радіуса дії, здатних проводити далеку морську розвідку, а також забезпечувати супроводження конвоїв та захист їх від підводної загрози.
Ще за часів Першої світової війни подібні функції виконували двомоторні летючі човни «Філікстоу». Протягом наступних 15 років британці прийняли на озброєння ще декілька типів гідролітаків-біпланів подібного призначення, останнім з яких став з'явився в 1933 році «Шорт Сінгапур» III. Але всі вони швидко задавнювались морально і «Сінгапур» не став винятком.
На початку 1930-х років між найбільшими виробниками летючих човнів Великої Британії, США, Франції та Німеччини розгорнулась боротьба за розробку міжконтинентального пасажирського літака. Однак, британська школа авіабудівництва літаків-амфібій не могла представити достойного американському Sikorsky S-42 або німецькому Dornier Do X варіанта власної розробки.
23 листопада 1933 року Міністерство авіації Великої Британії затвердило тактико-технічне завдання R.2/33 до перспективного патрульного гідролітака великого радіуса дії, що призначався на заміну застарілих літаків-амфібій «Шорт Сінгапур» Mk.III. У відповідності до завдання передбачалося створення чотиримоторного багатоцільового гідролітака з дальністю польоту 2 593 км (1400 морських миль) і робочою стелею 4 572 м (15 000 футів). Озброєння літака мало складатися з бомб, а також для самозахисту мати чотири оборонних установки з 7,7-мм кулеметами. Приблизно в той самий час наголосив, що уся Королівська пошта 1-го розряду матиме доставлятися до інших країн тільки повітрям і визначив завдання для авіакомпанії Imperial Airways щодо розробки відповідного гідролітака на кшталт американської ініціативи. Британська компанія оголосила конкурс на розробку та вироблення 28 летючих човнів, що мали перевозити до 24 пасажирів та пошту на відстань до 1 100 км (700 миль).
Пропозиції за вимогами специфікації R.2/33 надали п'ять фірм. Найбільшу активність проявила «Супермарін», яка запропонувала відразу три проекти — моноплани модель 232 і модель 239 з двигунами «Роллс-Ройс Госхоук» і «Мерлін» відповідно, а також біплан модель 238 з моторами «Брістоль Персеус». Але всі ці проекти, так само, як і пропозиції фірм «Блекберн» і «Фейрі», були відхилені. Успіх супроводжував «Capo» і «Шорт Бразерс». Ці фірми отримали контракти на будівництво прототипів своїх літаків А.33 і S.25. У листопаді 1936 року ще до початку випробувань, фірми отримали наступні замовлення на перші серійні партії літаків (по 11 машин). Тоді ж S.25 офіційно отримав найменування «Sunderland».
Під час проведення іспитів версія «Capo» — летючий човен «Саро» А.33 продемонстрував незадовільні морехідні якості, до того ж його вивели на випробування на рік пізніше, ніж S.25. У результаті виріб «Шорт», спроектований під керівництвом авіаконструктора А. Гуджа на базі знаменитого пасажирських летючих човнів серії «С» (фактично розробки цих човнів під позначенням S.23 і військовий варіанти велося паралельно), виявився поза конкуренцією.
16 жовтня 1937 року у повітря вперше піднявся дослідний зразок літака. Тимчасово перша модель оснащувалась 9-циліндровими радіальними двигунами повітряного охолодження «Брістоль Пегасус» X потужністю по 950 к.с. Озброєння не встановлювалося, хоча літак мав носову і хвостову турелі. До листопада випробування були завершені, що дозволило зробити висновок про повну відповідність «Сандерленда» тактико-технічним вимогам. Прототип був визнаний вдалим і вже 21 квітня 1938 року в повітря піднявся перший серійний «Сандерленд».
Конструкція Летючий човен мав усі необхідні якості морського патрульного літака. Від пасажирського прототипу він успадкував об'ємистий двопалубний фюзеляж, завдяки чому велика дальність польоту поєднувалась з хорошими умовами населеності. У розпорядженні екіпажу був камбуз, «їдальня» і «спальня» на шість ліжок, що дали привід випробувачів прозвати літак «летючий готель». Компонування пілотської кабіни і розташування в ній контрольних приладів і органів управління розцінювалися пілотами як «ідеальні». Добра маневровість на невисоких швидкостях (до 278 км/год — на великих швидкостях літак мав досить великий радіус віражу) і відмінний огляд з робочих місць екіпажу робили «Сандерленд» прекрасним протичовновим літаком. Бойове навантаження розмішувалося у внутрішньофюзеляжному бомбовідсіку летючого човна. Щоб не порушувати герметичність і міцність днища корпусу, конструктори застосували оригінальне рішення — боєприпаси висувалися через люки в бортах літака за допомогою електрифікованого механізму під крилом і потім скидалися. Носова стрілецька башта могла відкочуватися всередину фюзеляжу, утворюючи майданчик для швартових робіт.
Перша серійна модифікація «Сандерленд» Mk.I практично повторювала прототип, хоча і будувалась за уточненою специфікацією R.22/36. Озброєння серійних літаків складалося з семи 7,69-мм кулеметів М1919, п'ять з них розміщувалися в засклених стрілецьких башточках з гідроприводом. Один кулемет «Віккерс» з дисковим магазином стояв у передній башті й чотири «Браунінги» з стрічковим живленням — у задній башточці. Ще два «Віккерс К» монтувались на шворіневих установках на даху фюзеляжу за крилом. Уже в ході виробництва в носовій башти поодинокий «Віккерс» замінила спарка набагато ефективніших «Браунінгів».
Однак, бомбове навантаження «Сандерленда» Mk.I залишало бути кращим, літак ніс тільки 907 кг (2 000 фунтів) авіаційних бомб. До того ж, англійські глибинні бомби довоєнної розробки з початком війни продемонстрували досить низьку ефективність проти німецьких субмарин. Ситуацію вдалося виправити лише з прийняттям на озброєння на початку 1943 року 250-фунтової глибинної бомби Mk.VIII, яка споряджалась потужнішою, аніж тротил, вибухівкою «торпекс».
Екіпаж «Сандерленду» Mk.I складався з семи осіб — два пілоти, штурман, радист, бортінженер, бомбардир (обслуговував також носову турель) і стрілець хвостової турелі, але обсяг фюзеляж дозволяв легко розмістити змінний екіпаж. Двигуни залишилися ті ж, що і на прототипі — «Пегасус» XXII.
На товстих крилах літака кріпились чотири, встановлених у гондолах авіаційних двигуни та шість танків для палива, загальною ємністю 9 200 літрів. Ще чотири бака для авіаційного пального, що збільшили заправку до 11 602 літрів, згодом почали встановлювати позаду заднього лонжерона крила, що було достатньо для 8—14-годинного патрулювання над морем.
Загалом британська авіапромисловість побудувала 89 «Сандерлендів» першої модифікації (без урахування прототипу). 74 з них випустив завод «Шорт» у Рочестері, ще 15, замовлена вже після початку війни, побудували фірма «Блекберна» на заводі в Дамбартоні.
Застосування літака У червні 1938 року перші екземпляри «Сандерленд» Mk.I надійшли на озброєння 210-ї ескадрильї, що дислокувалась у Пембрук-Док у західній частині Уельсу. Але, загальна політична обстановка у світі диктувала свої вимоги, й тому пріоритет забезпечення необхідними летючими човнами віддавався Далекосхідному регіону. Першою частиною, що була повністю переозброєна на літаки цієї модифікації стала 230-та авіаескадрилья в Селетарі (Сінгапур). Крім цього, «Сандерлендами» Mk.I озброїли 204-ту і 228-му ескадрильї.
За станом на 1 вересня 1939 року загалом в авіаційних частинах Берегового командування лічилось 40 «Сандерлендів». Восени 1941 року почались поставки новітньої модифікації Mk.II, а в самому початку 1942 року — Mk.III.
Друга світова війна 3 вересня 1939 року перші екіпажі 210-ї авіаескадрильї «Сандерлендів» вирушили у свій перший патрульний політ, здійснивши таким чином почин у світовій війні. Вже 21 вересня 1939 року літаки цієї ескадрильї провели першу у Другій світовій війні повітряно-морську рятувальну операцію. Того дня два «Сандерленди» взяли на борт 34 члени екіпажу торпедованого німецьким підводним човном U-32 у Північному морі транспорту Kensington Court.
Поступово воєнні дії охоплювали усе більше країн Європи й радіус застосування амфібійних літаків значно розширився. Навесні 1940 року 204-та, 210-та і 228-ма ескадрильї, оснащені «Сандерлендами», котрі перебували в метрополії, були передислоковані на передові бази Саллом-Во на Шетландських островах і Інвергордон на півночі Шотландії для участі в Норвезькій кампанії. «Сандерленди» здійснювали розвідувальні й транспортні місії. 3 квітня 1940 року неподалік від узбережжя Норвегії екіпаж літака N9046 був атакований шістьма важкими винищувачами Люфтваффе. Летючий човен спромігся збити один «Юнкерс» Ju-88C та серйозно пошкодити другий, який здійснив жорстку посадку, решта втекли з поля битви.
Вже після перших зустрічей німецькі льотчики дали «Сандерлендам» прізвисько «Летючий їжатець» () за його потужну вогневу міцьWerner, H. A. Iron Coffins: A U-boat Commander's War, 1939-45. London: Cassells, 1999. ISBN 0-304-35330-2. р. 105.
Поразка західних союзників у Норвегії та Франції перетворили для протичовнової авіації головним театром дій західні підступи до Британських островів. У битві за Атлантику ці акваторії постійно патрулювалися літаками «Сандерленд» з баз Маунт-Баттен, Пембрук-Док, Странрар, Лох-Ерн, Обан, Боумор, Пул і Саллом-Во.
Згодом ці летючі човни з'явилися в Рейк'явіку і на Гібралтарі. Природно, істотне розширення районів бойового застосування вимагало формування нових частин. Першою ескадрильєю, що отримала «Сандерленд» після початку війни, стала 10-та австралійська. Спочатку передбачалося після перенавчання направити цю частину до Австралії, але врешті-решт вона залишилася в метрополії, літаючи з бази Маунт-Баттен аж до розформування у жовтні 1945 року.