Кру́сткални () — природний заповідник, розташований на сході Латвії. Заснований 15 квітня 1977 року.Заповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Прибалтики и Белоруссии. — С. 170—173. . Його площа становить 2978 га. З 2004 року цей заклад входить до європейської мережі природоохоронних територій Natura 2000. Керівництво заповідником здійснює регіональне управління Латгалії.
Об'єктами охорони у природному заповіднику Крусткални є особливі ландшафти Мадонсько-Трепського валу із комплексом хвойних лісів та луків, а також підземні джерела, що утворюють невеликі болота й озера. Особливістю цих джерел є високий вміст кальцію, завдяки чому утворюються вапнякові ґрунти. На них зростають кальцефільні види рослин, які часто трапляються у прибережних районах країни, але не притаманні Східній Латвії. У біоті заповідника налічують 32 види рослин та 37 видів тварин, занесених до Червоної книги Латвії, причому за кількістю червонокнижних рослин Крусткални займає друге місце серед заповідників країниЗаповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Прибалтики и Белоруссии. — С. 173—179. .
Історія До заповідання терени Крусткални належали лісовій дослідній станції «Калснава». Через свій складний рельєф ці ділянки були незручні для обробітку, тому на них неможливо було застосовувати інтенсивні методи лісівництва. Водночас, завдяки перепадам висот і різноманіттю ландшафтів ця територія вирізнялась багатою рослинністю та цікавим тваринним світом. З огляду на ці два чинники їй було надано природоохоронний статус. 15 квітня 1977 року 69 кварталів лісової станції перетворилися на природний заповідник, але тимчасово залишились у користуванні дослідної станції. У 1979 році був створений державний природний заповідник Слітере, якому були підпорядковані усі інші латвійські заповідники, включно із Крусткални. У 1982 році на сході Латвії організували ще один заповідник — Тейчі. Оскільки він був розташований в одному регіоні із Крусткални, то для цих двох природоохоронних установ запровадили спільну адміністрацію, підпорядковану Латвійському виробничому лісогосподарському об'єднанню «Латвіяс Межс». З 1 лютого 2011 року спільна адміністрація обох східнолатвійських заповідників працює під керівництвом регіонального управління Латгалії.
Клімат Природний заповідник Крусткални географічно розташований у перехідній зоні між Центрально-Відземською височиною із її суворим кліматом та Лубанською низовиною, на якій панують тепліші континентальні повітряні маси. Вплив приморського клімату на його теренах ослаблений через відносну відокремленість від узбережжя Балтійського моря середньолатвійськими височинами. Сума активних температур на теренах заповідника становить близько 1800 °C, що співмірне із середньолатвійськими показниками. Безморозний період із температурами вищими за 5 °C триває 180 днів. Середні мінімальні температури становлять -28 °C. За рік тут випадає 600 мм атмосферних опадів, які розподіляються наступним чином: близько 350 мм випаровується, а 250 мм створюють поверхневі стоки. Слід зауважити, що сильна почленованість рельєфу обумовлює різноманіття мікрокліматичних умов на різних ділянках заповідника.
Географія та гідрологія Природний заповідник Крусткални розташований на сході Латвії, на умовній межі, що поділяє історичні регіоні Ліфляндія та Латгалія. Його територія цілком лежить в межах Мадонського краю, центр якого — місто Мадона — розташований за 15 км від кордонів охоронюваної території. Обриси заповідника нагадують трикутник, який на північному заході сягає селища Марцієна, на північному сході обмежений дорогою Мадона — Єкабпілс, а на півдні — річкою Айвієксте, що тече на околицях селища Ляудона.
Терени заповідника лежать на Середньодаугавській низовині, проте, за характером рельєфу більш схожі на розташовану поблизу Центрально-Відземську височину. В останній льодовиковий період на цих землях відбувалось потужне відкладення водно-льодовикового матеріалу, який сформував Мадонсько-Трепський вал. Крустални займає його найвужчу частину — від озера Дрейманю (Светес) на півночі до річки Айвієксте на півдні. В межах заповідника вал складається з 2-5 гряд, завдовжки до 4 км, загальною шириною 1-2 км та абсолютною висотою 153 м. В основі кожна з цих гряд завширшки від 70 до 250 м, має відносну висоту до 50 м і крутизну схилів близько 35°. Між грядами розташовані низини (добре дреновані або заболочені) та широкі яри.
Уздовж південно-східного схилу Мадонсько-Трепського валу тягнеться западина Дуку-Светес, розташована на абсолютних висотах 95-100 м. Вона пласка і являє собою дно давнього озера, що існувало тут у голоцені. На літоралі цього озера відкладалася велика кількість карбонатів, деякий час тут навіть видобували промисловим способом вапно. Зараз на місці колишніх кар'єрів виникли ставки, які поступово заростають і перетворюються на луки.
Загалом терени заповідника Крусткални багаті на водойми, які можна поділити на три різновиди: озера, річки та джерела. Найбільшими за площею є озера, яких тут налічують 13 штук. Серед них виділяється озеро Дрейманю, на південно-західному березі якого сформувався півторакілометровий півострів. Подібно до інших озер, зосереджених у східній частині заповідної території, Дрейманю має багнисті береги та дно, складене із вапняків із нашаруваннями мулу. Із цього озера витікає річка Светупе, що прямує через центральну частину западини Дуку-Светес на південь, вбирає у себе притоку Нієдріте та впадає у річку Айвієксте. Інша річка — Ніріте — має джерельне живлення і огинає заповідник з південного заходу. Усі ці річки невеликі, звивисті, з низькими берегами та багатою рослинністю. Джерела Крусткални зосереджені біля підніжжя пагорбів та на берегах озера Дрейманю.
Геологія та ґрунти Льодовикове походження форм рельєфу обумовлює склад геологічних порід. Це великозернисті піски, багатий карбонатами гравій флювіо-гляціального походження, галечник із валунами, рідше — суглинки та пилуватий матеріал. Подекуди ці матеріали перекриті валунними суглинками чи супісками. Карбонатні породи западини Дуку-Светес почали формуватися ще у бореальний період, продовжували накопичувтися у суббореальний, а їхнє відкладення завершилося у першій половині атлантичного періоду. Вапняки западини борошнисті, дрібнозернисті, із вмістом карбонатів 88-90 %. Їхній шар сягає 5 м завтовшки, зверху він перекритий середньорозкладеним торфом, шар якого в різних місцях западини має товщину від 0,1 до 2,5 м. Таким чином, западина Дуку-Светес має найбільші в Латвії поклади озерного вапняку.
Ґрунти природного заповідника Крусткални вирізняються розмаїттям. У північній частині охоронюваної території переважають підзолисті, а на решті території — дерново-підзолисті ґрунти і зовсім невеликі ділянки зайняті глеюватими та дерново-карбонатними ґрунтами. Серед торфових ґрунтів переважають типи, притаманні низинним болотам. Подекуди у ґрунтових розрізах знаходять деревне вугілля — нагадування про те, що в давнину на цих землях часто вирували лісові пожежі та застосовували підсічне землеробство.
Флора
У біоценозах заповідника знайдено 604 таксони рослин, як видового, так і субвидового рівня, в тому числі 23 види папоротей, 12 видів голонасінних та 569 покритонасінних рослин. У флорі природного заповідника Крусткални переважають представники родин Айстрових, Тонконогових, Осокових, Бобових та Розових. Доволі широко представлені Зозулинцеві, яких тут налічують 17 видів.
За геоботанічним районуванням терени заповідника належать до Західної підпровінції Східно-Балтійського флористичного району, але розташовані близько до її кордонів зі Східною підпровінцією. Цим обумовлений змішаний характер його флори, у якій трапляються як типово східнолатвійські види (наприклад, язичник сибірський), так і види, що зазвичай зростають набагато західніше — на Приморській низовині. У заповідній флорі значну частину складають види із євразійським, європейським та циркумполярними ареалами.
Розмаїття мікрокліматичних умов і форм рельєфу обумовлює широкий спектр рослинних угруповань. Найпоширенішими фітоценозами Крусткални є соснові та ялинові ліси, які чергуються із дрібнолистяними лісами, невеликими луками, заростаючою ріллею та болотами різних типів. Заповідник належить до Прибалтійсько-Білоруської підпровінції Північно-Європейської тайгової провінції Євразійської тайгової області Голарктики, тому зональними типами лісів для нього є складні ялинові та широколистяно-ялинові. Саме ці ліси займають найбільш підвищені ділянки рельєфу, в той час як менш плодючі землі заросли борами. У них домішками до ялин і сосен верхнього ярусу слугують осики та берези, а в трав'яному покриві панують зелені мохи (плевроцій Шребера, гілокомій блискучий та Dicranum polysetum), орляк звичайний, чорниця. На схилах пагорбів, на плодючих ґрунтах зростають ялинові ліси із квасеницевим покривом. Вкрай рідко трапляються діброви із зеленомоховим покривом. На колишніх вирубках замість корінних лісів утворилися ліси із сірої вільхи, де в підліску багато липи серцелистої, черемхи звичайної, горобини звичайної, чорної смородини. В трав'яному покриві вільшаників панує кропива дводомна, що утворює тут високі та густі жалкі зарості. Натомість, соснові ліси здаються світлими, тому що розвиваються на сухих піщаних ґрунтах, які не до вподоби більшості лісових трав. З цієї причини нижній ярус рослинності тут утворений кущиками брусниці із домішками перестріча лучного та рідкісної зимолюбки зонтичної. На вершинах пагорбів цей покрив змінюється на зарості чорниці або суміш лишайників (кладонії, цетрарії ісландської) з вересом звичайним.
Особливий флористичний склад мають ліси на карбонатних ґрунтах. Вони можуть бути різних типів (ялинові, осикові, березові, дуже рідко — соснові або із верби козячої), але завжди містять незначні домішки широколистяних порід: липи серцелистої, дуба звичайного, клена звичайного, в'яза гладкого та голого. Підлісок у таких лісах дуже густий і різноманітний. Тут можна віднайти жимолость звичайну, ліщину, калину звичайну, горобину та вовче лико. Трав'яний покрив таких лісів дуже схожий на покрив південних дібров. Зокрема, у ньому багато яглиці звичайної, веснівки дволистої, печіночниці звичайної, переліски багаторічної, копитняку європейського, підмареннику запашного.
На найнижчих ділянках рельєфу зростають різноманітні заболочені ліси. Наприклад, якщо це бір, то в ньому наземний покрив утворюють сфагнуми (здебільшого сфагнум магелланський), багно звичайне та лохина; якщо ліс із берези пухнастої, то поміж деревами в ньому буде зростати очерет, бобівник трилистий, безколінець блакитний, осоки зближена та дерниста, причому осоки своїми дернинами утворюють характерний купинчастий мікрорельєф; якщо ліс ялиновий, то у його трав'яному покриві переважають папороті й осоки; якщо ліс сформований чорною вільхою, то він багатий на такі трави як веснівка дволиста, кропива дводомна, одинарник європейський, яглиця звичайна, осот овочевий, гадючник в'язолистий. У лісах заповідника інколи трапляються чагарники, які у Латвії не надто розповсюджені. Так, у сухих борах можна натрапити на поодинокі особини ялівцю, на родючіших ґрунтах — на бруслину європейську і бородавчасту.