Деми́дів — село в Україні, у Димерській селищній громаді Вишгородського району Київської області. Входить до складу Димерської селищної громади. Одне з найдавніших сіл України — засноване у 1026 році.
Географія Село Демидів розташоване там, де річка Кізка вливається в річку Ірпінь поблизу Київського водосховища, за 35 км від Києва, на автошляхові «Київ — Мінськ».
Герб На лазуровому щиті з зеленим лівим боковиком, відділеним срібним нитяним хвилястим стовпом, Архистратиг Михаїл із золотим мечем, в зелених шатах і червоним плащем, в лівиці тримає срібну Біблію з золотим хрестом. На боковику три срібних дубових листка з жолудями в стовп.Герб села
Населення На початку 1970-х років у селі мешкало 3210 людини. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року у селі мешкало 3702 людини .
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року був наступним: + Мовний склад населення с. ДемидівМоваКількість людейВідсоток українська 3509 94,79 російська 174 4,70 білоруська 10 0,27 молдовська 6 0,16 інші 3 0,08+
Історія На околицях Демидова, понад річкою Ірпенем, збереглося близько 200 давньоруських курганів, а на території села, в урочищі Городці, височать вали слов’янського городища — ймовірні залишки давньоруського міста Городця. В літописі воно вперше згадується під 1026 роком, коли ймовірно тут уклали мир великий князь київський Ярослав Мудрий та його брат Мстислав. Руські землі було поділено на дві частини, кордон між якими проходив по Дніпру.
У 1097—1098 роках під час загострення князівських усобиць ймовірно Городець, а не Любеч, став місцем переговорів руських князів на чолі з великим князем київським Володимиром Мономахом про об'єднання сил для боротьби з половцями. У 1150 році місто дістав вигнаний з Києва син Володимира Мономаха — Юрій Долгорукий. У 1151 році під Городець підійшли дружини великого князя київського Ізяслава та інших князів. Вони спалили посад, а Юрія Долгорукого примусили повернутися на княжіння до Суздаля.
Велике князівство Литовське Під час монголо-татарської навали Городець був зруйнований і тривалий час лишався спустілим. У 1362 році цю територію зайняло Велике князівство Литовське. Після інкорпорації у 1471 році удільного Київського князівства вона увійшла до складу Київського воєводства. Демидів вперше згадується в люстрації Київського замку 1543 року. На той час у ньому налічувалося 16 господарств, що виконували на користь замку численні повинності — натурою, орали, косили, відбували військову службу.
В другій половині XVI століття у Демидові спостерігався приплив населення. Сюди втікали селяни з Волині і Поділля, шукаючи порятунку від феодального гніту, який посилився після запровадження у 1557 році волочної поміри. У 1576 році внаслідок нападу кримських татар село знову було зруйноване, а мешканці забрані в ясир.
Після Люблінської унії 1569 року Демидів перейшов під корону Польщі, і він став королівським володінням. У ревізії Київського замку 1570 року село названо дуже злиденним. Селяни давали на користь воєводи 4 діжки меду та кілька возів сіна. В 1622 році тут проживало 28 підданих.
У першій половині XVII століття місцеві селяни сплачували на користь орендарів, в руках яких перебувало село, 28 злотих чиншу, давали 28 мір вівса (на суму 70 злотих), 5 діжок меду (на 122 злотих). Крім того, орендар мав віддавати на користь корони 150 кіп жита (на 112 злотих) і 150 кіп вівса (на 93 злотих), що також стягували з селян.
Повстання Хмельницького Місцеве населення взяло активну участь у повстанні Богдана Хмельницького 1648—1657 рр. Влітку 1648 року селяни Демидова, озброївшись косами та киями, почали громити маєтки шляхти. Частина з них влилася до селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького. Демидів визволився від польсько-шляхетського панування і згідно з реєстром 1649 року був включений до складу Білогородської сотні Київського полку.
За Андрусівським перемир'ям 1667 року Демидів залишився під владою корони Польської. Король Ян II Казимир подарував Демидів «на вічні часи» гетьману Павлу Тетері, а через кілька років село перейшло до рук прибічника польської шляхти, козацького полковника В. Іскрицького. Посилення соціального гніту викликало зростання невдоволення селян, які у кінці XVII століття активно підтримували визвольний рух на Правобережжі.
У 1700 році Демидів увійшов до складу Димерського староства. В першій чверті XVIII століття село переходило від одного власника до іншого. Найдовше воно перебувало в руках київського каштеляна Стецького. У 1723 році Стецький домігся переведення села на становище містечка і дістав дозвіл на проведення тут ярмарків. Часті зміни панів, кожний з яких прагнув одержати якнайбільше прибутків, супроводилися зростанням феодальних повинностей і посиленням експлуатації селян. У відповідь на це вони неодноразово піднімалися на боротьбу проти гнобителів. Широкого розмаху в районі Демидова, як і скрізь на Київщині, набрав гайдамацький рух. У 1752 році значний загін гайдамаків з'явився біля містечка і вчинив напад на маєтки місцевої шляхти.
Другий поділ Речі Посполитої Після окупації Правобережної України внаслідок другого поділу Речі Посполитої Росією Демидів з 1796 року увійшов до складу Київського повіту Київської губернії. Тяжким лишилося становище демидівських селян і після реформи скасування кріпацтва в Російській імперії 1861 року. За уставною грамотою 187 ревізьких душ містечка одержали 89 десятин присадибної землі, 896 десятин орної та сіножатей і 30 десятин непридатної, тобто 1015 десятин. За відносно невеликі наділи (в середньому до 4 десятин на двір) селяни мали сплачувати щороку лише по 6 крб. 40 копійок грошима і відробляти по 37 днів на користь поміщика Синельникова. До того ж, вони були позбавлені конче необхідних угідь. Протестуючи проти грабіжницької реформи, селяни відмовилися підписати кабальну уставну грамоту, знищували межові знаки між поміщицькими й селянськими землями, забирали з поля поміщицький хліб. У той же час місцевому поміщикові Синельникову належало в містечку та навколишніх селах майже 13 тис. десятин землі.
Селяни Демидова відгукнулися на події революції 1905—1907 років. У липні 1906 року вони незаконно почали рубати та вивозити поміщицький ліс. Коли ж 30 липня сюди прибув урядник і спробував виявити учасників порубок та відібрати ліс, селяни його побили і вигнали.
Під час проведення столипінської аграрної реформи поміщик продав частину своїх земель через селянський земельний банк. Переважну більшість її скупили селяни, що мали гроші, внаслідок чого навколо Демидова виникли нові хутори. У 1912 році в селі налічувалося 192 господарства, які мали 1076 десятин землі. З них 27 господарствам належало по 7 і більше десятин, 24 — по 5—7 десятин, 118 — від 1 до 5 десятин, 20—менше десятини і 3 були зовсім безземельними. Отже, понад 73 відсотки селянських господарств не мали достатньої на думку автора кількості землі. Тим часом місцевому заможнику і лісопромисловцю Вовку належало понад 170 десятин польової землі і 20 десятин саду.
Населення Демидова не одержувало необхідної медичної допомоги. Всю Димерську волость, до складу якої він входив, обслуговував лікар і 2 фельдшери.
Освіта була непотрібна для більшості населення. На початку XX століття в Демидові, де налічувалося 882 мешканці, діяла лише церковнопарафіяльна школа. В ній один учитель навчав 50 дітей. У 1916 році на кожні 4 чоловіка 3 були неписьменні.
Українська революція На початку березня 1918 року більшовики були вибиті з містечка союзними УНР німецькими військами, які за підтримки українських військ наступали на схід за умовами Берестейського мирного договору й таким чином відновили порядок в Українській Державі П. Скоропадського. За підтримки російських більшовиків тут були створені повстанські колаборантські загони, які у серпні почали повстання проти гетьманського гарнізону в Димері. Воно було жорстко придушене німецькими військами, що прибули з Києва. За участь у повстанні на демидівців наклали велику контрибуцію — близько 500 пудів хліба.
Після антигетьманського повстання Демидів зайняли війська Директорії УНР, але вже на початку лютого 1919 року його було захоплено російськими більшовиками. Встановлення радянської влади у селі відбувалося в умовах боротьби проти повстанських загонів, які брали участь в Куренівському повстанні під командуванням Струка, завдяки чому вдалося відтягнути частини Червоної армії з українсько-більшовицького фронту й на кілька днів повернути УНР владу в Києві. У селі почала роботу більшовицька сільська Рада, що проводила наділення землею малоземельних і безземельних селян. Активно діяв ревком, під керівництвом якого було успішно виконано план продрозверстки, читай грабунку майна заможних селян, налагоджено роботу школи тощо.
У вересні 1919 року Демидів захопили білогвардійські війська денікінців. З квітня 1920 року тут діяла кущова партійна організація, яка об'єднувала більшовиків Демидова та сусідніх сіл і налічувала 17 осіб. Вона проводила більшовицьку агітацію серед населення. У квітні 1920 року обрали нову більшовицьку сільську Раду.
На початку травня 1920 року більшовицькі репресії в Демидові були перервані наступом військ директорії УНР разом із польськими союзниками. Але вже 15 червня в результаті наступу радянських військ Демидів був остаточно захоплений більшовиками. 27 серпня 1920 року було створено комнезам, який очолив С. М. Купрієнко. Долаючи опір селян, комнезам приступив до насильницького перерозподілу землі і наділення нею бідноти, яка мали стати опорою окупаційної влади.
Розгорнула діяльність сільрада. Вона керувала відбудовою зруйнованого господарства. З її ініціативи проводилися лісові насадження. Успішно діяли місцеві меліоративні товариства, які утворилися наприкінці 1922 року. За їх допомогою було осушено близько 300 десятин болотистих ґрунтів. Сільрада контролювала роботу споживчого кооперативного товариства, що виникло у 1924 році.
В Демидові діяв медпункт. Працювали початкова школа, де навчалося понад 70 дітей, і кілька шкіл для ліквідації неписьменності серед дорослих. У 1923 році відкрилася хата-читальня. При ній діяли гуртки художньої самодіяльності і бібліотека з книжковим фондом 1 тис. примірників.
На початку 1924 року у Демидові створили комсомольську організацію, а в 1930 році замість об'єднаної більшовицької організації, до якої входили також комуністи Козаровичів і Бирок, створена окрема більшовицька організація.
Сільрада разом з місцевими більшовиками проводили велику роботу, спрямовану на впровадження колективізації. З ініціативи комнезаму і сільради на колишніх землях заможного селянина Вовка було організовано товариство спільного обробітку землі, на базі якого у жовтні 1929 року створили сільськогосподарську артіль «Перемога». Для допомоги місцевим більшовикам восени 1930 року Димерський райком партії направив у Демидів на посаду директора школи Л. Л. Васильєва. Він багато зробив для проведення колективізації та розгортання боротьби з куркульством. На початку 1931 року колгосп «Перемога» об'єднував уже 200 господарств.
13 трамня 1931 невідомі вчинили напад на Л. Л. Васильєва, якого було тяжко поранено двома пострілами під час виступу у сільській раді, після чого той помер через декілька днів. Його похорон перетворився на демонстрацію за колгоспний рух, пропагандистський захід проти заможних селян. Колгоспу «Перемога» було присвоєно ім'я Васильєва, а в центрі села, де його поховали, було встановлено обеліск.
Колгосп імені Васильєва рік у рік зміцнювався. За ним було закріплено 2190 га землі. В господарстві побудували молочну ферму, в якій налічувалося 358 голів худоби, свиноферму і вівцеферму. Було розвинуто вирощування овочів у закритому і відкритому ґрунті. У двох теплицях майже протягом всього року збирали свіжі огірки, помідори, цибулю. Тут діяв льонопереробний пункт, лісопильний завод, млин, слюсарна і теслярська майстерні. Заклали також 30 га саду..