Джеймс Дьюї Вотсон (; 6 квітня 1928 — 6 листопада 2025) — американський молекулярний біолог, генетик і зоолог, який у 1953 році спільно з Френсісом Кріком запропонував просторову модель подвійної спіралі ДНК.
Разом із Френсісом Кріком і Морісом Вілкінсом був нагороджений Нобелівською премією з фізіології або медицини 1962 року «за відкриття в галузі молекулярної структури нуклеїнових кислот та їх значення для передачі інформації в живому матеріалі»Нобелівська премія з фізіології і медицині 1962 . Сайт Нобелівського комітету.
З 1989 року — організатор і керівник Проєкту геному людини, спрямованого на дослідження послідовності ДНК людини. Також працював в Аленівському інституті біології мозку. Відомий як один з авторів класичного підручника з клітинної біології «Молекулярна біологія клітини».
Коротка біографія З дитинства, завдяки батькові, Джеймс був зачарований спостереженнями за життям птахів. У віці 12 років Вотсон брав участь у популярній радіовікторині Quiz Kids для інтелектуально розвинених дітей. Завдяки ліберальній політиці Роберта Гатчинса він вступив до коледжу у віці 15 років. Прочитавши книгу Ервіна Шредінгера «Що таке життя з точки зору фізики?», Вотсон змінив свої професійні інтереси з вивчення орнітології на вивчення генетики. У 1947 році отримав ступінь бакалавра зоології в університеті Чикаго.
У 1951 році Вотсон вступив до Кавендіської лабораторії Кембриджського університету, де вивчав структуру білків. Там познайомився з фізиком Френсісом Кріком, який цікавився біологією.
У 1952 році Вотсон і Крік почали працювати над моделюванням структури ДНК. Використовуючи Правила Чаргаффа та рентгенограми Розалінди Франклін та Моріса Вілкінса, побудували двоспіральну модель ДНК. Результати роботи опублікували у квітні 1953 року в журналі Nature.
25 років керував науковим інститутом Колд Спрінг Гарбор, де вів дослідження канцерогенезу.
З 1989 року до 1992 року — організатор і керівник проєкту «Геном людини» з розшифрування послідовності ДНК людини, у цей же час очолює секретний проєкт «Фауст»Біографія Вотсона. .
Працював над пошуком генів психічних захворюваньТоргашев Алексей. Джеймс Уотсон: никогда не работайте из расчета стать номером десять // Перевод лекции Джеймса Д. Уотсона «ДНК и мозг: в поисках генов психических заболеваний» на сайте «Лига свободных городов». — 24 июля 2008 г..
Помер 6 листопада 2025 року у віці 97 роківDNA pioneer James Watson dies at 97. // By Madeline Halpert and Christal Hayes. Nov 7, 2025Помер Джеймс Вотсон — один із двох першовідкривачів структури ДНК. // Автор: Роман Мельник. 08.11.2025, 00:30.
Ранні роки життя Джеймс Д. Вотсон народився 6 квітня 1928 року в Чикаго, як єдиний син Джин (при народженні Мітчелл) і Джеймса Д. Уотсона, бізнесмена, що походить переважно від колоніальних англійських іммігрантів до Америки. Батько його матері, Лаухлін Мітчелл, кравець, був із Глазго, Шотландія, а її мати Ліззі Глісон була дитиною батьків із графства Тіпперері, Ірландія. Вихований католиком, пізніше він описав себе як «втікача від католицької релігії». Вотсон сказав:«Найбільше щастя, що зі мною трапилося, це те, що мій батько не вірив у Бога».
Вотсон виріс на південній стороні Чикаго і відвідував державні школи, включаючи гімназію Горація Манна та середню школу South Shore. Він був захоплений спостереженням за птахами, хобі, яке було спільне з його батьком, тому він вирішив отримати спеціальність орнітолога. Вотсон з'явився на Quiz Kids, популярному радіошоу, яке закликало розумних молодих людей відповідати на запитання. Завдяки ліберальній політиці президента Університету Роберта Хатчінса він у 15 років вступив до Чиказького університету, де отримав стипендію на навчання. Серед його професорів був Луї Леон Терстоун, від якого Вотсон дізнався про факторний аналіз, на який пізніше посилатиметься у своїх суперечливих поглядах на расу.
Після прочитання книги Ервіна Шредінгера «Що таке життя?» у 1946 році Вотсон змінив свої професійні амбіції з вивчення орнітології на генетику. Він отримав ступінь бакалавра зоології в Чиказькому університеті в 1947 році. У своїй автобіографії «Уникайте нудних людей» Вотсон описав Чиказький університет як «ідилічний академічний заклад, де йому прищепили здатність до критичного мислення та етичне зобов'язання не терпіти дурнів, які заважали його пошукам істини», на відміну від його опис подальшого досвіду. У 1947 році Уотсон залишив Чиказький університет, щоб стати аспірантом Університету Індіани, приваблений присутністю в Блумінгтоні лауреата Нобелівської премії 1946 року Германа Джозефа Мюллера, який у важливих роботах, опублікованих у 1922, 1929 та в 1930-х роках, виклав всі основні властивості молекули спадковості, які Шредінгер представив у своїй книзі 1944 року. Він отримав ступінь доктора філософії в Університеті Індіани в 1950 році; Сальвадор Лурія був його докторантом.
Кар'єра і дослідження
Лурія, Дельбрюк і група фагів Спочатку Вотсон був залучений до молекулярної біології завдяки працям Сальвадора Лурія. У підсумку Лурія отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини 1969 року за роботу над , який стосувався природи генетичних мутацій. Він був частиною розподіленої групи дослідників, які використовували віруси, які вражають бактерії, під назвою бактеріофаги. Він і Макс Дельбрюк були одними з лідерів цієї нової «групи фагів», важливого руху генетиків із експериментальних систем, таких як дрозофіла, до мікробної генетики. На початку 1948 року Вотсон розпочав свою докторську дисертацію в лабораторії Лурія в Університеті Індіани. Тієї весни він зустрів Дельбрюка спочатку в квартирі Лурія, а потім знову того літа під час першої поїздки Уотсона до лабораторії Колд-Спрінг-Харбор (CSHL).
Phage Group була інтелектуальним середовищем, де Вотсон став працюючим вченим. Важливо, що члени групи фагів відчули, що вони на шляху до відкриття фізичної природи гена. У 1949 році Уотсон пройшов курс з Феліксом Хауровіцем, який включав звичайну думку того часу: гени є білками і здатні до самореплікації. Інший основний молекулярний компонент хромосом, ДНК, широко вважався «дурним тетрануклеотидом», який виконує лише структурну роль для підтримки білків. Навіть у цей ранній час Уотсон під впливом групи фагів знав про експеримент Евері–Макалеода–Маккарті, який припустив, що ДНК є генетичною молекулою. Дослідницький проєкт Уотсона передбачав використання рентгенівських променів для інактивації бактеріальних вірусів.
Потім Вотсон у вересні 1950 року відправився до Копенгагенського університету на рік післядокторських досліджень, спочатку до лабораторії біохіміка Германа Калкара. Калкара цікавився ферментативним синтезом нуклеїнових кислот, і він хотів використовувати фаги як експериментальну систему. Уотсон хотів дослідити структуру ДНК, і його інтереси не збігалися з інтересами Калкара. Попрацювавши частину року з Калкаром, Вотсон провів решту свого часу в Копенгагені, проводячи експерименти з мікробним фізіологом Оле Маалое, який тоді був членом групи фагів.
Експерименти, про які Вотсон дізнався під час фагової конференції в Колд-Спрінг-Харбор того літа, включали використання радіоактивного фосфату як індикатора, щоб визначити, які молекулярні компоненти фагових частинок насправді інфікують цільові бактерії під час вірусної інфекції. Мета полягала в тому, щоб визначити, чи є генетичним матеріалом білок чи ДНК, але після консультації з Максом Дельбрюком вони визначили, що їхні результати були непереконливими і не могли конкретно ідентифікувати нові мічені молекули як ДНК. Вотсон ніколи не розвивав конструктивну взаємодію з Калкаром, але він супроводжував Калкара на зустрічі в Італії, де Вотсон бачив, як Моріс Уілкінс розповідав про дані дифракції рентгенівських променів для ДНК. Уотсон тепер був упевнений, що ДНК має певну молекулярну структуру, яку можна дослідити
У 1951 році хімік Лінус Полінг у Каліфорнії опублікував свою модель амінокислотної альфа-спіралі, результат, який виріс в результаті зусиль Полінга в рентгенівській кристалографії та побудові молекулярних моделей. Отримавши деякі результати від свого фага та інших експериментальних досліджень, проведених в Університеті Індіани, (Данія), CSHL та Каліфорнійському технологічному інституті, Уотсон тепер мав бажання навчитися проводити експерименти з дифракції рентгенівських променів. він міг працювати, щоб визначити структуру ДНК. Того літа Лурія познайомився з Джоном Кендрю, і він організував новий постдокторський дослідницький проєкт для Вотсона в Англії. У 1951 році Вотсон відвідав Stazione Zoologica «Anton Dohrn» у Неаполі.
Визначення подвійної спіралі У середині березня 1953 року Вотсон і Крік зробили висновок про структуру подвійної спіралі ДНК.
Вирішальне значення для їх відкриття мали експериментальні дані, зібрані в Королівському коледжі Лондона, головним чином Розаліндою Франклін, для яких вони не надали належного атрибуції. Сер Лоуренс Брегг, директор Кавендішської лабораторії (де працювали Вотсон і Крік), зробив оригінальне оголошення про відкриття на конференції Solvay з білків у Бельгії 8 квітня 1953 року; преса не повідомила про це. Уотсон і Крік подали до наукового журналу Nature статтю під назвою «Молекулярна структура нуклеїнових кислот: структура нуклеїнової кислоти дезоксирибози», яка була опублікована 25 квітня 1953 року. У четвер, 14 травня 1953 року, Брегг виступив з доповіддю в медичній школі Гая в Лондоні, результатом якої стала стаття Річі Колдера від 15 травня 1953 року в лондонській газеті News Chronicle під назвою «Чому ти такий. Ближче секрет Життя».
Сідні Бреннер, Джек Дуніц, Дороті Ходжкін, Леслі Оргел і Беріл М. Отон були одними з перших у квітні 1953 року, хто побачив модель структури ДНК, сконструйовану Кріком і Вотсоном; в той час вони працювали на хімічному факультеті Оксфордського університету. Усі були вражені новою моделлю ДНК, особливо Бреннер, який згодом працював з Кріком у Кембріджі в Кавендішській лабораторії та новій лабораторії молекулярної біології. За словами покійної Беріл Оутон, пізніше Риммера, вони всі разом подорожували на двох автомобілях, коли Дороті Ходжкін оголосила їм, що вони їдуть до Кембриджа, щоб побачити модель структури ДНК.
Студентська газета Кембриджського університету Varsity також опублікувала власну коротку статтю про відкриття в суботу, 30 травня 1953 року. Згодом Уотсон представив доповідь про подвійну спіральну структуру ДНК на 18-му симпозіумі з вірусів у Колд-Спрінг-Харборі на початку червня 1953 року. через шість тижнів після публікації статті Watson and Crick in Nature. Багато хто на зустрічі ще не чули про знахідку. Симпозіум у Колд-Спрінг-Харбор 1953 року був першою можливістю для багатьох побачити модель подвійної спіралі ДНК.
Вотсон, Крік і Вілкінс були удостоєні Нобелівської премії з фізіології та медицини в 1962 році за дослідження структури нуклеїнових кислот. Розалінд Франклін померла в 1958 році і тому не мала права на номінацію.
Публікацію структури подвійної спіралі ДНК було описано як поворотний момент у науці; розуміння життя було докорінно змінено і почалася сучасна ера біології.
Взаємодія з Розаліндою Франклін та Реймондом Гослінгом