Варги або (, або англізований варіант — або ) — величезні вовки в германо-скандинавській міфології. Так називають Фенріра і двох його синів: Сколль та Хаті. Стародавні дегуманізуючі терміни, що одночасно означали «вовк» і «душитель», були практично синонімами і позначали людину поза законом (vargr, wearg, warc, wargus).

В сучасній шведській мові є слово «Varg» яке означає «вовк», а в давньоанглійській «warg» значило «великий ведмідь». В старогерманській мові «wargaz» означало «душитель» (сучасна форма — würgen), «лиходій, злочинець, вигнанець». Слово vargr зустрічається в Lex Salica, позначаючи вигнанця. Такий не смів жити серед людей, не знаходив поміж них ні хліба, ні даху над головою, міг бути безкарно позбавлений життя — ліс ставав його єдиним прихистком. У скандинавів синонімами до слова «vargr» були skoggangr, urdarmadr (мешканець лісів). Таких осіб поза законом розглядали як мертвих, у фізичному і юридичному сенсі, їхні чоловіки та жінки вважалися вдівцями та вдовами, а їхні діти сиротами, їхня власність і нажите добро конфіскувалось на користь клану чи знищувалось. Обов'язком кожного чоловіка було упіймати вигнанця і вбити його.

Варґи у легендаріумі Толкіна У легендаріумі Джона Толкіна, варґи (а також wearg і wearh) представлені як величезні вовкоподібні істоти, що живуть в безлюдних землях долини річки Андуїн і в глушині (англ. Wilderness). На відміну від відомих у Толкіна вовків-перевертнів, варґи є звичайними істотами з плоті і крові, а не духами у вигляді вовків.

Вперше варги згадуються в «Гобіті» при описі подій, що мали місце після того, як гноми на чолі з Ґандальфом і Більбо Торбином вибралися з печер Імлистих гір, рятуючись від ґоблінів.

З тексту «Гобіта» очевидно, що варґи, як і звичайні вовки, — тварини соціальні, але при цьому володіють певними зачатками розуму. Наприклад, у варґів існує примітивна «мова»:

Наскільки відомо, варґи Середзем'я завжди виступали на стороні сил Темряви, як правило, в союзі з ґоблінами (орками), часто домовляючись з ними про спільні набіги, коли оркам потрібно було поповнити запаси провізії і рабів, а варґи були голодні. Також вони виступали як верхові і в'ючні тварини, дозволяючи оркам їхати на своїх спинах. Про таких вовчих вершників згадується в описі Битві П'яти Армій в книзі «Гобіт»; також у другій книзі роману «Володар перснів» згадується про те, що орки-розвідники — наїзники на вовках служили Саруману.

У адаптаціях У кінотрилогії Пітера Джексона «Володар Перснів» і «Гобіт», варґи показані більш примітивними істотами, ніж у творах Толкіна — це по своїй суті всього лише дикі люті хижаки. Орки (ґобліни) приручили їх і використовують в бою одночасно для нападу і для верхової їзди, а також як слідопитів при довгій гонитві. У «Двох фортецях» цілий загін орків-наїзників на варґах був посланий з Ізенґард на перетин потоку біженців із Едорасу. В результаті цього набігу ледь не були вбиті Ґімлі і Араґорн. У «Поверненні короля» ватажок орків прибуває на Пеленорські поля верхом на Матері варґів до початку битви. У «Гобіті» варґи мають помітні відмінності в будові тіла від показаних у «Володарі Перснів». У «Володарі Перснів» варґи більше нагадують величезних гієн, ніж вовків, а в «Гобіті» вони більш вовкоподібні (можливо, маються на увазі два різних види). Серед численних варґів особливо виділяється альбінос, який прислуговує самому Азоґу і користується такою ж поганою репутацією, як і його злісний господар.

Варги в сучасній культурі Образ варга і вовчих вершників запозичили виробники комп'ютерних ігор (наприклад, «Готика», «Warcraft» і Castlevania: Lords of Shadow). Норвезький музикант Крістіан Вікернес в березні 1993 року офіційно змінив ім'я на Варг. Одна з метал-груп, в якій він брав участь, носила назву «Урук-хай». У серії книг Джорджа Мартіна під загальною назвою «Пісня льоду й полум'я» Варги — це люди, здатні вселятися в тіла інших живих істот, заволодівати їх розумом, керувати ними на відстані і бачити їх очима. Вовкулацтво — один із проявів надприродного в світі Мартіна. Шестеро дітей Неда Старка є варгами.

Джерела Журнал Министерства Народнаго Просвещения: Часть XXII., 1839