Пізнання історичне, гносеологія історична, епістемологія історична — сукупність процесів, процедур і методів отримання знань про минулу людську дійсність. Історичне пізнання базується на загальній теорії пізнання, є частиною теоретичної складової історичної науки і в поєднанні з історичною онтологією (філософія історії) відображає колективну історичну свідомість у певні епохи та періоди й визначає створення тлумачно-інтерпретаційних моделей минулого для історичної науки (див. Методологія історії). Специфікою історичного пізнання, як і пізнання загалом, є рефлексія (самопізнання), що передбачає внутрішню критику процесу отримання знань, а також процес сприйняття та впорядкування досвіду минулого з метою тлумачення цього досвіду сучасністю і визначення засобів отримання нових знань. Це визначається темпоральною динамікою розвитку історичної науки й створює можливості для світоглядного та методологічного переосмислення історичних знання з позицій сучасності. Історичне пізнання нерозривно пов'язане з історичною свідомістю, яка існує не як функція індивідуально пережитого досвіду і його розумового переосмислення, а як загальнозначуще знання певного суспільства і його колективний досвід, виступаючи вагомим структурним елементом культури. Історичне пізнання виконує важливу соціальну функцію — створення необхідних умов для культурного, соціально-етнічного самовизначення народу, усвідомлення ним своєї ідентичності, яка відрізняється від інших етнічних спільнот, та його місця у світовому історичному процесі. Фундаментальними категоріями, поняттями й проблемами історичного пізнання є: об'єктивність і суб'єктивність, сучасність та історія, розуміння й пояснення, індивідуальне і універсальне, історичний факт, подія та структура, пам'ять і спогади, часові пласти, синхронність та діахронність, причинність в історії, детермінізм в історії, вибір об'єктів пізнання тощо. Відповідно до розробки цих категорій та проблем виділяють 3 напрями, чи традиції історичного пізнання: герменевтично-діалектичний, аналітичний і наративно-лінгвістичний. Перші два сформувалися в 2-й пол. 19 ст. і зберігають свої міцні позиції в сучасному історичному пізнанні, а останній набув популярності з 1970-х роках і більше відомий під назвою «лінгвістичний поворот», чи «постмодернізм в історичній науці».

Об'єктивність і суб'єктивність Гносеологічна антитеза об'єктивності (правдивості) й суб'єктивності (релятивності, відносності) історичного пізнання з часів античності була предметом гострих дискусій, оскільки визначала статус історичного знання — раціональної наукової дисципліни чи мистецтва («ars historica»). Починаючи від Марка Туллія Цицерона і Лукіана Самосатського, історикам висувалася вимога неупереджено, аполітично і правдиво (дзеркально) відображати діяння людей («res gestae»). Вона живилася переконанням про повторюваність подій у минулому, сучасному й майбутньому, а отже, історія мала виконувати функцію прикладу-настанови та прикладу-застереження для сучасників і, відповідно, емпіричний досвід свідків своєї доби з точки зору теорії пізнання виступав основою всіх історій, які фактично були історією сучасності. Проте помічені суперечності між дійсною історією та її мовною фіксацією породжували сумніви в істинності висловлювань істориків, зараховуючи їхні твори до жанру літератури, підпорядковуючи історію риториці. Гносеологічний прорив відбувся у 18 ст. завдяки усвідомленню того, що відтворення подій минулого у всій сукупності їхніх взаємозв'язків неможливе, оскільки реальна картина минулого змінюється і під час народження розповіді про нього, і під час більш пізнього зображення, що породжується статусом свідка й історика, часом і місцем його перебування. Відповідно можуть існувати різні історії, а рецептом проти звинувачень історика в упередженості має бути чітке визначення ним своїх позицій. Прискорення плину часу з епохи Французької революції кінця 18 століття і наполеонівських війн змінило значення минулого досвіду для сучасності, яке віднині не може слугувати засобом настанови-застереження (теперішнє минуле), а виступає у формі завершеного минулого, яке дає можливість зрозуміти сучасне, породжене накопиченим досвідом. Історичний досвід не є абсолютом і об'єктивно даним сучасникам, а змінюється з часом і є осмисленням причинно-наслідкових зв'язків минулого з актуальної для сучасності точки зору. А отже, для того, щоб минуле стало предметом історичного розгляду, воно повинно бути «відчужене» від сучасного і віднесено до іншого часового плану — до іншої дійсності (Б.Успенський). Цей трансцендентальний переворот створив умови для виникнення історичної науки в сучасному розумінні — вона стала наукою, яка досліджує завершене минуле, керуючись чітко розробленими методами критики джерел, елементами наукової рефлексії, що складають основу її раціональності й зближують з іншими науковими дисциплінами. Водночас навіть сувора критика джерел і виявлення в них конкретного змісту історії не забезпечували абсолютної реконструкції минулого — «як насправді відбулося», за знаменитою вимогою Леопольд фон Ранке. Історики не могли відмовитися від інтерпретацій, де «факт» минулого вміщувався в контекст суджень. Відсутність суджень, навіть на думку такого противника упередженості в науці, як Георг Гегель, робила історію менш цікавою.

Зміна статусу науки в суспільстві 19 ст., яка в умовах прогресу повинна була практично сприяти його прискоренню в матеріально-технічній сфері, загострила дискусію про відносність історичного знання, розвівши її учасників на два полюси: «об'єктивістів» — прихильників запозичення історичною наукою методів природничих наук — і «суб'єктивістів», котрі обстоювали своєрідну пізнавальну стратегію історії. Адепти позитивістської філософії (див. Позитивізм в історичній науці) під впливом стрімкого розвитку природничих наук відродили стару вимогу часів картезіанської критики історії про необхідність надати їй статусу точних наук, які керуються т. зв. генералізуючою пізнавальною стратегією (виявлення закономірностей) і об'єктивно пізнають природний світ. «Знати, щоб передбачити і передбачити, щоб діяти» — ця формула О.Конта мала перетворити історію на науку про суспільство з індуктивно-дедуктивною пізнавальною стратегією і загальнологічними методами класифікації, аналізу, синтезу. Представники романтичної історіографії та ідеалістичної філософії наголошували на вірогіднісному характері історичного пізнання в силу його специфічності (ідея «індивідуальності»), додаючи до аргументів про перспективну зумовленість свідчень джерел та їхню неповноту твердження про вплив сучасності на відтворення минулого. Теперішнє як акумульований і переосмислений досвід минулого та прискорення плину часу в умовах постійного прогресу приводять до зміни інтересу істориків, які засобами минулого дають змогу сучасникам зрозуміти їхнє сьогодення, — історик «повинен бути природним поборником прогресу» (Г.Гервінус). Неминуча зміна поглядів на минуле зумовлена «поступальним розвитком часу, який підносить того, хто живе в цьому часі, до позиції, з якої відкривається нова панорама минулого і яка спонукає до нових суджень про нього» (Й.-В.Гете). Невипадково автор першої систематизованої праці з теоретико-пізнавальних проблем історії 19 ст. Йоганн Густав Дройзен твердив, що завданням істориків є не відновлення минулого, а пошук в ньому латентних елементів сучасного, оскільки дослідження історика є одночасно «і збагачення сучасного, і відкриття, і пояснення минулих часів», що, у свою чергу, передбачає різні погляди та підходи. На початку 20 ст. антитеза суб'єктивності і об'єктивності історичного дослідження отримала новий імпульс у теорії формальної історії Макса Вебера, котрий наполягав на тому, що остаточна реконструкція минулої дійсності під кутом зору певної генералізуючої теорії (системи законів) неможлива, оскільки історія належить до явищ культури, яка пов'язана з ідеєю цінності: «Є науки, яким дарована вічна молодість, і до них належать всі історичні дисципліни. Перед ними у вічному русі культури весь час виникають нові постановки проблем». А отже, історик неминуче приступає до дослідження з певних «відправних точок», які сформовані в нього і наперед задані. У середині 20 ст. дискусія знову набула обертів з боку представників аналітичної філософії (теорія охоплюючих законів в історичній науці Гемпеля—Нагеля) з огляду на домінуючу у світі соціально-орієнтовану модель історіографії та загальну тенденцію до поглибленої розробки проблем філософії і методології науки. Спектр дискусії коливався від поміркованого визнання складності досягнення об'єктивного пізнання в соціальних науках та історії (Карл Поппер, Поль Рікер) до крайнього когнітивного релятивізму Пола Фейєрабенда, котрий твердив, що не існує жодних методологічних правил у науковому дослідженні. Саме це дало можливість наприкінці 20 ст. прихильникам постмодернізму заявити, що історія не є наукою, а літературним і мистецьким жанром (Ф.Анкерсміт, П.Вен). У сучасній істор. науці проблема відносності історичного знання втратила свою актуальність, оскільки визначається специфічним характером історичного пізнання, чий об'єкт набагато складніше піддається систематизації, ніж у природничих науках, ґрунтовно розробленими методами критики джерел, правил верифікації, вимогою використання теоретичних конструкцій та формулювання дослідницьких гіпотез.

Категорії «розуміння» та «пояснення» в історії