Ірку́тська губе́рнія — губернія Російської імперії і РРФСР (СРСР) у 1764—1926 роках. Губернське місто — Іркутськ. У 1900 році складалася з п'яти округів і одного повіту.
Коротка історична довідка У 1708 році ліквідували Сибірський приказ і утворили Сибірську губернію (від Вятки до Камчатки). У 1764 році Сибірська губернія була перейменована в Сибірське царство, яке поділялося на Тобольське та Іркутське генерал-губернаторства. У 1805 році з Іркутської губернії була виділена Якутська область. У 1851 році з Іркутської губернії виділена й утворена самостійна Забайкальська область.
Після Лютневої революції 1917 року Іркутське генерал-губернаторство, в яке входили Іркутська і Єнисейська губернії, Забайкальська і Якутська області, припинило своє існування. 15 серпня 1924 року територія Іркутської губернії була поділена на 3 округи — Іркутську, Тулунську, Киренську і 2 промислових райони — Черемховський і Бодайбинський. 25 травня 1925 року постановою ВЦВК був утворений Сибірський край. Іркутська губернія увійшла до його складу.
28 червня 1926 року постановою ВЦВК Іркутська губернія була ліквідована, а на її території створено 3 округи — Іркутську, Тулунську і Киренську.
Географія
Географічне положення Іркутська губернія була розташована в Східному Сибіру, між 51° і 62° 30' пн. ш. і 96° і 107° сх. д., більша площею ніж Франція чи Німеччина: за вимірами Стрельбицького, в ній 743 496 км², в тому числі під водами озера Байкал 17 120 км² і під островом Ольхон 626 км². Найбільша довжина Іркутської губернії від південного заходу до північного сходу сягає до 1390 км при ширині до 700 км верст. Межі губернії: на півночі і частково на північному сході — Якутська, на сході і південному сході Забайкальская область, на півдні — Китайська імперія (Монголія), на заході — Єнісейська губернія.
Рельєф Загалом поверхня Іркутської губернії являла собою плоску височину з нахилом з півдня на північ, яка була оперезана з південного заходу, півдня і сходу гірськими хребтами, серед яких у південно-східній околиці губернії лежить велика глибоководна западина — озеро Байкал. Терасовидне зниження цієї плоскої височини обумовлено найдавнішим зрушенням, яке відокремило більшу частину займаної їй площі від лежачого на південному сході високого Забайкальського плоскогір'я, а на північному заході від нижчої тераси, що знаходиться в середній частині Єнісейської губернії. Зокрема ж площа Іркутської губернії складалася: з гірської альпійської країни з розбіжними від неї ланцюгами гір, плоских височин і прирічкових долин — двох головних водних артерій — Ангари і Олени та їх приток. Гори, що знаходяться в Іркутській губернії, належать двом головним хребтах — Саяну і Байкальським горам; із них перший, заповнюючи своїми відрогами південь губернії, має альпійський характер і, входячи в межі Іркутської губернії, у південно-західній її частині, у верхів'ях річок Бірюса і Уди, направляється з північного заходу на південний схід — то одним ланцюгом, шириною від 15 до 20 верст, то декількома паралельними ланцюгами, розділеними глибокими і вузькими ущелинами гірських річок, причому ширина хребта доходить до 50 верст. Середня висота головних вершин Саян 2300 м над поверхнею моря, з окремими його вершинами до 2600 м, а на кордоні з Монголією лежить найвищий його голець — Мунку-Сардик, тобто срібна гора, вічно покрита снігом на вершині, яка досягає до 3500 м. На північному схилі цього гольця від вершини і протягом 4 км спускається подвійний льодовик, простягнувши свої кінцеві морени до озера Ехой. Загальний безлад в розташуванні гір Саяна, розрізнених глибокими долинами і дикими ущелинами, з швидкими водними потоками, конічні, кам'яні вершини гольців, позбавлені будь-якої рослинності, складають характерні риси головного ланцюга хребта, на вершинах якого сніг зникає від червня до серпня. У глибоких же гірських потоках, звернених на північ — сніг іноді лежить протягом усього літа. Починаючи від центральної осі Саянського хребта, на північ йде поступове зниження його відрогів — до долини р. Ангари, яка, однак же, біля гирла р. Білій лежить ще на висоті 1200 футів над рівнем океану. Зниження гір Саян йде наче уступами: за найбільш високим поруч гольців йде другий ряд їх, з більш м'яким обрисом вершин гір, вкритих вже лісом, далі йде — третій ряд, ще меншої висоти тощо, Всі ці гори йдуть то паралельно один до одного, то взаємно перетинаючись. В межах Іркутської губернії від Саян відокремлюється чимало хребтів, які можуть вважатися загалом самостійними: у південно-західному куті губернії, на її кордоні, біля витоків р. Бірюса, частина Саянського хребта носить назву — Бірюсінских гір, що досягають до 6200 футів абсолютної висоти. Далі йде в південно-східному напрямку головна частина Саяна, Ергік-Таргак-Тайга, яка має досить складний рельєф. Від гірського вузла Тарасхан-Дабан, в верхів'ях р. Ії, починаються два хребта, що йдуть на північ: Куйтун-Хардин і інший хребет, який не має назви. У Джунбулукського вузла, де лежить згаслий кратер Хукушка (Чашки) з потоками лави, яка колись вилилась, протягом 20 км, бере початок високий, скелястий кряж до 2200 м, що йде між pp. Хойт-Окою і Окою. Потім від вузла Нуку-Дабана, що піднімається до 2300 м і становить північний відріг Мунгу-Сардик, розходяться віялом: а) Ідінські гори, між pp. Окою і Білою; б) Китойські альпи, між руслами рек Білій і Кіто; в) Тункинські белки, які супроводжують з півночі долину р. Іркут; паралельно ж їм йде ланцюг гір, що обмежує з півдня долину Іркут, носить назву Гурби-Дабана і, зберігаючи складний рельєф Саяна, розгалужується на багато гірських кряжів, що відрізняються в геологічному і фауністичному сенсі від Саяна. Нарешті, в південно-східній частині губернії знаходиться Ургульдейскій вузол, який лежить біля витоків рр. — Зон-Мурина, притоки річки Іркут і Джиди, яка впадає в річку Селенгу; від цього вузла направляється на схід високий ланцюг гір (2300 м абсолютної висоти), що носить назву Хамар-Дабана, що становить одну з найбільших висот, що лежать у південно-західному куті Байкалу і взагалі Прібайкальскіх гір. З гірських перевалів в Саяні найвідоміші і найзручніші: Гірський прохід — Про-Сарим, що лежить на висоті 1860 м, в верхів'ях річки Ханги, притоки річки Іркут. Далі на північний захід лежать: Перевал Нарин-Хоройскій, Урюк-Дабан, Тенгіз-Дабан, Торос-Дабан і Мустаг-Аршай; з них перший і третій служили для перегону худоби з Монголії в місто Іркутськ і для доставки з останнього мануфактурних товарів в Монголію. Другу групу гір Іркутської губернії становили Байкальські, що піднімаються з витоків рік Олени і Кіренги до найбільшої висоти в 1830 футів і складаються з ланцюгів: Приморського і Онотского. Плоска височина, на яку спирається гірська альпійська країна Саяна, займає всю північ і північний захід Іркутської губернії, маючи здебільшого висоту від 460 до 600 м. Нижній уступ цього плоскогір'я, що представляє найменш підвищену частину (до 800 футів абсолютної висоти) губернії, знаходиться в північно-західній її частині, за течією pp. Нижньої Тунгуски і Лєни, біля кордонів Якутській області. Зустрічаються на цьому плоскогір'ї значні нерівності ґрунту, які є наслідки розмиву і утворення річкових долин; з цих невисоких вододільних хребтів відомі в губернії: Березовий, Ілімський, Тунгуський та інші. Найбільша рівнина знаходиться за течією річки Ангари, маючи кордоном лінію, що йде приблизно від Іркутська на річку Китой, звідси до річки Білої до гирла річки Залари, потім перетинає середню течію річки Кади і направляється на північний схід на річку Ангару, де, перейшовши на правий її берег, закінчується; але і ця рівнина в багатьох місцях холмиста. Крім цієї рівнини, в Іркутській губернії були ще дві: одна між ріками Окою і Удій, інша, більш піднесена і безлісна, що носить назву «Братського степу», тягнеться уздовж Якутського тракту до пристані Качугского на річці Лені.
Геологія Геогностичний склад ґрунту Іркутської губернії за своєю різноманітністю заслуговує на особливу увагу. Осадові породи, що відносяться до пізніших сучасним відкладень, складаються з озерно-річкових галькових і піщано-глинистих наносів, знаходяться всюди в річкових долинах і нерідко облямовують у вигляді валу берега озер; алювій зустрічається часто на схилах і навіть на вершинах гір; сипучі піски знаходяться в різних місцях губернії, але невеликими ділянками.
З давніших потретічних відкладень в південно-західній частині Байкалу, місцями в Саянах і у всій Тункінській улоговині знаходили лісові. У долині річки Ангари знайдені з постпліоценових пластів: галькові наноси, льоссовидний шаруватий суглинок і льос; потретічні відкладення зустрічаються ще: по річці Кам'янці і в західній частині губернії — за течією річок Оки, Кімільтейкі, Уди та інших. У східній частині Іркутської губернії, в верхів'ях річки Лени і її приток, а також за течією річок Ангі і Бугульдейкі знаходяться наноси — глинисто-піщані або гравійні; крім того, в Ленській долині сильно розвинені однорідні червоноколірні наноси і льос. У потретічних наносах знайдені залишки товстошкірих тварин, які колись водилися в цій місцевості: первісного бика, зубра, різних оленів і антилоп.
Породи третинної системи мають незначне поширення в Іркутській губернії. З осадів мезозойської ери в той час була знайдена тільки юрська формація в південній частині губернії, що тягнеться смугою близько 100 верст в ширину, від озера Байкал до міста Нижньоудинськ; її осади (на девонських червоних пісковиках або на верхньосилурійському вапняку) складаються зі сланцюватої глини і мергелів, з пісковиків з прошарками бурого вугілля і місцями з вапняку і кременистого сланцю. З осадових порід палеозойської (первинної) епохи найпоширенішими в губернії системами є кам'яновугільна, девонська і силурійська, які від прориву Ангари з озера Байкалу йдуть широкою смугою вздовж ангари майже до північного кордону Балаганського повіту; зустрічаються також в вододілі річок Ангари і Олени, а в долині останньої, породи девонської системи мають відносно інших більш значне поширення і складаються з червоних пісковиків, мергелів і глин. Породи девонської системи знаходяться: в Тункінських Альпах, на правому березі річки Ангари, трохи вище міста (нині селища міського типу) Балаганськ, по всій долині річки Оси, потім, перейшовши на лівий берег Ангари, тягнуться за течією річок Унгі, Ії і Оки і до впаданні останньої в Ангару — по обох берегах останньої. Вони супроводжують верхню течію річки Олени до міста Кіренська, за яким вже йдуть червоні пісковики силурійської системи по правому березі Лени до станції Дарінскої, а на лівому березі знаходиться верхньосилурійськими вапняк.