Всеукраїнське фотокіноуправління

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) — державна кінематографічна організація, яка діяла в період з 1922 по 1930 роки.

Історія ВУФКУ

Заснування 13 березня 1922 року ВУФКУ був створений на базі Всеукраїнського кінокомітету, отримавши юридичний статус від Української економічної ради 2 травня 1922 року. Державна організація об'єднала всю галузь, включаючи кіностудії, кінопрокат, кінопромисловість, кіноосвіту та кінопресу України та Криму. До ради ВУФКУ входило п'ять осіб, обраних адміністративною радою і затверджених урядом. Рішення про перетворення Всеукраїнського кінокомітету й переведення його на рейки госпрозрахунку було прийняте в першій декаді лютого 1922 року. Про це свідчать опубліковані резолюції Політосвітсекції Всеукраїнської наради по політосвітроботі губагітпропів і губполітосвіти, що проходила в Харкові з 2 по 8 лютого 1922 року. У кінці лютого Всеукраїнський фотокінокомітет перейменовано у Всеукраїнське фотокіноуправління під головуванням колишнього директора Кінокомітету В. В. Прокоф'єва і на початку березня переведено з Києва до Харківа (вул. Московська, 3). У розпорядження організації потрапляють ательє та кіноконтори Єрмольєва та Ханжонкова у Ялті, студії Гросмана, Харитонова та Борисова у Одесі, ательє Іванова «Художній екран» в Києві. Головне управління ВУФКУ розміщується в Харкові, Одеське окружне фотокіноуправління базується на вулиці Лассаля, 29.

Перші кроки

ВУФКУ підписує угоди по співробітництво з Туреччиною і починає переговори з фірмами «Кодак» (Kodak) та «Пате» (Pathe). Але економічна блокада, яку тримають західні країни проти СРСР, призводить до важких умов для кіновиробників. За нові фільми їм пропонують лише чисту плівку.

Виробництво фільмів починається 23 вересня 1922 року, а на регулярній основі лише з 15 червня 1923 року після надходження з Німеччини плівки та хімікатів. ВУФКУ розбиває Україну на райони: Київський, Одеський та Харківський. Важливу роль на шляху становлення ВУФКУ грають перші адміністратори українського радянського кіновиробництва Георгій Тасін, Павло Нечеса, Захар Хелмно, Михайло Капчинський.

Кінофабрика ВУФКУ в Одесі запрошує на роботу актора та режисера Миколу Салтикова, операторів Євгена Славінського та Луї Форестьє. До постановки готують фільм «Шведський сірник» за Чеховим. Кінофабрика ВУФКУ в Ялті користуючись приїздом в Крим на лікування Володимира Гардіна, запрошує на роботу його та його команду. За перші три місяці співпраці він ставить два перші фільми студії.

Тим часом економічна ситуація погіршується у зв'язку з масовим закриттям кінозалів через підвищення податків. Державна монополія та непомірні податки гальмують роботу студій (у Криму навіть діяла подвійна монополія московського «Госкіно» та ВУФКУ). З приходом НЕПу та вільного ринку республікам надається прокатна монополія. Починаючи з 1923 року, ВУФКУ зберігає ексклюзивніть кінопрокату, з чого має прибуток від власної продукції (від 12 % у 1924 році до 34 % у 1927 р.). Прокатом займаються і націоналізовані, й приватні компанії (такі як «Біліані і К°», «Елін», «Донатель», «Левін і К°»), вони ведуть нещадну конкуренцію за вплив на закордонні фірми. 1924 року ВУФКУ взяла контроль над тиражуванням контратипів, ліквідовуючи тим самим систему підпрокату.

Зростання виробництва Щойно нова фіскальна політика призводить до зниження податків, починає зростати кількість кінозалів. Протягом 1924—1925 рр. число кінозалів зросло зі 110 до 714, у період з 1925 по 1927 кількість кіноустановок по селах зросла з 215 до 715. На липень 1927 в Україні діяло вже 1646 стаціонарних кінотеатрів та 15 залізничних пересувних, з них 648 були комерційними, 998 — культ-освітніми.

Поліпшені кіноапарати КОК закуповують у компанії «Пате», частково виробляють і самі (у 1925 р. їх виробили 120 шт.). До складу кіноустановок входять кіноекран, кіноапарат для демонстрації фільмів, комплект запасних ламп (125 шт. по 25 амперів кожна). Кінопоказ відбувається безкоштовно, доправлення кінопрограм теж безкоштовне, а в 1929 році експлуатацію кіноустановок віддають під контроль сільськогосподарської мережі. На цей же рік зареєстровано 2336 кіноустановок в Україні, у ВУФКУ працює вже близько тисячі творчих, інженерно-технічних працівників та обслуговчого персоналу. У ці ж роки створюється два нових заводи для потреб кіноіндустрії: оптико-механічний КІНАП у Одесі та з виготовлення кіноплівки «Свема» в Шостці.

На студії ВУФКУ запрошують працювати талановитих письменників із впливових літературних угруповань «Гарт» і «Плуг» для створення нового репертуару — Юрія Яновського, Василя Радиша, Майка Йогансена, Григорія Косинку, Олеся Досвітнього, Володимира Ярошенка, Ісаака Бабеля, Олександра Корнійчука. На оголошений сценарною радою заклик звідусіль почали надходити рукописи сценаріїв — впродовж лише одного року надійшло близько 1300 сценаріїв переважно від невідомих авторів, позбавлених будь-якої мистецької чи громадсько-політичної цінності.

Зростає кількість власних вироблених кінофільмів: у 1922 р. їх були лише три, а у 1928 — аж 36. Впродовж 1928—1929 рр. до прокату потраплять 30 ігрових повнометражних та 38 культурно-освітніх стрічок, які подивляться 16 мільйонів 890 тис. глядачів (на той час кіностатистика вважала оптимальним прокатом якого-небудь бойовика два мільйона проданих квитків).

У 1925 році створюється конфліктна ситуація навколо національних кінематографів республік, що входять до складу СРСР. Одночасно з подовженням монополій на прокат, запроваджується низка внутрішніх митних кордонів між республікам Союзу. Комісаріати народної освіти, до компетенції яких входить добір фільмів для прокату, насамперед цікавляться фільмами, що відповідають їхнім особистим критеріям і мовою, якою написані титри. Починається перебудова кіноорганізацій, яка характеризується суворішим контролем над місцевими управліннями, спрямованим на їх тотальне відчуження. У цьому ж році «Совкіно» (створене на базі об'єднання російських кінофірм) отримує монополію прокату, експорту і ввезення кінокартин. Встановлюються квоти: за 20 російських картин, продемонстрованих в Україні, українських у Росії показують лише 6. Якісні фільми, замовлені ВУФКУ, згодом забороняє московський Репертком.

ВУФКУ вирішує вести власну репертуарну політику. Воно відмовляє або відкладає імпорт російських картин (як, наприклад, це сталося з відомою стрічкою Сєрґєя Ейзенштейна «Броненосець „Потьомкін“»). Через три роки ВУФКУ діяльності стає другою за потужністю державною кінофірмою в СРСР після «Совкіно», якщо взяти за економічній критерій принцип самофінансування.

Відбувається низка компрометуючих обидві сторони попереджень, але й надалі ситуація не поліпшується: Держкіно та ВУФКУ ігнорують один одного роками. Не поліпшує ситуацію і угода, підписана 25 травня 1927 року між ВУФКУ й Держкіном про обмін фільмами — такі великі українські фільми, як «Боротьба велетнів», «Гамбург», «Укразія», «Два дні» чи «Нічний візник», що були показані в західноєвропейських державах, не потрапляють на російські екрани навіть після цієї угоди. У 1924—1925 рр. українські стрічки становили 7 % у касових надходженнях російських кінозалів, у 1927 — 39 %, в 1928 — 20 % від усієї радянської кінопродукції.

Наприкінці 1927 року керівник ВУФКУ Олександр Шуб прогнозував, що в найближчі роки Україна доведе кіновиробництво до ста фільмів на рік. Економіка спиралася не тільки на внутрішній ринок, а й на зарубіжний — було укладено угоди з усіма кіноорганізаціями союзних республік, планувалося друкувати по 70 копій кожного фільму. Бракувало плівки: те, що завозилося з-за кордону, розподілялось так: Совкіно — 65 %, ВУФКУ — тільки 20 %. Але це не зупиняло керівників української кіногалузі: «Усі фактори говорять про те, що Україна через свої природні, технічні й матеріальні можливості протягом найближчих років стане центром радянської кінематографії», — писав журнал"Кіно".

Українське фільмовиробництво до 1926 року було зосереджене на Одеській та Ялтинській студіях. 1 грудня 1928 року почала роботу Київська кінофабрика, яка в 1929 році мала випустити 11 художніх та 37 повнометражних культурфільмів.

Міжнародний резонанс ВУФКУ запрошувало до Києва зарубіжних кінодіячів. Журнал «Кіно» повідомив у листопаді 1927 року про приїзд відомого французького кінокритика й теоретика кіно Леона Муссінака. Зарубіжні колеги радили українським кінематографістам орієнтуватися на світовий кіноринок. Як свідчив Євген Деслав, кореспондент журналу в Парижі, за дату виходу українського кіно на міжнародний форум треба вважати другу половину 1927 року — відтоді з'являється регулярна інформація про українське кіно в закордонній пресі.

1926 року Україна стає другим після США кінопостачальником для Німеччини. 1927 року ВУФКУ надіслало до Парижа і Берліна фільми «Тарас Трясило», «Сорочинський ярмарок», «Микола Джеря», «Свіжий вітер», «Алім», «Мандрівні зорі», «Сумка дипкур'єра», «П. К. П. / Пілсудський купив Петлюру».

Реакція ділових кіл була сприятливою: низка французьких, німецьких, австрійських та чеських фірм виявили бажання закупити українські фільми для свого прокату, журнали різних країн друкували двотижневі огляди поточної продукції ВУФКУ. Міжнародний альманах «Все кіно» за 1927 рік мав адреси всіх філій ВУФКУ, інформацію та статистику українського кіно. У 1928 році для фірми Пате-Норд (Pathe-Nord) закуплено 13 фільмів відомих вже в Україні режисерів Петра Чардиніна, Григорія Гричер-Чериковера, Георгія Тасіна, Георгія Стабового, Ф.Лопатинського, Павла Долини, Марка Терещенка, Дзиґи Вертова, Олександра Довженка.

З 1929 року ВУФКУ експортує до США, Німеччини, Франції, Японії свої перші великі фільми — «Отаман Хміль», «Слюсар і канцлер», «Остап Бандура». На зароблені від продажу кошти є змога закуповувати матеріали, чисту плівку та нові фільми. Тоді як «Совкіно» за 1926 рік від закордонного прокату одержало більше 1 мільйона карбованців, ВУФКУ прогнозувало: «Сто картин на рік, хоч би й не цілком використаних на закордонному ринкові, дадуть українській кінематографії кілька мільйонів валютою» (журнал «Кіно», 1927, № 18).

Кореспондентами друкованого органу ВУФКУ журналу «Кіно» стають у Парижі Євген Деслав, у Нью-Йорку і Канаді — Мирослав Ірчан, у Відні Лео Кац. Вони надсилають свої репортажі в Україну, де їх включають до жорстко контрольованих партією кінохронік «Маховик» (1924—1925 рр.), «Хроніка ВУФКУ» (1925 р.), «Кінотиждень» (1924—1929 рр.).

Дякуючи тому, що Українська РСР на довгий час зуміла зберегти свої дипломатичні представництва та торгпредства за кордоном, українські фільми мали можливість демонструватися на виставках та кінематографічних заходах у Лецпцизі, Мілані, Парижі, Кеніґсберзі, Відні, Празі, Марселі, Кельні, Мадриді. Українське кіновиробництво було предметом зацікавленості австрійських істориків та Празького кіномузею. Повсюди були публікації про ВУФКУ. Відомі люди Франції регулярно пишуть про українське кіно: Анрі Барбюс, Леон Муссінак, Рене Маршан, Євген Деслав. Останній навіть створив філіал «Товариства друзів радянського кіна» «Друзі українського кіна» й рекламує фільми, незважаючи на відсутність справжніх ринків збуту внаслідок ізоляції радянських країн.

В 1927 році нарком освіти Микола Скрипник під час свого візиту до Французької республіки навіть намагався встановити прямі культурні зв'язки між Радянською Україною та Францією. Український нарком намагався дати якомога більше інформації щодо фільмів ВУФКУ, які занадто часто вважали російською продукцією.

Занепад та знищення ВУФКУ