Джиро д'Італія

Джиро д'Італія (, також звана Giro, Джиро) — щорічні багатоетапні велоперегони, що переважно проводяться в Італії, однак також час від часу проходять іншими країнами. Перші перегони було організовано 1909 року, щоб підвищити продажі газети La Gazzetta dello Sport, однак зараз проводиться RCS Sport. Перегони проводяться щорічно, починаючи із своєї першої версії у 1909 році, за винятком відміни змагань протягом двох світових воєн. Коли Джиро стала відомою і популярною, перегони подовжили, а пелотон розширився від переважно італійських учасників до гонщиків з усього світу. Джиро — захід Світового туру UCI, що означає, що команди, які змагаються у перегонах — це, переважно, команди Світового туру, за винятком тих команд, яких організатори можуть запросити.

Як і Тур де Франс та Вуельта Іспанії, Джиро є одним з трьох престижних велосипедних тритижневих гранд-турів. Джиро зазвичай проводиться наприкінці травня-початку червня. Хоча маршрут міняється кожного року, формат перегонів лишається тим самим: наявність, як мінімум, двох перегонів із роздільним стартом і проходження через альпійські гори, включаючи Доломіти. Як і інші гранд-тури, сучасні версії Джиро д'Італія, як правило, складаються з 21 одноденного сегмента (етапу) за 23-денний період, який включає 2 дні відпочинку.

На всіх етапах вимірюється фінішний час. Після фінішу час гонщиків сумується з їхнім часом на попередніх етапах. Гонщик з найнижчим сукупним часом є лідером перегонів і вдягає жадану рожеву майку. Хоча генеральна класифікація має найбільшу увагу, є й інші змагання, що проводяться під час Джиро: очкова класифікація для спринтерів, гірська класифікація для горосходжувачів, молодіжна класифікація для гонщиків у віці до 25 років та командна класифікація для команд, що змагаються на Джиро. Австралійський гонщик Том Дюмулен став переможцем версії гонки 2022 року.

Історія

Ідею проведення велосипедних перегонів, які відбувалися б по Італії, вперше було запропоновано редактором La Gazzetta dello Sport Тулло Морганьї: він надіслав телеграму власнику газети, Еміліо Костаманьї, та редактору розділу велоспорту, Армандо Коугнету, в якій говорив про потребу в італійському турі. В той час конкурент La Gazzetta, «Корр'єре делла Сера» планувала провести свої велосипедні перегони після успіху, який вони мали з автомобільними перегонами. Морганьї тоді вирішив спробувати та провести свої перегони до того, як Корр'єре делла Сера проведе свої, проте у La Gazzetta не вистачало грошей. Однак, після успіху, який La Gazzetta мала після створення Джиро ді Ломбардія та Мілан-Сан Ремо, власник Костаманья вирішив втілити цю ідею. Їхні велоперегони було анонсовано 7 серпня 1908 року на першій сторінці видання La Gazzetta dello Sport того дня. Перегони мали відбутися у травні 1909 року. На ідею надихнув Тур де Франс і успіх, який мали L'Auto.

Через нестачу 25,000 лір, необхідних для проведення перегонів, організатори проконсультувались з Прімо Бонграні, бухгалтером банку Cassa di Risparmio і другом трьох організаторів. Після цього Бонграні поїхав по Італії з проханнями про пожертви на допомогу у проведенні змагань. Зусилля Бонграні були здебільшого успішними, він зібрав достатньо грошей, щоб покрити оперативні видатки. Гроші, які мали бути розподілені в якості призів, надійшли від казино у Санремо після того, як Франческо Сгірла, колишній співробітник Gazzetta, підбурив його на те, щоби зробити внесок у гонку. Навіть «Корр'єре», конкурент La Gazzetta, дала 3,000 лір у фонд гонки.

13 травня 1909 року о 02:53 127 гонщиків стартували на першій Джиро д'Італія з площі Лорето у Мілані. Змагання було розділено на вісім етапів, що покривали дистанцію у 2448 км. Усього 49 гонщиків фінішували, і італієць Луїджі Ганна переміг. Ганна виграв на трьох індивідуальних етапах та в генеральній класифікації. Ганна отримав 5325 лір в якості призу переможця, а останній гонщик у генеральній класифікації отримав 300 лір. Директор Джиро отримав тільки 150 лір за місяць, на 150 лір менше ніж гонщик, що зайняв останнє місце.

На першій Джиро переміг Луїджі Ганна, тоді як Карло Галетті виграв дві наступні Джиро. У 1912 році не було індивідуальної класифікації, натомість була тільки командна класифікація, у якій перемогла Team Atala. Джиро 1912 була єдиною гонкою, в якій не було індивідуальної класифікації. Починаючи з 1914 року формат підбиття результатів був змінений з системи, що базувалась на очках, на систему, засновану на часі, за якою перемагав велогонщик, який мав найнижчий сукупний час наприкінці гонки. Джиро була призупинена на чотири роки з 1915 до 1918 через Першу світову війну. Костанте Джирарденго був переможцем першої Джиро після війни у 1919 році.

Домінантною фігурою у 1920-ті роки був Альфредо Бінда, який виграв свою першу Джиро у 1925 році та продовжив ще однією перемогою у 1927 році, коли він виграв 12 з 15 етапів. Перемога у 1929 році сталася завдяки восьми послідовним етапам. На піку його панування Бінду викликали до головного офісу La Gazzetta dello Sport у 1930 році; газета звинуватила його у руйнуванні гонки та запропонувала йому 22,000 лір, щоб він був менш домінантним, від яких він відмовився. Бінда виграв п'ять Джиро до того, як зі звання домінуючого велогонщика його потіснив Джино Барталі. Прозваний «Залізною людиною Тоскани за свою витривалість, Барталі виграв дві Джиро протягом 1930-х років, у 1936 та 1937 роках. Панування Барталі було оскаржене у 1940 році, на останній Джиро перед Другою світовою війною, коли він зазнав поразки від свого 20-річного товариша по команді Фаусто Коппі.

Суперництво між Барталі та Коппі посилилося після війни. Барталі виграв свої останні Джиро у 1946 році, а Коппі виграв свої другі наступного року. Коппі виграв ще три Джиро та у 1952 році став першим велогонщиком, що виграв Тур де Франс та Джиро того самого року. Швейцарець Хуго Коблет став першим не-італійським переможцем перегонів 1950 року. Ніхто не домінував на турі протягом 1950-х років, Коппі, Шарлі Голь та Фьоренцо Маньї виграли по два Джиро кожен протягом десятиліття. 1960-ті роки пройшли схожим чином, п'ятиразовий переможець Тур де Франс Жак Анкетіль виграв у 1960 та 1964 роках, тоді як Франко Бальмамьйон виграв двоє Джиро підряд у 1962 та 1963 роках.

Бельгієць Едді Меркс був домінантною фігурою протягом 1970-х років. Його перша перемога прийшла у 1968 році; за іншим тріумфом у 1970 році послідували три послідовні перемоги з 1972 по 1974 рік, що є рекордом за кількістю послідовних перемог на Джиро. феліче Джимонді був переможцем у 1976 році, виграв свої треті Джиро. Бельгійці Мішель Поллентір та Йохан Де Майнк виграли дві послідовні Джиро у 1977 та 1978 роках. У 1980 році француз Бернар Іно, який на той момент вже виграв два Тур де Франс, став першим французьким переможцем з часів Анкетіля у 1964 році. Він играв ще дві Джиро у 1982 та 1985 роках.

Стівен Роуч став переможцем у 1987 році, в якому він також виграв Тур та Чемпіонат світу з шосейних велогонок. Наступного року американець Ендрю Хемпстен став першим не-європейським переможцем, а Лоран Фіньйон став переможцем у 1989 році. Іспанець Мігель Індурайн, переможець п'яти Турів, вигравав на послідовних Джиро у 1991 та 1992 роках. Триразовий переможець Вуельти Іспанії Тоні Ромінгер переміг у 1995 році, здолавши попереднього переможця Євгена Берзіна. Марко Пантані був переможцем у 1998 році, в якому він виграв дубль Тура та Джиро, Іван Готті виграв попередні Джиро 1997 року і наступну 1999 року.

Стефано Гарцеллі виграв Джиро 2000 року. Джильберто Сімоні був переможцем у 2001 та 2003 роках, а Паоло Савольделлі переміг 2002 року. Сімоні не вдалося виграти втретє 2004 року, коли його переміг товариш по команді Даміано Кунего. Савольделлі виграв свої другі Джиро 2005 року, перемігши Сімоні на 28 секунд. Іван Бассо був переможцем 2006 року, Даніло ді Лука виграв 2007 року, однак тур був затьмарений звинуваченнясми у застосуванні допінгу. Іспанець Альберто Контадор з був переможцем 2008 року; наступного року він брав участь у Тур де Франс замість Джиро, і Денис Меньшов став переможцем Джиро. Бассо повернувся після допінгового відсторонення, щоб знов завоювати свій титул 2010 року. Контадор був переможцем на подіумній церемонії у Мілані, однак пізніше його позбавили титулу після того, як він був визнаний винним у вживанні допінгу на Тур де Франс 2010. Перемогу присудили зайнявшему друге місце Мікеле Скарпоні.

На Джиро д'Італія 2011 Ваутер Вейландт постраждав у фатальній катастрофі на 3-му етапі.

Райдер Хешедаль став перший канадцем, що виграв Джиро у 2012 році, перемігши Хоакіма Родрігеса на 16 секунд. Завоювавши лідерство після восьмого етапу, Вінченцо Нібалі виграв ще два етапи, що допомогли йому консолідувати перевагу та виграти версію 2013 року.

Класифікації Деякі гонщики з кожної команди націлені на загальну перемогу, але є три інші змагання, які задіюють гонщиків усіх спеціалізацій: очкова, гірська, та класифікація для молодих гонщиків із сподіваннями на генеральну класифікацію. Найстаріша з чотирьох класифікацій — генеральна. Лідер кожної з вищезазначених класифікацій носить розпізнавальну майку. Якщо гонщик лідирує у більше, ніж одній, класифікації, яка нагороджує майками, він носить майку найбільш престижної класифікації. Менш престижну майку носить гонщик, який є другим у даному змаганні.

Генеральна класифікація

Найбільш бажана класифікація у Джиро д'Італія — це генеральна класифікація. На всіх етапах засікається час фінішу, після фінішу час гонщиків сумується з їх часом на попередніх етапах; тож гонщик з найнижчим сукупним часом є лідером гонки. Лідер визначається після завершення кожного етапу. Лідер гонки має привілей носити рожеву майку лідера гонки. Майка надається гонщику-лідеру на подіумі у місті фінішу етапу. Якщо гонщик лідує у більше, ніж одній, класифікації, в якій нагороджують майками, він буде носити maglia rosa, адже генеральна класифікація я найбільш важливою у гонці. Лідерство може змінюватись після кожного етапу.

Рожевий колір був обраний через те, що журнал, що створив Джиро, La Gazzetta dello Sport, друкувала свої газети на рожевому папері. Рожева майка була запроваджена у гонці на версії 1931 року, і з тих пір стала символом Джиро д'Італія. Першим гонщиком, що вдягнув рожеву майку був Леарко Гуерра. Кожна команда привозить на Джиро декілька рожевих майок заздалегідь на випадок, якщо один з її гонщиків стане лідером гонки. Гонщики зазвичай намагаються зробити додаткові зусилля, щоб зберегти майку якомога довше, щоб заробити більше реклами для команди та спонсора(ів) команди. Едді Меркс носив майку на 78 етапах, більше, ніж будь-який інший гонщик в історії Джиро д'Італія. Три гонщика виграли генеральну класифікацію п'ять разів протягом своїх кар'єр: Альфредо Бінда, Фаусто Коппі та Едді Меркс.

Переможець генеральної класифікації не завжди визначався за системою часу. На дебютній Джиро д'Італія організатори надали перевагу системі очок після скандалу, яка поглинула систему часу на Тур де Франс 1904. Більше того, організатори обрали систему очок, адже було б дешевше рахувати місця гонщиків, ніж засікати час гонщиків під час кожного етапу. Лідер гонки вираховувався шляхом додавання місця кожного гонщика на кожному етапі, та гонщик із найнижчим загальним число був лідером; якщо гонщик зайняв друге місце на першому етапі та третє на другому етапі, він мав би загальну кількість у п'ять очок. Система була модифікована наступного року та давала гонщикам, які зайняли 51-е місце та вище на етапі, 51 очко та зберігала систему розподілу очок незмінною для гонщиків, які зайняли місця з 1-го до 51-го на етапі. Підрахунок залишався незмінним до 1912 року, коли організатори вирішили провести гонку, що базувалася на командах, однак продовжити практику нарахування очок. Наступного року організатори гонки вирішили повернутися до системи 1911 року. У 1914 році організатори перейшли на систему, що використовується зараз, за якою сумується фінішний час гонщиків після кожного етапу, і таким чином визначається лідер генеральної класифікації.