«Volkstaat» (мовою африкаанс означає «народна держава») − цей термін, використовується для опису пропозиції самовизначення для африканерів у Південній Африці, або на федеральних засадах або як повністю незалежне державне утворення. Після «Великого Треку» з 1830 по 1840 рр., африканери або бури висловили прагнення до самовизначення і незалежності шляхом створення декількох бурських республік на початку 19 — го століття. Кінець апартеїду і встановлення загального виборчого права в Південній Африці в 1994 році залишив у деяких африканерів почуття розчарування цими політичними змінами, і це викликало пропозицію про створення автономної народної держави . Існує кілька варіантів які були запропоновані для створення народної держави, крім використання сили. Конституція Південної Африки і міжнародне право представляють певні можливості для становлення народної держави. Географічне розселення меншин африканерських громад по всій Південній Африці, є серйозною перешкодою для створення народної держави, оскільки африканери не утворюють більшість у будь-якій окремій географічній області, які можуть бути стійкими незалежно один від одного. Прихильники цієї пропозиції встановили три земельних кооперативи, Orania в Північній Капській області, Kleinfontein в Гаутензі і Balmoral в Мпумаланзі, і хочуть спробувати практично реалізувати ці ідеї.

Історія Історично склалося, що бури встановили курс на незалежність, що призвело до створення різних республік на території сучасної ПАР. Піонери проголосили окремі незалежні республіки, в першу чергу республіку Наталія, Оранжеву Республіку і Південно — Африканську Республіку (Трансвааль). Тим не менш, після другої англо-бурської війни (1899—1902 рр.), британське правління призвело до розпуску двох останніх бурських держав, що залишалися (Оранжева Республіка і ПАР). Під час апартеїду, уряд Південної Африки сприяв розвитку африканерської культури, африкаанс і англійська були офіційними мовами, і більшість політиків, які працюють в країні були африканерами. Основний принцип апартеїду був расовий сепаратизм, а також кошти, з допомогою яких він був реалізований, наприклад, як система батьківщини бантустанів, які були вкрай упередженими по відношенню до неєвропейської більшості, оскільки вони виключили їх від реалізації своїх прав в ширшому форматі Південної Африки. Африканери займали привілейоване становище в південноафриканському суспільстві, поряд з іншими європейцями. У 1980 році група правих африканерів, на чолі з Г. Фервурдом, сформувала організацію під назвою Оранжеві працівники. Вони також запланували співтовариство, засноване на «африканському самовизначенні», і спробували створити нео- «boerstaat» (дослівно: «Фермерська держава», посилання на ідеоматичний термін для африканерів-єдина держава) у віддаленому Східному Трансваалі (тепер Мпумаланга) співтовариство Morgenzon. У 1988 році професор Карел Бошоф (1927—2011 рр.) заснував Фонд Свободи Африканерів або Avstig. Avstig запанував в Північно Капській провінції, в основному в сільських районах і мінімально розвинених регіонах. Avstig купив місто Оранію в 1991 році, і перетворив його в модель народної держави. Бошоф продовжував бути представником Фронту свободи, політичної партії, яка захищає концепцію народної держави. Orania лежить в далекій східній вершині народної держави, поблизу місця де кордони трьох провінцій Північний Кейп, Східний Кейп, і Вільна держава зустрічаються.

Підтримка і опозиція Фронт свободи в 1994 році на загальних виборах

Протягом 1994 року на загальних виборах, африканери покладалися на фронт Свободи (FF), щоб сформувати незалежну державу або для африканерів народну державу. Результати виборів показали, що Фронт Свободи мав підтримку 424,555 виборців, четвертий показник по величині в країні. ФС, однак, не вдалося одержати більшість у якомусь з районів голосування в Південній Африці.

Опитування громадської думки білих південноафриканців Два дослідження були проведені серед білих південноафриканців, в 1993 і 1996 роках, задаючи питання: "Як ви ставитеся до розмежування області для африканерів та інших європейських жителів Південної Африки, в яких вони можуть користуватися самовизначенням? Чи підтримуєте ви ідею народної держави ? « Дослідження 1993 р. показало, що 29 % підтримали ідею, і ще 18 % буде розглядати питання про перехід до народної держави. Опитуванням 1996 р. встановлено, що цей показник знизився до 22 % які підтримують ідею, і тільки 9 % хочуть перейти до народної держави. У другому опитуванні, частка європейських жителів Південної Африки проти ідеї збільшилася з 34 % до 66 %. Опитуванням 1996 р. встановлено, що „ті, хто в 1996 році сказав, що вони б розглянули питання про перехід до народної держави є в основному чоловіки які говорять на африкаанс, які є прихильниками консервативної партії або африканського Фронту Свободи, дотримуються расистських поглядів 24 %, злегка расистських 6 %, не расистських 0 %, називають себе африканерами і не задоволені новою демократією Південної Африки“. В дослідженні використовували шкалу Duckitt тонкого расизму для вимірювання расистських поглядів. У 1999 році передвиборне опитування припустило, що 26,9 % від африканерів бажаючих емігрувати, але не маючих змоги, мають прагнення до створення народної держави. У січні 2010 року африкаанська газета Die Beeld, провела онлайн-опитування. З 11019 респондентів, 56 % (6178) говорить, що вони будуть рухатися до народної держави, ще 17 % (1908) розглядатиме її, якщо вона буде створена, в той час як лише 27 % (2933) не розглядатиме її як життєздатний варіант. Аналіз цієї газети показав, що ідея народної держави була doodgebore (мертвонародженою) і що її прихильники не робили нічого, крім протирання штанів протягом останніх двох десятиліть, хоча він і припустити, що опитування було мірою невдоволення серед африканерів. Герман Гіліом пізніше привів опитування Beeld, кажучи, що більше половини „північних африканерів“ воліли б жити на батьківщині.

Інтелектуальні аргументи Концепція народної держави була піддана критиці критиці на тій підставі, що принципова відмінність нібито існує між етнічною державою Бур і інших сучасних прикладах так званих „народів без держави“, що прагнуть самовизначення. Історія африканського народу налічує понад 300 років, і навіть після багатьох поколінь на африканському континенті, вони не були асимільовані місцевим африканським населенням і досі формують видатну етнічну і культурну групу. Вони є однією з багатьох етнічних меншин, що не становлять більшість населення Південної Африки. Деякі стверджують, що африкаанський народ має довшу історію, ніж добре відома зулу нація, яка є найбільшою етнічною групою з меншин в Південній Африці. Багато хто стверджує, що нація Зулу почала існування під владою короля Шака Зулу, на початку 18-го століття. На конференції з африкаанського самовизначення, яке відбулося в Оранії в жовтні 2005 року, африканери інтелектуали показали „мало ентузіазму з приводу територіального поділу“, і запропонували інші ідеї, такі як „кібер-урядування“. Основними причинами цього є те, що Orania розташована в районі, без економічного розвитку, малою кількістю опадів і без доступу до моря. До 2011 року більше 15 % африкаанського населення емігрувало. Існує все більше число африканерів, які підтримують ідею самовизначення, хоча політичне керівництво досі не підтримують цю концепцію.

Питання створення Невдоволення життям в пост-апартеїді в Південній Африці часто згадується як ознака підтримки ідеї народної держави серед африканерів. Опитування, проведене Радою народної держави серед білих людей в Преторії з питань злочинності, економічних проблем, особистої безпеки, освітніх стандартів, зростання населення, охорону здоров'я, мовні та культурні права, а також житла показало, що ці критерії виступають як причини для підтримки створення народної держави.

Кримінал

Злочинність стала однією з основних проблем в Південній Африці з кінця апартеїду. За даними опитування, за період з 1998—2000 рр., складеному Організацією Об'єднаних Націй, Південна Африка зайняла друге місце по нападах і вбивствах (всіма засобами) на душу населення. Загальна злочинності в розрахунку на душу населення становить 10 — те місце з 60 країн в даному списку. Злочин має виражений вплив на суспільство: багато заможних жителів Південної Африки перейшли в закриті громади, відмовившись від центральних ділових районів деяких містах заради відносної безпеки передмість.

Атаки на Ферми

Серед сільських африканерів, насильницькі злочини, вчинені проти білої спільноти сільського господарства в значній мірі сприяли посиленню конфронтації. У період з 1998 по 2001 рік налічувалося близько 3500 зареєстрованих нападів на фермерів в Південній Африці, в результаті чого було вбито 541 фермера, їх сімей або їх працівників, і це тільки протягом трьох років. В середньому атаки на більше ніж двох ферм, пов'язані з вбивством відбуваються щотижня. Фронт Свободи інтерпретує це як расове насильство таргетування африканерів. В середині 2001 року Фронт Свободи звернувся до Комісії з прав людини Організації Об'єднаних Націй, для того щоб натиснути на уряд Південної Африки, бо вбивство білих південноафриканських фермерів, є формою етнічної різанини. Лідер Фронту Свободи Пітер Малдер стверджував, що більшість атак на ферми були організовані, і що мотивом нападу було не тільки пограбування; Малдер також стверджував, що „певний анти-Бурський клімат вкоренився в Південній Африці. Обвинуваченим у вбивстві бурів і африканерів часто аплодували прихильники під час появи в суді“. Незалежний комітет з розслідування сільськогосподарських атак, призначений Національним комісаром поліції, опублікував доповідь, в 2003 році, проте, що виключно проти європейських людей атаки не були спрямовані, що крадіжки були причиною в більшості атак, а також про те, що частка європейських жертв зменшилася протягом чотирьох років, попередні доповіді. У 2010 році кілька міжнародних новинних видань повідомили, що більше 3000 білих фермерів були вбиті з 1994 року . Цей репортаж був показаний, коли вкрай правий політичний діяч Євген Терібланш був убитий на своїй фермі.

Зростання безробіття Незважаючи на погіршення ситуації з кінця апартеїду, африканери мають один з найвищих показників зайнятості та задоволеності роботою в країні. Білі найбільше пропорційне збільшення безробіття зазнали між 1995 і 2001 роками: 19,7 % в порівнянні з середнім по країні 27 %. У 2001 році 228000 економічно активних білих були безробітними. Задоволеність роботою африканерів серед зайнятих займає друге місце, огляду 2001 року, показує, що 78 % африканерів респондентів були або „дуже задоволені“ або „достатньо задоволені“, з їх становищем в області зайнятості. Це гірше, ніж ситуація в умовах апартеїду, коли всім білим були надані преференції в не бантустанах; отже, цілком ймовірно, що ці африканери, які є безробітними будуть мати тенденцію підтримувати такі ініціативи, як народну державу. За словами Wingard, „Вони будуть легкою здобиччю для активістів“. Один з п'яти білих південноафриканців емігрував в протягом десятиліття до 2005 р в зв'язку зі злочинністю і незахищеністю.

Еміграція

За даними 1999 р. передвиборчого опитування, 2,5 % респондентів африканерів емігрували, 26,4 % залишили б, країну якби могли, і 5,3 % розглядають можливість емігрувати. Більшість з них, 64,9 %, були виразно настроєні. Дослідження припустило, що число африканерів бажаючих емігрувати, але не в силах, являє собою прагнення до створення народної держави. Огляд випущений Південно — Африканським інститутом расових відносин протягом вересня 2006 року, показав, що зниження білого населення Південної Африки було оцінено в 16,1 %.

Зниження політичного представництва