Українська античність — це умовна назва феномену функціонування міфориторичної традиції античності в українській літературі і ширше — культурі; художня, перекладацька та науково-критична рецепція античної (греко-римської) спадщини.
Дефініція Сучасні науковці послуговуються різною термінологією на позначення функціонування «живої», міфориторичної традиції античності в нашому письменстві, як-от: традиція звернення до античної літератури (М. Майстренко), національна школа художнього й наукового освоєння античності (О. Турган), історія засвоєння та трансформації античних мотивів і образів (П. Мірошніченко), історія і типологія українсько-грецьких літературних зв'язків (Ю. Микитенко), концепція античності в українській літературі (Б. Баглай-Соляник), український літературний рецепційний дискурс античності (К. Буслаєва), українська античність (Т. Лучук, О.Гальчук). Попри умовний характер терміносполуки «українська античність», у ній акцентовано на національному варіанті міфу про античність і міститься настанова на комплексне дослідження, позаяк передбачено сприйняття всієї античної спадщини без обмеження однією історико-літературною епохою, шляхами та формами цієї рецепції. Це дє змогу відійти від розуміння звичайної ремінісценції та вести мову про значно ширші аспекти діалогу з античною спадщиною.
Аналогічне означення, але, зрозуміло, щодо російської літератури використав свого часу Г. Кнабе у праці «Російська античність. Зміст, роль і доля античної спадщини в культурі Росії». Учений обґрунтував поняття ентелехії як одного з видів сприйняття культурної спадщини й основи будь-яких інших видів взаємодії культур. Г. Кнабе цікавить вірність джерелу навіть у тих випадках, коли між явищами античної та російської культури контакту не було, але спостерігається певний ізоморфізм, який учений і пояснює ентелехією античності, тим, що традиційно описувалося як типологічні сходження. І хоча навколо цього терміна в російському літературознавстві розгорнулася дискусія (Р.Войтехович, Н.Шастик), Г. Кнабе запропонував важливіше – один із можливих шляхів вивчення античності. Якщо М. Ґаспаров захищав риторичний підхід, інтерпретуючи античний текст як риторичний арсенал поезії, при цьому відступ від першоджерела розглядав не як ваду, а як мистецький засіб, що становить самостійний інтерес, то Г. Кнабе – філософський. Риторичний і філософський є тими підходами, що ще з античності сперечалися між собою. Третій підхід – історико-культурний, пов'язаний з історичним аспектом вивчення античних впливів, для якого важливе не з’ясування специфіки змісту того чи того факту, а встановлення зв’язку між ними – шляху поширення текстів і артефактів. Окрім термінологічної ідеї, Г. Кнабе запропонував періодизацію і характеристику «трьох актів», які пройшла російська античність: «епопея російського ісихазму XIV – XV ст.; феномен Петербурга й пов’язаний із ним класичний період російської літератури й культури; період із середини 90-х років ХІХ ст. до початку 20-х років ХХ ст., а в літературі – з творчістю митців Срібного віку. Натомість в української античності своя історія, відмінна тривалістю і наповненням, до того ж не раз скоригована великодержавницькою російською, а потім радянською «корекцією», майже завжди некоректною.
Історія питання
Діалог української літератури з античною спадщиною почали досліджувати М.Драгоманов, Д.Чижевський…
Актуальність дослідження української античності визначається
сприйняттям її як чинника вітчизняної літератури й літературознавства; тлумаченням історії рецепції античності певною мірою через історію змінності художньої «картини світу», пошуків людського ідеалу й метаморфоз, яких зазнала психологія творчості загалом; потребою дослідження сюжетно-композиційної та ідейно-тематичної багатоступеневості рецепції як практичного результату функціонування української античності; завданнями розгляду поетапного запозичення й освоєння (залучення декоративно-міфологічного, номенклатурного аспекту античності; античний текст як форма інакомовлення і «школа» нової авторської манери;*власна міфотворчість), тією чи тією мірою оприявленого в кожній індивідуальній творчій манері.
Етапи розвитку української античності
У тривалій історії української античності умовно виокремлюємо києворуський етап (до і після прийняття християнства) бароковий етап (вершинним явищем якого є творчість Г.Сковороди) етап нової української літератури (його "кроки" в персоналіях: І.Котляревський - Т.Шевченко - П.Куліш - С.Руданський) ранньомодерністський етап (І.Франко - Леся Українка - О.Кобилянська - В.Самійленко- М.Філянський) етап зрілого модернізму (символістська (П.Тичина, Д.Загул) - неокласична (М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бургардт і поети "Празької школи") - неоромантична (М.Бажан, О.Влизько, Є.Плужник) інтерпретаційні моделі української античності)
Історія української античності є результатом взаємодії власне національних тенденцій із запозиченим і трансформованим загальноєвропейським досвідом рецепції античного тексту. Особливістю такого засвоєння є те, що воно відбувалося завдяки та паралельно з осмисленням «супровідних» питань, як-от: співвідношення «традицій» і «новацій»; трактування класичних форм і принципів як універсальних і незмінних норм (тобто з концепцією «образу античності»); пошуки культурних орієнтирів. Окрім того, українська античність постала як осмислення давньої спадщини суголосно з формуванням національного варіанта християнської ідеології, а відтак її специфічною рисою є поєднання християнських мотивів з інтерпретованим греко-римським текстом.
На характер української античності, як і на міф про античність кожного історико-літературного періоду, впливають: домінантний стиль (напрям) літературної доби; творча індивідуальність письменника; наявність чи відсутність «посередника» — прецеденту звернення до того чи того тексту античності у світовій і національній традиції, що, своєю чергою, зумовлює не лише «вторинну семіотизацію», а й семіотизацію третього чи четвертого ступеня як осмислення образно-сюжетного матеріалу творів, де вже запропоновано своє прочитання античності за нових історичних і духовно-естетичних обставин. Українська античність сформувалась у результаті взаємодії таких напрямів, як: культурно-філологічний, що виявляється у викладанні давніх мов і перекладах, історико-філософський як теоретичне осмислення ролі давньої історії та культури в світовому історичному процесі (обидва переважають у період від доби Ренесансу до середини XIX ст.), науково-критичний (чи критико-аналітичний) характеризується дослідженнями специфіки античної епохи, її історії, світогляду, побуту, культури й літератури зокрема та оприявнюється в працях різного формату — від ґрунтовних монографій до коментарів (особливо з другої пол. XIX ст., з часу формування вітчизняної класичної філології); літературно-художній, що реалізується у різних формах (стилізація, ремінісценція, алюзія тощо) і рівнях (від наслідування до авторської міфотворчості) оригінальних текстів. Своєрідний і неповторний синтез, сплав давньої дохристиянської та античної культур став ґрунтом, на якому розвивалась українська культура, література, мистецтво, філософія з їх цілісністю, зверненням до людини, її розуму, загостреною увагою до етичних проблем, осмисленням світу через естетичне його сприйняття. Якщо на політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу й мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим, то в культурній традиції Східної Європи, й України зокрема, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. Проте в ті періоди, насамперед у добу Бароко, які збігалися з актуальністю таких проблем, як нація, державність тощо, превалював Рим. Наслідуючи духовну культуру Візантії, а через неї — культуру еллінської античності, шукаючи державницьких ідеалів в історії Риму, українська культура й література вступають у діалогічні взаємини. Починаючи з доби Ренесансу, українська античність виявляється в історико-філософському й культурно-філологічному напрямах. А з другої половини XIX ст. оформлюється третій — критико-аналітичний. Діалог української й античної літератур реалізується на різних рівнях, основні з яких — наслідування, ремінісценції, алюзії; в історичних впливах і в самому духові культури. Взаємини між цими рівнями ієрархічні: наслідування мають характер поверхово-випадкових, історичні впливи — реально-змістових. Справді глибинний зв'язок відбувається тоді, коли дух античності виявляється суголосним темам і образам, що втілюють національну ідею. Особливо характерним це стає для української античності у період порубіжжя, а потім зрілого модернізму 1920-1930-х рр., у творах шістдесятників та в роки незалежної України.
Києворуська література і античність
Джерела образу античності як ідеалу й зразка, що проіснував із незначними корективами практично до початку XIX ст., вкорінені не лише епоху Відродження, а й глибше — у так званих Каролінгському й Оттонському відродженнях VIII — X ст., а відтак «диво» Відродження — природний продукт «темних віків»" . До того ж саме в середньовічній культурі визначився той «християнський окуляр», крізь який чи в протидії до якого сприйматимуть античну спадщину в майбутньому.
Своїм новим художнім мисленням середньовіччя «сягає в радикально відмінну від себе античність. Там, де остання звідувала руйнівні потрясіння, середньовіччя знайде пізніше собі опертя. В катаклічних громах, якими супроводжувалася криза античного міфологічного мислення, глухо пробивається голос наступної епохи — середньовічної, людина відходить від старих богів, щоб створити собі іншого, нового» [5, 114]. Процес «створення нового бога» породив ворожість до античності широких малокультурних церковних кіл, з одного боку, і визнання необхідності ознайомлення з нею, але лише певною мірою і з відомими обмеженнями, з другого. Серед тих, хто вважали за потрібне вивчати античність, такі оратори й керівники грецьких християнських общин, що здобували освіту в Афінській академії, як Василій Кесарійський, його брат Григорій Ніський, Григорій Назіанзін та Іван Хризостом (Златоуст), а також Єронім та Августин.
Залучення здобутків античності відбувалося у формі фрагментів, цитат, висмикнутих зі свого контексту, несвідомих або навмисних перекручень у напрямі християнізації. Разом із більш характерною для так званого високого середньовіччя тенденцією «посмертно охрещувати античних авторів» [1, 347] (Вергілій — «християнин до Христа», Цицерон «міг би стати християнином, якби взнав Христове вчення» (Петрарка), молитви поета Іоана Мавропода, митрополита Євхаїтського, про упокоєння душ Платона і Плутарха тощо), загалом тогочасна культура ставилась до античної спадщини 1) або як до історичного першоджерела, яке, досить своєрідно комбінуючись із біблійною історією, у стислій формі ознайомлювало читачів з історією світу й людства; 2) або як до матеріалу для алегоричного тлумачення і повчань. Таким чином, антична література у визначених їй певних рамках залучалася подвійно. Вагаючись між різким осудом та запереченням язичницького світу і творчості його авторів та спробами якимось чином освоїти й використати поняття та образи античності, середньовічні письменники «ніби зупинилися на півшляху і створили чимало творів, у яких чудернацьки змішуються, контамінуються і тлумачяться античні перекази й історичні події» [4, 229]. При цьому середньовічне художнє мислення стало ланкою-посередником між античним мімезисом та новоєвропейським реалізмом, який був би неможливий поза середньовічним принципом «ненаслідувального наслідування»: «Наслідувати доводилося не предмети реального світу, а трансцедентну „не наслідувану“ ідею; наслідування здійснювалося не в художніх образах, а в самій суті суб'єкта пізнання. Тим-то ідеал такого наслідування антиномічний — це „ненаслідуване наслідування“ (amimeton mimema)» [5, 49].