Друкарство і книговидання в Україні. Друкарством і книговиданням (Д. і к.), а точніше — друкарством, книговиданням і книгорозповсюдженням традиційно називають взаємопов'язані галузі економіки й культури (літературні організації, видавництва, власне друкарні та торгові організації), які забезпечують виготовлення та розповсюдження паперових книг і періодики.
Спершу друкарні були одночасно й видавничими підприємствами, і лише згодом з'явилися відокремлені від них видавництва, які добирають тексти для друку, дбають про їх редагування і мистецьке оформлення, налагоджують тиражування і збут друкованої продукції. Щодо сучасного друкарства поширена також назва поліграфія.
В Україні друкарство достовірно існує з 16 ст. і до сьогодні (хоча існує версія про раніше його застовування). У 15—20 ст., друкарство було головним способом масово поширювати інформацію (знання, новини й думки). З розвитком інформаційний технологій та альтернативних засобів масової інформації у 20—21 ст., друкарство втрачає свою колишню роль та значення. Зокрема, книги все частіше поширюються у формі аудіо- та електронних книг, новини поширюються інтернет-виданнями. Тим не менше, щороку в Україні все ще друкують мільйони нових книжок. Так, у 2023 році було надруковано понад 20 млн примірників.
Попередники українського друкарства Попередником друкарства було виготовлення відбитків малюнків за допомогою штампів, за які слугували дерев'яні дошки з вирізьбленими на них зображеннями (ксилографічний друк). В Україні таким способом друкувалися паперові ікони і зображення монастирів, які розповсюджувалися серед прочан.
Від 11 ст. у Китаї відоме друкування рухомими літерами — спершу керамічними, пізніше дерев'яними і, врешті, металевими. Однак початок Д. і к. в сучасному сенсі цих понять став можливим лише після створення Йоганном Ґутенберґом в 1440-х роках пристрою для відливання металевого шрифту (літер, розділових, математичних та ін. знаків) в матрицях. З металевого шрифту складалася набірна форма, з якої на папері отримували відбитки з допомогою ручного друкарського верстата — преса. (В міжвоєнний час у Києві було виявлено примірник невідомого раніше видання Ґутенберґа «Provinciale Romanum»; книжку пізніше втрачено за нез'ясованих обставин.) Із Німеччини Д. і к. швидко поширилися в Італії (з 1464), Швейцарії (бл. 1468), Франції (1470), Угорщині (1473), Польщі (1474) та ін. країнах. Найбільшими видавничими центрами стали Венеція, Нюрнберг, Базель. Невдовзі, до 1500, друкарні діяли в 250 містах і випустили бл. 40 тисяч видань загальним тиражем не менше 12 млн примірників. У створення перших стандартів друкованої книжки великий внесок зробили Мануції (Італія), Етьєни (Франція), Плантен, Ельзевіри (Нідерланди), Фробен (Швейцарія). Видання цих та ін. друкарів поширювалися і в Україні. Протягом 16 ст. у Європі видано бл. 500 тисяч назв книжок, у 17 ст. — бл. 3 млн. Завдяки друкарству книга стала важливим фактором як суспільного, так і політичного життя й розвитку культури.
У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов'янські видання.
В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов'ян, насамперед словенців і хорватів.
1574 року у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою.
З 1575 року у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577–1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д.
Найстарішою відомою друкованою книжкою українського автора є трактат Юрія Дрогобича (Рим, 1483).
Початок українського друкарства
Протягом тривалого часу витоки українського друкарства досліджувалися під впливом політичних чинників, що призвело до існування кількох наукових концепцій: радянської (російської), західної та української. Згідно з радянською концепцією, початком книгодрукування в Україні беззастережно вважався 1574 рік — рік виходу Львівського «Апостола» Івана Федорова (Федоровича).
Основним аргументом противників більш ранньої періодизації виникнення українського друкарства була відсутність збережених стародруків із чітко зазначеними часом і місцем видання.
Однак нові архівні дослідження, проведені науковцями у Львові (О. Мацюк, Я. Запаско та інші), свідчать, що друкарство в Україні з'явилося не зі Сходу, з Москви, а із Заходу, від німців. Відповідно, початок українського книгодрукування слід датувати 1460 роком, що на 114 років раніше за дату, встановлену з ідеологічних міркувань за російською (радянською) концепцією.
Додатковим підтвердженням є напис на надгробній плиті Івана Федорова у Львові, який, за перекладом І. Крип'якевича, містить вказівку на існування друкарства в Україні ще до його прибуття: Це дає підстави вважати Івана Федорова не засновником українського друкарства, а фундатором постійного книгодрукування на українських земляхТимошик М. С. Друкарство // .
Першим відомим українським друкарем був Степан Дропан, який, згідно з архівними документами, подарував свою друкарню львівському Свято-Онуфріївському монастирюІван Бутич. Спогад про Ореста Мацюка // Український археографічний щорічник. Нова серія. Випуск 13/14. Український археографічний збірник. Том 16/17 / НАН України, Археографічна комісія, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. — Київ: Український письменник, 2009. — С. 804—806.. У Львові ще до 1460 року діяла його друкарняТимошик М. С. Розширювати українське поле // «День». — 3 вересня 2010 р.Украина: Полная энциклопедия / Авт. -состав. В. М. Скляренко, Т. В. Иовлева, В. В. Мирошникова, М. А. Панкова; Худ ож. -оформ. Л. Д. Киркач-Осипова. — Харьков: Фолио, 2007. — 463 с. — С. 329. Тимошик М. С. Новий погляд на історію українського друкарства: замість рецензії на книгу «Початки українського друкарства» / Наукові записки [Текст]: Вип. 5 / Українська академія друкарства, М-во освіти і науки України. — Л. : Українська академія друкарства, 2002. — 200 с.Босак О. І., Савчук Г. М. Друкарство на українських землях перед прибуттям Івана Федоровича // Поліграфія і видавнича справа. — 2011. — № 3. — С. 3-10. Друкарня відновлювалася в Онуфріївському монастирі ще два рази завдяки фундаціям князів Острозьких у 1518 і 1571 рр.
У Центральному державному історичному архіві Львова збереглися два документи, що свідчать про існування друкарні у місті ще в 1460 році. Обидва документи, написані латинською мовою, датуються 23 липня 1791 року та 20 жовтня 1792 року.
Перший документ містить звернення монахів до фіскальної колегії з проханням вжити заходів щодо повернення їхньому монастирю майна, яке перебувало у віданні провізорів ставропігійського братства. Серед іншого, йшлося про друкарню, що належала монастирю з 1460 року. У документі зазначається, що друкарню було передано монастирю львівським міщанином Степаном Дропаном як пожертву для матеріальної підтримки священників. Монастир вимагав повернення друкарні або виплати компенсації у розмірі 40 000 флоринів як відшкодування прибутку, який вона приносила.
Другий документ — пояснювальна записка провізорів ставропігійського братства, в якій стверджується, що друкарня, заснована львівським міщанином-українцем Степаном Дропаном, на законних підставах є власністю братства, а не монастиря.
На жаль, книжки, видані друкарнею С. Дропана, дослідникам наразі не відомі. Однак архівні документи підтверджують існування інших дофедорівських видань на українських землях. Так, О. Мацюк виявив у Центральному державному історичному архіві Львова інвентарний список книг Словінського монастиря поблизу Львова, складений польською та німецькою мовами у 1826 році. У переліку зазначені такі виданняАндрійчук М. Т. Ґенеза книгодрукування на теренах України: інформаційна ситуація у вітчизняній історіографії ХХ ст. // Книгознавство. –2005. — № 2. — С. 134—146.:
Новий тестамент із мідними замочками, в доброму стані, виданий в Почаєві 1511 р.; Тріодь у шкіряній оправі і доброму стані, видана в Києві 1527 р.; Тріодь у шкірі, видана в Києві 1540 р.; Анфологіон, оправлений в шкіру, в доброму стані виданий у Львові 1542 р.; Служебник, виданий у Львові 1546 р.; Епістоляріон, або Апостол, оправлений у шкіру, виданий у Львові 1566 р.
Важливим аргументом раннього походження друкарства в українських землях є також використання у друкарській справі термінології, яка прийшла з країни, де починалось книгодрукування — Німеччини. В Московському Царстві використовувалась не німецька, а більш пізня — італійська термінологія. Нею користувався і І. Федоров до прибуття у Велике князівство ЛитовськеМотенко Я.В, Шишкіна Є. К. Друкарська справа в Україні у середині XV—XVI ст. // Вісник Національного технічного університету «ХПІ». Сер. : Актуальні проблеми історії України. — 2013. — № 25. — С. 83-89..
Перші українські друки за межами етнічних українських земель з'явилися 1491 року в Кракові завдяки німецькому друкарю Швайпольту Фіолю. Серед них були «Осьмигласник», «Часослов», «Тріодь Пісна» та «Тріодь Цвітна»; ймовірно, їх замовниками були українські культурні діячі.Огієнко І. Найперший друкар українських книжок — Швайпольт Фіоль // Огієнко І. / Історія українського друкарства. — Вінніпеґ: Волинь, 1983. — C. 7. — 432 с. Книги для Білорусі й України видавав білоруський першодрукар Франциск Скорина у Празі («Руська Біблія», 1517—1519) і Вільнюсі (молитовник «Мала подорожна книжка» 1522, «Апостол» 1525). Не тільки на Білорусь, а й на Україну були також розраховані видання Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр.
Іван Федоров, який раніше працював у Москві і білоруському місті Заблудів, згодом видав в Україні дві книжки: «Апостол» львівський (1574) та «Буквар» львівський. Князь Костянтин Василь Острозький заснував Острозьку друкарню, в якій Іван Федоров надрукував церковнослов'янсько-грецький буквар (1578), «Новий заповіт і псалтир» (1580), «Острозьку Біблію» (1581). Друкарня в Острозі діяла до 1612 і видала 28 назв книг, у тому числі пам'ятки полемічної літератури, богословські твори, букварі. Львівська братська друкарня почала діяти з 1591, серед її раніших видань були грецько-церковнослов'янська граматика «Аделфотес», перші в Україні друковані видання віршів і драматичних творів. З часом основне місце в продукції друкарні зайняли старанно відредаговані літургійні книги, до яких нерідко додавались передмови, вірші на герб, післямови. В різний час підприємством керували Пафнутій Кулчич, Памво Беринда, Андрій Скольський. Друкарнями також володіли львівські православні єпископи: Гедеон Балабан заснував Стрятинську (1602—1606) та Крилоську друкарні (1606), а Арсеній Желиборський — друкарню у Львові (1645—1646). Випуск ними перевірених текстів богослужбових книг сприяв уніфікації церковного обряду.