Замо́к — механізм історичної вогнепальної зброї (аркебузи, мушкета, фузеї, гвинтівки тощо), призначений для підпалення метального заряду після натискання спускового важеля або гачка.

Термін є застарілим і вживається щодо історичної зброї. Аналогічного призначення пристрій в сучасній стрілецькій зброї називається ударно-спусковим механізмом. В історичному контексті «замком» також може іменуватися затвор казеннозарядної зброї. Зокрема, саме так він позначається у всіх рекомендаціях до кулемета Максима. Іноді так позначають лише ті частини затвора, які безпосередньо забезпечують розбиття капсуля патрона для здійснення пострілу, і вони також належать до ударно-спускового механізму.

Першим видом замка був ґнотовий, що притискав тліючий ґніт до запалювального заряду. На початку XVI століття з'явився колісцевий замок, що використовував підпружинене обертове кресало, однак через високу вартість він не був повсюдно поширеним. З середини XVII століття дешевий і ефективний ударно-кременевий замок почав витісняти всі попередні типи та став основним. У першій половині XIX століття з'явився капсульний замок, у якому запалювальною речовиною замість пороху стала чутлива до удару гримуча ртуть. Замки вийшли з ужитку наприкінці XIX століття, коли поширилась казеннозарядна зброя, що мала затвори.

Передумови

Ґнотові замки Головна ідея ґнотових замків полягає в притисканні тліючого ґнота до пороху на запалювальній полиці. Серпентинний замок

Одне з перших свідчень про замок походить з європейського зображення 1411 року. На ньому присутня ручниця з серпентином — S-подібним механізмом, що при натисканні на важіль провертається навколо осі й притискає горючий матеріал (ґніт абощо) до запалювального отвору.

Попри винайдення примітивного ґнотового замка, ручниці з ручним підпаленням були в активному використанні до кінця XV століття, а гаківниці з серпентинами застосовували й протягом XVI століття. Натомість збережених зразків XV століття з серпентинним замком немає.

Традиційні ґнотові замки У 1470-ті європейські ґнотові замки почали набувати своїх традиційних конструкцій, яких загалом було дві. Вони характеризуються підпружиненим курком і наявністю замкової пластини на бічній стороні зброї, до якої ззовні та зсередини прикріплено елементи будови замка.

Ударно-ґнотовий замок (), мав пружину, яка в стані спокою притискала курок до запалювальної полиці. Перед пострілом потрібно було звести курок, заскочка затримувала його у зведеному стані, а після натискання на спускову кнопку курок під дією пружини опускався на полицю. Початково спуск забезпечувала кнопка на бічній стороні ложа. Такі замки втратили популярність у Європі в другій половині XVI століття, однак прижились у Японії, куди їх привезли португальці в XVI століття. Там вони були у використанні до XIX століття.

Основним у Європі став важільний ґнотовий замок (), у якого курок розвернуто в інший бік і системою важелів приєднано до спускового важеля. В стані спокою пружина відтискала курок від запалювальної позиції, а натискання на спуск притискало його туди. На межі XVI—XVII століть обидва види замків отримали спускові гачки сучасного типу замість важелів і кнопок.

Османська імперія однією з перших почала вводити ручну вогнепальну зброю та ґнотові замки в XV столітті. розвинувся окремо від європейських і був ефективнішим продовженням концепції серпентинного. Підпружинений серпентин містився в порожнині всередині ложа, через проріз угорі виходив курок, а знизу руків'я виходила спускова кнопка.

Характеристики Рушницю з ґнотовим замком перезаряджати приблизно півтори-дві хвилини. На практиці стріляли набагато рідше, дивлячись на обстановку на полі бою і не витрачаючи зарядів даремно, так як при такій швидкості стрільби шансу на другий постріл у ту ж саму ціль зазвичай вже не було. Наприклад, в битві при Кіссінгені (1636) за 8 годин бою стрільці зробили всього 7 залпів. Зате залпи їх часом вирішували результат всієї битви: при попаданні куля з важкого мушкета вбивала латника з 200 метрів, навіть на 500—600 м зберігаючи достатню убивчу силу для завдання поранень, при тодішньому рівні медицини, такі поранення часто ставали смертельними. Зрозуміло, на такій відстані попадання по окремих цілях, тим більше — рухомих, з примітивного гладкоствольного мушкета, позбавленого прицільних пристосувань, були неможливі; саме тому мушкетери і вели вогонь залпами. Іншими причинами цього були бажання завдати максимальної шкоди за дуже короткий час, швидкорухомій груповій цілі (загону кавалерії), коли вона знаходиться в секторі обстрілу, а також, не в останню чергу, сильний психологічний вплив організованої залпової стрільби на противника.

Для порівняння, один лучник за дві хвилини прицільно випускав до десяти стріл. Перевершував досвідчений лучник мушкетера і в точності стрільби: в ідеальних умовах з 20 випущених стріл на 100 ярдів (91 м) в ціль потрапляло 16, мушкет же в тих же умовах мав лише 12 влучень з 20. Тим часом, під час обстрілу з луків вважалося дуже хорошим результатом, якщо хоча б одна із сотні випущених стріл вражала ціль, захищену пластинчастою бронею, тому що пробити лати стріла могла тільки потрапивши в них під певним кутом, бажано — в найбільш м'яку область пластини з дефектом термічної обробки (латна сталь була дуже гетерогенна за змістом вуглецю і загартована «плямами») або в їх стик, ймовірність чого була невелика. Важка мушкетна куля майже не давала рикошетів, до того ж вона не застрявали в щитах, від неї не можна було захиститися вільно висячими полотнищами тканини, в яких застрягали стріли. Арбалет теж зазвичай поступався мушкету за пробивною силою, причому важкі облогові арбалети з механічним зводом не перевищували його і в швидкострільності.

І лук, і арбалет вже на сотню метрів вели вогонь по навісній траєкторії, в той час як мушкет з його порівняно високою початковою швидкістю кулі дозволяв стріляти прямим наведенням, що полегшувало взяття поправок і істотно підвищувало ймовірність ураження залпом групової цілі в постійно мінливих умовах бою. Лучники і арбалетники могли показувати дивну влучність на змаганнях, ведучи вогонь по мішені, що знаходилася на заздалегідь відомій відстані, але при стрільбі по рухомій цілі навіть найдосвідченіші з них відчували труднощі через низьку швидкість польоту стріл і болтів. Це ж ускладнювало точну стрільбу в вітряну погоду (заради справедливості, варто зауважити, що і заряджати мушкет при сильному вітрі було не дуже зручно, а навісна стрільба з луків та арбалетів була іноді корисна для ураження цілі, що знаходиться за складкою рельєфу або іншою перешкодою). Крім того, стрілець із мушкета витрачав набагато менше сил під час бою, ніж лучник або арбалетник.

Втім, вже на початку XVII століття існували стрільці-віртуози, які вміли робити по кілька неприцільних пострілів в хвилину. Однак в бою така стрілянина на швидкість була зазвичай недоцільна, і навіть небезпечна з огляду на велику кількість і складності прийомів заряджання мушкета. Наприклад, іноді стрілець в поспіху забував витягнути зі ствола шомпол, в результаті чого той відлітав убік ворожих бойових порядків, а невдалий мушкетер залишався без боєпостачання.

Незважаючи на всі свої очевидні недоліки, ґнотовий замок виявився надзвичайно живучим. Головними його перевагами були простота конструкції і експлуатації — не потрібні були ні точно оброблені кремені, ні капсулі, тільки порох та вимочений в селітрі ґніт. Унаслідок конструктивної простоти він був ще й дуже довговічний. У Європі він використовувався у військових цілях до кінця XVII — початку XVIII століття, а після цього — ще дуже довго для мисливської зброї в глухих місцях, де ґнотова рушниця, роботи місцевого коваля, була набагато доступніша, ніж новинки від міських збройових майстрів. У південно-східній Азії, Персії, Китаї, Індії, Тибеті і прилеглих областях ґнотовий замок характерного типу, що відрізнявся від європейського, використовувався у військових цілях аж до XIX століття, а то і в середині XX. Він був в цілому аналогічний європейському ґнотовому замку з сережкою, але спуск здійснюється не важелем або спусковим гачком, а шровом — особливою дужкою, яка була продовженням заднього кінця двоплечового спускового важеля і розташовувалася в нижній частині приклада. На неї зазвичай натискали не вказівним пальцем, а середнім, безіменним і мізинцем, стискаючи долоню. Механізм був повністю втоплений в дерев'яну ложу, назовні стирчав тільки курок, причому останній при пострілі рухався вперед, а не назад, як у більшості європейських замків. На Русі виробляли і ґнотові замки азійського типу, і подібні європейським. В Японії ж аж до реставрації Мейдзі використовувалися ґнотові замки (танеґасіма), засновані на європейських (португальських) зразках XVI століття. В останньому випадку ґнотові замки поступилися місцем безпосередньо зброї сучасного типу під унітарні патрони, минаючи етапи іскрового і капсульного запалення.

Цікавою є відзначена дослідниками залежність між кліматом місцевості і типом замка до вогнепальної зброї, який традиційно використовується. Так, в країнах з відносно теплим і порівняно сухим кліматом — Індії, Ірані, Китаї, Монголії, Тибеті, і так далі — ґнотові замки протрималися дуже довго, до XIX — початку XX століття. А наприклад, на півночі Сибіру вже до середини XVII століття основним типом замка став кремінний, бо пересування першопрохідців по річках, вогкість, тумани і дощі робили ґнотовий замок малопридатним як для бою, так і для полюванняБагрин Е..

Іскрові замки Яким би не був зручний ґнотовий замок у порівнянні з ручним запалюванням запалювального пороху, він все ж викликав суттєві нарікання, головним чином через необхідність при стрільбі постійно підтримувати відкритий вогонь. Логічним рішенням було не зберігати вогонь, а кожен раз добувати його безпосередньо при пострілі. При тодішньому рівні науки і техніки, єдиним практично придатним способом для цього було використання снопа іскор, які утворюються при подрібненні пірофору, за аналогією з процесом, що використовується в звичайному ручному кресалі.

Тертковий замок У XV столітті з'явився найпримітивніший варіант іскрового замка, який по суті був переробкою для установки на вогнепальну зброю звичайного кресала. Він складався з підпружиненого курка з затиснутим в нього кремнем і тертки, або кресала, яка представляла собою смужку загартованої сталі, що має на своїй поверхні дуже дрібну насічку, приблизно як у напилка. Насічка призначалася для виколювання (вирізання) з кременю дуже дрібних стружок, і, так як при різанні кременю розвиваються значні локальні температури (900—1100 °С), то розігріті найдрібніші стружки негайно спалахують. До певної міри цей процес схожий зі шліфуванням будь-якого сталевого предмета на точильному камені, де, як відомо, дрібні стружки заліза спалахують на повітрі, утворюючи сніп іскор.

Для пострілу тертку з силою відтягували назад, при цьому кремінь терся об її поверхню і давав сніп іскор, запалюючи порох на запалювальній полиці. Механізм був простим, але дуже незручним у використанні. Судячи з усього, він не мав широкого розповсюдження, хоча відомо кілька зразків німецьких пістолетів з тертковим замком. Вони були дуже примітивні і мали вигляд коротких стволів з розташованими збоку пружинним курком, який притискав шматок кременю або піриту до тертки, яку приводили в дію, смикаючи за кільце. Єдиною перевагою такого способу займання була відсутність необхідності підтримувати відкритий вогонь, внаслідок чого зброя була готова до пострілу в будь-який момент і могла зберігатися готовою до бою. Мабуть, це і зумовило специфіку застосування терткового замка саме в найперших пістолетах — зброї, яка призначена для самозахисту і нападу на найкоротшій дистанції, коли важлива кожна секунда: постріл з такого ствола виявлявся хорошою заміною, наприклад, удару кинджалом.

Колісцевий замок