«Грумман» TBF «Евенджер» («Месник») () — американський палубний бомбардувальник-торпедоносець виробництва авіакомпанії Grumman, розроблений на початку 1940-х років. Перебував на озброєнні військово-морських сил США, Великої Британії, Канади, Нідерландів та інших країн за часів Другої світової війни.
З часом цей літак під позначенням TBM Avenger почала випускати компанія General Motors. На початку червня 1942 року «Евенджери» вперше взяли участь у битві за Мідвей, і хоча в битві були втрачені 5 з 6 торпедоносців, що брали участь, незабаром літак довів свою ефективність та надійність і став одним з найкращих, що перебували на озброєнні морської авіації союзників. Протягом усієї війни торпедоносець постійно модернізували, і він був одним з найуспішніших літаків свого типу за часів Другої світової війни та перебував на службі до 1960-х років.
Історія створення 25 березня 1939 року керівництво Військово-морських сил США замовило авіаційним компаніям країни створення нового торпедоносця-бомбардувальника, який повинен був замінити перший у світі торпедоносець-моноплан «Девастейтор». Цей палубний бомбардувальник з'явився 1934 року й вже не мав перспектив бути модернізованим так, щоб усунути два його основні недоліки: недостатню швидкість і малий радіус дії.
Авіація флоту потребувала абсолютно нового літака. Початок японської агресії в Китаї та німецької в Європі ще раз підкреслили невідкладність заміни «Девастейтера» новим торпедоносцем-бомбардувальником з кращими льотно-технічними характеристиками. В виданій специфікації SD-114-6 було визначено наступні вимоги: екіпаж три особи, максимальна швидкість 300 миль/год, внутрішнє розміщення озброєння — одна торпеда або три бомби по 500 фунтів, паливні баки, що самозатягувалися в разі пошкодження, бронезахист і башточка з оборонним озброєнням.
За результатами конкурсу, в якому взяло участь багато компаній, комісія відібрала на роль експериментальних літаків два проєкти, XTBU-1В (Chance Vought Company) і XTBF-1 (Grumman Aircraft Engineering Corporation).
Фірма «Грумман» мала достатньо практики в розробці палубних винищувачів, починаючи з біплана FF-1 до F4F «Вайлдкет», тому, спираючись на попередній досвід, конструктори розробили прототип XTBF-1 у формі суцільнометалевого середньоплана з високим овальним фюзеляжем, що звужувався до хвоста. Прототип Grumman навіть перевищив вимоги, висунуті флотом США, в ньому можна було розмістити торпеду вагою 2 000 фунтів або чотири авіаційні бомби по 500 фунтів. Екіпаж складався з трьох осіб: пілота, радиста і стрільця.
8 квітня 1940 року Grumman отримала замовлення на виробництво двох дослідних екземплярів літаків XTBF-1. У грудні 1940 року, більш ніж за сім місяців до першого польоту, лише на підставі вивчення макета XTBF-1 флот США замовив фірмі «Грумман» 286 літаків, які отримали позначення TBF-1.
7 серпня 1941 року експериментальний XTBF-1, оснащений двигуном Wright Cyclone R-2600-8 потужністю 1 700 к.с. і повітряним гвинтом змінного кроку Hamilton Standard, здійснив свій перший офіційний політ.
Особливістю прототипу літака фірми «Грумман» було те, що конструктори спроєктували крила літака так, щоб вони складалися, повертаючись назад, тоді як стандартним рішенням для всіх палубних літаків були конструкції зі складанням крил поворотом вгору. Завдяки гідроприводу крила могли бути прибрані або розгорнуті самим пілотом всього за кілька секунд, і для цього не потрібно було ніякої допомоги наземного персоналу. Менші розміри XTBF-1 зі складеними крилами стали вирішальним чинником, завдяки якому фірма «Грумман» виграла контракт на замовлення флотського торпедоносця-бомбардувальника у фірми «Воут» з її літаком XTBU-1.
Перші випробування довели високу надійність і технічні характеристики нового літака, однак 28 листопада 1941 року перший зразок XTBF-1 був втрачений унаслідок пожежі; на щастя, екіпажу вдалося вистрибнути з парашутом.
7 грудня 1941 року компанія «Грумман» проводила урочисте відкриття нового заводу у Бетпейджі, Нью-Йорк, з одночасною демонстрацією свого нового торпедоносця. У цей час віце-президента Клінта Тоула викликали до телефону. Коли він повернувся, то сказав керівництву компанії: «Японці розбомбили Перл-Гарбор. Ми вступили у війну.»
15 грудня 1941 року, незабаром після японського нападу на Перл-Гарбор, здійснив свій перший виліт другий прототип, і через це отримав своє ім'я — «Евенджер» ( — месник). Льотні випробування другого прототипу XTBF-1 тривали до 23 грудня 1941 року, коли флот офіційно прийняв XTBF-1 на озброєння.
3 січня 1942 року зі складальної лінії фірми «Грумман» зійшов перший серійний TBF-1, і після завершення заводських випробувань та приймальних польотів 30 січня літак офіційно здали флотові США. П'ять наступних «Евенджерів» були поставлені протягом лютого, і ці перші шість серійних літаків перегнали на військово-морську базу в Норфолку, Вірджинія, де формувалася перша ескадрилья «Евенджерів» VT-8. Підрозділ VT-8 завершив своє навчання в рекордні терміни, і 8 травня 1942 року їхні «Евенджери» переправили через усю країну до Сан-Дієго, Каліфорнія. У Сан-Дієго літаки завантажили на борт авіаносного транспорту «Кітті-Хок», який відплив до Перл-Гарбора. Він прибув туди 29 травня, через день після того, як «Горнет» вирушив до Мідвей.
До кінця 1942 року фірма «Грумман» випускала по 60 TBF-1 на місяць, але ВМС США відчайдушно потребували «Евенджери» у більшій кількості, ніж заводи «Грумман» здатні були виробити. Тому флотське командування вирішило розшукувати іншого виробника. Відповідно до угоди між флотом «Грумман» і Східною авіаційною філією компанії «Дженерал Моторс», колишній автомобільний гігант отримав двадцять комплектів спеціальних складальних наборів (десять винищувача F4F «Уайлдкет» і десять торпедоносців-бомбардувальників TBF «Евенджер»), тобто в особливий спосіб зібраних літаків, які можна було використовувати для навчання персоналу.
Завод у Трентоні в Нью-Джерсі визначили як місце виробництва TBF-1 «Евенджер», машинам цього підприємства присвоювалося позначення ТВМ-1 «Евенджер». У листопаді 1943 року обсяг виробництва досяг 215 ТВМ на місяць, а до 1945 року Східна авіаційна філія досягла феноменального показника — 350 літаків на місяць. До грудня 1943 року «Грумман» продовжував виробництво TBF-1 (загалом виготовлений 2 291 літак), після чого фірма повністю перейшла на виробництво морського винищувача F6F-3 «Геллкет».
Завдяки внутрішньому розміщенню бомбового навантаження, яке можна було змінювати відповідно до виконуваних завдань, «Евенджери» прекрасно підходили для оснащення їх різними видами озброєння. При атаці маневруючого судна тактика «Евенджерів» полягала в скиданні «пачки» авіаційних бомб з чотирьох бомб з використанням інтервалометру — приладу, який управляв величиною часового інтервалу між скиданням бомб. Ціль атакували в пікіруванні під кутом від 30 до 45 градусів, до висоти 500 футів або нижче. Пілот кидав бомби на виході з піке і завдяки інтервалометру бомби влучали в ціль з інтервалом від 60 до 75 футів, що практично гарантувало одне або більшу кількість влучень у ціль при скиданні «пачки» з чотирьох бомб. Ця тактика довела свою високу ефективність і «Евенджер» заслужив репутацію дуже влучного бомбардувальника.
У ході модифікації на торпедоносець TBF-1 встановили 12,7-мм кулемет з боєприпасами та синхронізаційним механізмом, посилили також силовий набір крила TBF-1, щоб він був у змозі сприйняти додаткову вагу і віддачу важких кулеметів Browning. Кулемети встановлювали в кожному крилі зовні від вузла його складання, а магазин на 600 набоїв змонтували із зовнішнього боку кулеметів. 7,62-мм кулемет під капотом двигуна був демонтований. Модифікований літак отримав позначення TBF-1С.
На досвіді перших боїв у Тихому океані льотчики-торпедоносці зауважили, що стандартна морська авіаційна торпеда Mk 13 занадто повільна і ненадійна, тому часто атаки ворожих кораблів «Евенджерами» виявлялися невдалими через збої в роботі торпед. Мала швидкість торпеди Mk 13 також спричиняла те, що швидкохідні військові кораблі ворога легко ухилялися від торпедної атаки. В Каліфорнійському технологічному інституті розробили модифіковану торпеду, яка отримала позначення Mk-13-1A з поліпшеними характеристиками, що давало змогу тепер скидати її з висоти до 800 футів і за швидкості польоту до 280 вузлів і що значно збільшувало шанси «Евенджерів» з виживання в ході торпедної атаки добре озброєного ворожого судна.
У лютому 1943 року «Грумман» почала розробку проєкту поліпшеного «Евенджера» з двигуном Pratt & Whitney R-2800 потужністю 2 000 к.с. і стрілецькою башточкою Martin 250СЕ. Для проведення випробувань фірма «Грумман» взяла два планери «Евенджер» із заводу в Бетпейджі, які були модифіковані під установку нового двигуна. Один планер був оснащений двигуном XR-2600-10 потужністю 1900 к.с., цей літак отримав позначення XTBF-2, водночас на другий планер встановили покращений двигун Wright XR-2600-20 потужністю 1900 к.с., цей літак стали називати XTBF-3. У жовтні 1943 року фірма «Грумман» поставила два прототипи XTBF-3 флоту США під позначенням ТВМ-3, який став основним варіантом «Евенджера», до закінчення війни їх було вироблено понад 4 000 літаків.
Однак «Евенджер» продовжував перебувати на озброєнні ще протягом багатьох років. Планер ТВМ-3/3Е слугував базою для низки спеціалізованих варіантів літака, які служили у Військово-морських силах США до червня 1954 року, коли останній «Евенджер» був знятий з озброєння. Ці літаки широко експортували, вони служили ще в семи іноземних флотах і Повітряних силах (Великої Британії, Нової Зеландії, Нідерландів, Канади, Франції, Японії й Уругваю) до 60-х років.
Незабаром після початку Корейської війни флот США відчув гостру потребу у вантажному літаку, який міг би доставляти продукти життєзабезпечення на авіаносці, що перебували в морі. «Евенджер» з великою дистанцією польоту, вантажопідйомністю і можливістю розміщення вантажів усередині фюзеляжу виявився ідеальним рішенням для створення транспортного літака авіаносного базування. Наявні планери літаків ТВМ-3 і ТВМ-3Е переробили на транспортні варіанти, які отримали позначення TBM-3R.
Конструкція та дизайн TBM/TBF «Евенджер» — середньоплан суцільнометалевої конструкції з одним двигуном, з двоколісним шасі та хвостовим колесом, які прибирали в польоті, та одинарним вертикальним стабілізатором. Фюзеляж мав напівмонококову конструкцію змінного напівеліптичного перетину з дюралюмінієвою обшивкою, що кріпилася шпангоутами і стрингерами. До центральної частини фюзеляжу кріпилося крило. До одного зі шпангоутів у задній частині планера кріпилося хвостове колесо.
В носовій частині планера розміщувався авіаційний двигун, від якого сталевою плитою, яка водночас грала роль протипожежної перегородки, була відокремлена кабіна пілота. Спереду вона була захищена козирком з вікнами з плексигласу. Для аварійної евакуації з лівого боку було спеціальне віконце. Основна панель бортових приладів розміщувалася перед фронтом пілота. На панелі розміщувався авіаційний приціл Mk.8. Праворуч від нього розміщувалися, крім іншого, важелі управління двигуном і випуском гальмівного крюка. Ліворуч розміщувалися елементи електрообладнання, а також перемикачі радіостанції. Перед пілотським кріслом розташовувалася ручка управління.