Бенін — західноафриканська країна, що знаходиться північ від Гвінейської затоки, між Того на заході та Нігерією на сході . Загальна площа країни 112 622 км² (102-ге місце у світі), з яких на суходіл припадає 110 622 км², а на поверхню внутрішніх вод — 2 тис. км². Площа країни у 6 разів менша ніж площа України.
Етимологія Офіційна назва — Республіка Benin, Benin (). Назва країни походить від держави Бенін (Edo-Bini; ), що розташовувалась у приатлантичній частині в XII-XIX століттях і яку португальські, а пізніше й французькі колонізатори з XVII століття називали Дагомея (), запозичене з мови фон, найчисельнішої етнічної групи, що її населяла. Довгий час ця територія слугувала форпостом работоргівлі й неофіційно мала назву Невільницький берег. Сучасна назва офіційно запроваджена 1975 року на знак успадкування давніх традицій державотворення народів едо й біні, що у наш час утворюють єдину етнічну спільноту.
Історія дослідження території
Географічне положення
Бенін — західноафриканська країна, що межує з чотирма іншими країнами: на півночі — з Буркіна-Фасо (спільний кордон — 386 км) і Нігером (277 км), на сході — з Нігерією (809 км), на заході — з Того (651 км). Загальна довжина державного кордону — 2123 км. Бенін на півдні омивається водами Гвінейської затоки Атлантичного океану. Загальна довжина морського узбережжя 121 км.
Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права (UNCLOS) 1982 року, протяжність територіальних вод країни встановлено в 200 морських миль (370,4 км) від узбережжя.
Крайні пункти
Бенін лежить між 6°30' і 12°30' паралелями північної широти, 1° і 3°40' меридіанами східної довготи.
Крайні пункти Беніну: північна точка — місце впадіння річки Мекру в Нігер в департаменті Аліборі () ; південна точка — західні околиці Гранд-Попо () на кордоні з Того на узбережжі Атлантичного океану в департаменті Боргу () ; західна точка — на захід від містечка Даторі () на автошляху RN9 в департаменті Моно () ; східна точка — на схід від містечка Неганзі () в департаменті Атакора () ; найвища точка — гора Сокбаро () у горах Атакора () .
Час
Час у Беніні: UTC+1 (-1 година різниці часу з Києвом).
Геологія
У тектонічному плані територія країни приурочена до древньої кристалічної платформи, області архейської та протерозойської складчастості, що перекрита молодими кайнозойськими морськими відкладами на крайньому півдні. Структурно розчленована слабко. На північному заході — синекліза Вольта з антиклінальним гірським валом Атакора.
Північне плато — це древня африканська платформа, складена докембрійськими кристалічними породами крайового підняття, розбитого збросами докембрійського пенеплену Дагомейсько-Нігерійського кристалічного щита (1735 м). На півночі, у долині Нігеру, перекрита міоценовими й пліоценовими пісковиками з інтрузіями кислих і середніх докембрійських лав — південна частина басейну Уллеммеден (). Крайній північний захід країни, синекліза Вольта, складений відкладами силурійської системи.
Південна частина країни — низовина, складена морськими еоценовими відкладами.
Для більшої частині території країни характерні елювіальні та елюво-делювіальні четвертинні відклади з латеритними кірками. У долинах великих річок (Нігер, Веме, Моно) значні алювіальні наноси. Узбережжя являє собою систему алювіальних морських відкладень у вигляді системи лагун і піщаного берегового валу.
Уздовж атлантичного узбережжя на дні океану розташовані підводні грабени з осадовими басейнами: Кот-д'Івуарський, Нігерійський.
Сейсмічність
Хоча для території Беніну, як для континентальної платформи, не властива сейсмічна активність, але на узбережжі Бенінської затоки фіксувались землетруси магнітудою до 6 балів. Землетруси пасивної континентальної окраїни пов'язані як з підводними розломами, так і з розломами і синеклізами кристалічних щитів Гвінеї.
Рельєф
Середні висоти — 273 м; найнижча точка — рівень вод Атлантичного океану (0 м); найвища точка — гора Сакобаро (658 м).
Більша частина території країни — легкопохиле на північ плато з абсолютними висотами до 500 м над рівнем моря, яка на північному заході переходить у гори Атакора (Сокбаро, 658 м), а на півдні, від невисоких гір Савалу і Даса-Зуме (гірська країна Маге), спускається до приморської низовини. Ландшафт денудаційної цокольної рівнини з останцевими поодинокими горами серед вологої високотравної савани та рідколісся на півдні та сухої савани на півночі країни. Ця рівнинна територія зветься рівнинами Йоруба.
Середньовисокі брилові гори Атакора на північному заході простягаються двома паралельними хребтами з південного заходу на північний схід і слугують головним вододілом, що розділяє річки басейнів Вольти, Нігеру й Веме. Вони частково вкриті вологими тропічними лісами. На крайньому північному заході, за горами Атакора лежить долина річки Пендажарі (басейн Вольти), складена пісковиками й річковими акумулятивними наносами. На крайньому північному сході — денудаційна долина річки Нігер з останцевими узвишшями.
Узбережжя Узбережжя Беніну, загальною довжиною 121 км, розчленоване слабо, вздовж узбережжя простягається низка лагун. Генетично узбережжя вирівняне хвильовими процесами з переважанням акумулятивних процесів у вигляді утворення лагун і піщаного бару. За фактом Бенін має два узбережжя: перше — це високий береговий вал, крутим схилом обернений до океану; друге — власне пологий материковий берег, розчленований бухтами й лагунами. Піщаний пересип росте за рахунок подачі хвилями матеріалу з морського дна, а мілководні лагуни сильно заповнені донними відкладами. Ця система лагун простягнулась від Аккри (Гана) до Лагосу (Нігерія). Лагуни Нокуе (Котону) і Ахеме мають вихід до Гвінейської затоки.
У територіальних водах Беніну відсутні як природні, так і штучні острови.
Клімат
Південь Беніну лежить у екваторіальному кліматичному поясі, північ — у субекваторіальному. Цілий рік панують екваторіальні повітряні маси. Сумарна сонячна радіація становить 140—170 ккал/см² на рік і збільшується від узбережжя вглиб континенту. Радіаційний баланс в середньому становить 65 ккал/см² на рік, що в січні, що в липні в середньому 5 ккал/см² за місяць. Випаровування зменшується від 900 мм на рік на узбережжі, до 700 мм — у північній саванні; затрати тепла 45 і 35 ккал/см² відповідно. Турбулентний теплообмін з атмосферою дорівнює 10-30 ккал/см² на рік (збільшується з півдня на північ); у січні — 2-4 ккал/см², у липні — 0-1 ккал/см². Випаровуваність зменшується від 1250 мм на рік на узбережжі, до 1750 мм на рік на півночі. Пересічна температура січня +24°, липня +30°. Добові й сезонні коливання температури незначні. Абсолютна мінімальна температура січня не опускається нижче +11 °C, максимальна липня — сягала +48 °C на півночі і +40 °C на півдні. Опадів 1000—2000 мм на рік. У Беніні, як і загалом у тропічній Африці, існують місця де за рік буває більше днів з грозою, ніж без.
На узбережжі цілий рік спекотно, сезонні коливання температури незначні, значно менші за добові. превалюють слабкі вітри, цілий рік надмірне зволоження, майже щодня по обіді йдуть дощі, часто зливи з грозами. На півдні постійна висока відносна вологість повітря, на узбережжі морський бриз приносить жадану прохолоду. На низовині два дощових сезони (березень-липень і вересень-листопад).
На півночі влітку переважають екваторіальні повітряні маси, взимку — тропічні. Влітку вітри дмуть від, а взимку до екватора. Сезонні амплітуди температури повітря незначні, зимовий період не набагато прохолодніший за літній. На плато екваторіальний мусонний клімат з вологим спекотним літом (червень-листопад) і теплою посушливою зимою (жовтень-квітень). Взимку дмуть північно-східні пасатні вітри, на півдні, через взаємодію Південноатлантичного максимуму та Південноафриканського мінімуму, відбувається західний повітряний перенос. У сухий сезон на півночі постійні північно-східні вітри з Сахари називають харматанами, вони несуть пил, пісок і значне зниження відносної вологи повітря. Улітку відбувається активний перенос вологих повітряних мас з Атлантики, зона екваторіальної конвергенції зміщується на північ й сягає півдня Беніну, дмуть південно-західні вітри. Тиск повітря в середньому за рік 1010—1015 мм ртутного стовпчика, змінюється лише напрямок градієнту.
Узбережжя омиває потужна тепла гілка Гвінейської морської течії, що несе свої води із північного заходу на схід, збільшуючи власну інтенсивність влітку, тому температура океанічних вод поблизу берега взимку прогрівається до +29 °C, а влітку не падає нижче +24°C.
Бенін є членом Всесвітньої метеорологічної організації (WMO), в країні ведуться систематичні спостереження за погодою.
Внутрішні води
Усі водотоки країни відносяться до басейну Атлантичного океану. Річкова мережа густа. У цілому країна забезпечена водними ресурсами, половина з яких йде на потреби агровиробництва, загальні відновлювані водні ресурси складають 26,4 км³ на рік. Сезонний дефіцит на півночі не має критичного значення через малу заселеність регіону.
Річки
Річки країни належать басейну Гвінейської затоки Атлантичного океану.
Живлення річок переважно дощове та частково ґрунтове. Річковий стік переважно припадає на осінь, межень фіксується навесні — кінець посушливого періоду. Притоки Нігеру на півночі країни у цей час майже повністю пересихають. Річний стік для річок басейну Бенінської затоки складає у середньому 100—250 мм, Нігеру — 50-100 мм на рік.
Більшість річок північної частини країни течуть на північ і впадають до Нігеру, що слугує кордоном з державою Нігер: Мекру, Аліборі, Сота, Олі; або до Вольти: Пенджарі. Річки південніше 10° північної широти течуть меридіанально на південь, до Гвінейської затоки: Веме з притоками Зу (права) і Окпара (ліва), Моно, Куффо (; 125 км). У річках водиться багато риби.
Головна річка країни — Веме (; 480 км) бере початок у горах Атакора й тече меридіанально на південь до Гвінейської затоки. У нижній течії судноплавна протягом 200 км. На річці Моно у Того споруджено ГЕС Нангбето.
Озера
Найбільші озера країни — лагуни Нокуе і Ахеме. У першу впадає річка Веме, у другу Куффо.
Болота
У нижній течії річки Веме велика заболочена територія — Лама.
Ґрунтові води
Ґрунти
Ґрунти Беніну відносяться до області з нетривалим сухим сезоном поясу аллітних та ферралітних кислих ґрунтів вологого тропічного клімату.
На півдні під лісами опідзолені червоно-жовті латеритні ґрунти. В екваторіальній зоні для ферраллітних ґрунтів характерні процеси, коли під впливом розведених ґрунтових розчинів та високої температури (до 25 °C) відбувається гідроліз мінералів й у першу чергу видаляються луги кальцію (Ca) і магнію (Mg), після чого поступово звільняються йонні форми кремнію (Si), алюмінію (Al) і заліза (Fe), яке мігрує в профілі ґрунтів і осідає в нижніх частинах схилів. Таким чином у ґрунтах зберігається мало первинних мінералів і утворюються глини типу каолініту. Такі ґрунти досить родючі за екстенсивного обробітку, бо водопроникні, мають тривку залізисту мікроструктуру, слабку в'язкість й малий спротив при обробітку, але інтенсивне вивітрювання без компенсації органічною речовиною швидко перетворює їх на залізисту гравійно-піщанисту кірку. На таких ґрунтах вирощують каву, олійну пальму, гевею. У ґрунтовому профілі Меньєн розрізняє 4 горизонти: поверхневий — піщанистий із вмістом гумусу 3-5 %, зустрічаються залізисті конкреції, кварц, гібсит; акумуляції гідроокислів та окислів заліза, алюмінію, марганцю й титану, значний вміст каолініту; плямистої глини — із залізистими конкреціями; вивітрювання — потужний, із літомаржем.